Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

Малиніна В.В. (доповідач), Ситникова О.Ф., Швеця В.В.,

розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 23 квітня 2012 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 21 серпня 2012 року у справі за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 до Управління у справах біженців Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання рішень нечинними та зобов'язання вчинити певні дії,-

До Одеського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 (далі-позивач) до Управління у справах біженців Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (далі-відповідач) в якій позивач просить визнати рішення Управління у справах біженців Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області від 10 січня 2012 року № 11/19, яким позивачу було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту нечинним з моменту його прийняття; зобов'язати Управління у справах біженців Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області прийняти рішення відносно ОСОБА_1 про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою яка потребує додаткового захисту.

Ухвалою суду від 3 квітня 2012 року об'єднано в одне провадження адміністративну справу № 2а/1570/550/2012 за позовом ОСОБА_2 (чоловік ОСОБА_1) до Управління у справах біженців Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання рішення нечинним та зобов'язання вчинити певні дії та адміністративну справу № 2а/1570/552/2012 за позовом ОСОБА_1 до Управління у справах біженців Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання рішення нечинним та зобов'язання вчинити певні дії, та присвоєно їм єдиний № 2а/1570/550/2012.

В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зазначили, що в 2007 році ОСОБА_2 (чоловік ОСОБА_1) виїздив до Іраку, м.Сумейманія з метою праці. Працював в сфері громадського харчування. Після повернення з Іраку ОСОБА_2 почав піддаватись утискам зі сторони влади, як особа, що підозрюється у відносинах з партією Робоча Партія Курдистану. У зв'язку з побоюваннями стати жертвою переслідувань по причині "приписаних" політичних поглядів, ОСОБА_1 та її чоловік ОСОБА_2 виїхали до України та звернулись до відповідача з заявами про визнання біженцем або собою, яка потребує додаткового захисту. Проте, відповідачем, не приймаючи наведені позивачами факти, прийнятті рішення про відмову в оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 10 січня 2012 року № 11/19 та № 11/17. На думку позивачів, усі перераховані факти свідчать про формальний підхід до розгляду справи позивачів та прийняття оскаржуваних рішень, а також про те, що рішення приймались без врахування та дослідження всіх обставин, які мають юридичне значення, стосуються справи позивачів і дають підстави на отримання статусу біженця, а відтак відмова позивачам в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є необґрунтованою.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 23 квітня 2012 року, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 21 серпня 2012 року, відмовлено у задоволенні позову.

У касаційній скарзі заявник, посилаючись на порушення судами норм процесуального та матеріального права, просить рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасувати та прийняти нове, яким задовольнити позов.

Заслухавши доповідь судді Вищого адміністративного суду України стосовно обставин, необхідних для прийняття рішення судом касаційної інстанції, перевіривши і обговоривши доводи касаційної скарги, правильність правової оцінки обставин справи та застосування судом норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з наступного.

Відповідно до п.1 ч.1 ст. 223 КАС України, суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін.

Відмовляючи у задоволенні позову, суди виходили з того, що відсутні докази переслідування ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в країні походження за ознаками віднесення до певної соціальної, релігійної чи етнічної групи управлінням у справах біженців ГУ ДМС України в Одеській області було вжито всіх заходів для встановлення обставин за якими позивачі звернулися з заявою про надання статусу біженця та рішення відповідача про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця відносно ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є правомірним, оскільки причини, які спонукали позивачів до виїзду з Сирії не відповідають умовам визначеним зазначених у пункті 1 та 13 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

Із зазначеним висновком колегія суддів погоджується і вважає необхідним зауважити на наступне.

Як досліджено судами попередніх інстанцій, позивачі є громадянами Сирії, за національністю араби, віросповідання іслам, шиїти і до приїзду в Україну постійно проживали в м.Алеппо (Сирія). Причиною виїзду з країни постійного проживання став тимчасовий виїзд з метою працевлаштування до Іраку ОСОБА_2. Проте, після повернення до країни походження позивачем зацікавились органи служби безпеки, що перешкоджало йому знайти постійне місце роботи. Територію Сирії він разом з дружиною залишив у грудні 2009 року на підставі національного паспорту. Позивачі зазначили, що доказів, які б підтверджували факт їх переслідування або загрози на батьківщині немає, в будь-яких політичних, релігійних чи громадських організаціях в Сирії не перебували, фізичне насильство у цій країні до них не застосовувалося. Мають бажання жити і працювати в Україні легально, для чого просять надати їм статус біженців.

Наказом ГУ Державної міграційної служби України в Одеській області Управлінням у справах біженців № 3 від 10 січня 2012 року позивачам було відмовлено в оформлені документів для вирішення питання щодо надання статусу біженців оскільки основною підставою звернення до міграційної служби є бажання отримати легальне знаходження на території України, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не потребують міжнародного захисту, як біженці в розумінні Конвенції 1951 року (995_011) .

Відповідно до положень ст.1 Міжнародної конвенції про статус біженців від 28 липня 1951 року, абз.2 ст.1 Закону України "Про біженців" під цією особою визначають особу, яка не є громадянином країни прибуття, внаслідок ґрунтовних побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_2 6 грудня 2011 року та ОСОБА_1 9 грудня 2011 року звернулися з заявою до ГУ Державної міграційної служби України в Одеській області Управлінням у справах біженців щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до повідомлення управління у справах біженців Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області від 10 січня 2012 року № 1 позивачам відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання його біженцем, через очевидну необґрунтованість відповідної заяви та відсутність умов, зазначених у пункті 1 та 13 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". На підставі даного висновку було винесено наказ начальника управління у справах біженців Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області за № 3 від 10 січня 2012 року про відмову громадянам ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового статусу .

Як встановлено судами попередніх інстанцій, позивачі не змогли довести того, що вони зазнали переслідування в країні походження з боку властей із-за їх відношенням до певної соціальної, релігійної чи етнічної групи.

Згідно із п.1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 8 липня 2011 року № 3671-VI (далі Закон № 3671-VI (3671-17) ) біженцем визнається особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Пунктом 13 частини першої статті 1 вказаного Закону передбачено, що особою, яка потребує додаткового захисту, є особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року (995_011) і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року (995_363) та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Відповідно до положень Конвенції про статус біженців 1951 року (995_011) і Протоколу 1967 року (995_363) поняття "біженець"включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є:

1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання;

2) наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;

3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути повязане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців (995_011) , а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів;

4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Отже, під час вирішення питання щодо надання статусу біженця необхідно враховувати всі чотири підстави. При цьому немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома.

Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Відповідно до ч.4 ст. 8 Закону 3671-VI рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом керівника органу міграційної служби.

Частиною 6 зазначеної статті 8 Закону передбачено, що рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону .

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України, в межах касаційної скарги, повністю погоджується із висновками судів попередніх інстанцій та вважає, що доводи касаційної скарги не спростовують висновків судів, тому вимоги касаційної скарги не підлягають задоволенню.

Відповідно до частини першої статті 224 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Керуючись ст.ст. 220, 222, 223, 224, 230, 231 КАС України, суд, -

Касаційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - залишити без задоволення.

Постанову Одеського окружного адміністративного суду від 23 квітня 2012 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 21 серпня 2012 року - залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі і оскарженню не підлягає.