Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:

Суддів: Лиски Т.О. (доповідач),

Бутенка В.І.,

Олендера І.Я.,

розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_3, ОСОБА_4 до Державної міграційної служби України про скасування рішення, касаційне провадження в якій відкрито за касаційною скаргою ОСОБА_3, ОСОБА_4 на постанову Окружного адміністративного суду міста Севастополь від 20 березня 2013 року та ухвалу Севастопольського апеляційного адміністративного суду від 28 травня 2013 року, -

У лютому 2013 року позивачі звернулися до суду з позовом до Державної міграційної служби України, у якому просили скасувати рішення Державної міграційної служби України від 27 грудня 2012 року № 793-12 та № 788-12.

Зобов'язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання їх біженцями.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Севастополь від 20 березня 2013 року, залишеною без змін ухвалою Севастопольського апеляційного адміністративного суду від 28 травня 2013 року, позов задоволено частково. Скасовано рішення Державної міграційної служби України про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 27 грудня 2012 року № 793-12 ОСОБА_3 та від 27 грудня 2012 року № 788-12 ОСОБА_4.

Зобов'язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяви ОСОБА_3 по справі № 10 SEV 02001 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, ОСОБА_4 по справі № 10 SEV 00011 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та прийняти рішення у відповідності до вимог законодавства щодо встановлення статусу біженця. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій у справі, позивачі звернулися з касаційною скаргою, в якій просять рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасувати та зобов'язати відповідача надати їм статус біженця в Україні, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права.

Заслухавши суддю-доповідача, розглянувши та обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, колегія суддів Вищого адміністративного суду України вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1, є громадянином Республіки Киргизстан, етнічна належність - узбек.

У Киргизстані до від'їзду в Україну мешкав у АДРЕСА_1. Освіта вища, за спеціальністю - викладач вищої математики.

ОСОБА_3 одружений на ОСОБА_4, мають двох неповнолітніх дітей.

ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, є громадянкою Республіки Киргизстан, етнічна належність - узбечка.

У Киргизстані до від'їзду в Україну мешкала в Ошській області, село Нариман, участок Джадилик, вул. Небиходжа, б.131. Освіта вища, за спеціальністю - хімік-біолог.

06 липня 2010 року ОСОБА_3 звернувся із заявою про надання статусу біженця до відділу міграційної служби в АР Крим Державного комітету України у справах національностей та релігій (Держкомнацрелігій) із заявою про надання статусу біженця.

13 липня 2010 року ОСОБА_4 звернулася із заявою про надання статусу біженця до відділу міграційної служби в АР Крим Держкомнацрелігій із заявою про надання статусу біженця.

У заявах про надання статусу біженця позивачі зазначали, що причиною такого звернення стало загострення конфлікту між киргизами та узбеками, порушення прав людини. Позивачі не можуть повернутись на Батьківщину у зв'язку з тим, що вони побоюються переслідувань зі сторони влади Киргизстану та певних груп населення за національною ознакою, не можуть та не бажають користуватися захистом своєї країни, тому що заворушення у цій країні відбувалися за підтримкою військових та правоохоронних органів.

Постановами Окружного адміністративного суду м. Севастополя від 07 грудня 2011 року по справах № 2а-2914/11/2770 та № 2а-2561/11/2770 за позовами ОСОБА_3, та ОСОБА_4 до Державного комітету України у справах національностей та релігій позовні вимоги задоволені частково, скасовані рішення Державного комітету України у справах національностей та релігій від 22 лютого 2011 року № 175-11 та № 171-11 про відмову ОСОБА_3, та ОСОБА_4 у наданні статусу біженця та зобов'язано Державний комітет України у справах національностей та релігій розглянути заяви ОСОБА_3, та ОСОБА_4 про надання статусу біженця та прийняти рішення у відповідності до вимог законодавства щодо встановлення статусу біженця.

На додатковій співбесіді від 14 травня 2012 року, яка була проведена Головним управлінням Державної міграційної служби України в Автономній Республіці Крим, відповідно до вказаних судових рішень, позивачі вказували, що причиною звернення до органів міграції, є те, що обстановка у Киргизії тяжка, узбеків притискають. На роботу не беруть, забороняється розмовляти на узбецькій мові, невиправдані затримання та арешти осіб узбецької національності. На питання чи підвертаються переслідуванням родичі, позивачі надали негативну відповідь.

31 січня 2013 року позивачі отримали повідомлення, що згідно з рішеннями Державної міграційної служби від 27 грудня 2012 року № 793-12 та № 788-11 їм відмовлено в визнанні біженцями або особами, які потребують додаткового захисту в Україні на підставі абз.4 ч.1 ст. 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з положеннями Конвенції про статус біженців 1951 року (995_011) і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року (995_363) поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Під час вирішення питання щодо надання статусу біженця повинні враховуватися всі чотири підстави. Немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома.

Відповідно до Керівництва УВКБ ООН "Належність до певної соціальної групи" в контексті статті 1 (пункту А, підпункту 2) Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу (995_363) до неї 1967 року певна соціальна група - це група осіб, які мають загальну характеристику, іншу, ніж ризик зазнати переслідування, або сприймаються суспільством як група. Така характеристика часто буває вродженою, незмінною, або з тих чи інших причин має основоположне значення для індивідуальності, совісті людини або для здійснення ним своїх прав людини. Зазвичай, певними соціальними групами вважаються жінки (переслідування, пов'язані з належністю до статі), сім'ї (родичі особи, яка переслідується), професійні групи тощо.

Підпункт 2 пункту "A" статті 1 Конвенції про статус біженців 1951 року не зазначає, що такі дії повинні бути здійсненими державною владою, тобто таке переслідування може бути результатом діяльності осіб, які не контролюються органами державної влади і від яких держава не в змозі захистити громадян та інших осіб, що перебувають на її території.

Ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в Україні, через деякий час після від'їзду з країни походження (тобто, ситуація в країні походження змінилася після від'їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від'їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно бути на цей час.

Законом України від 21 жовтня 1999 року ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців (995_078) та Протокол про доповнення пункту 2 статті 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців. Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців ухвалено Керівництво щодо процедур та критеріїв встановлення статусу біженців, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік).

Відповідно до зазначеного Керівництва встановлені критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця.

Так, згідно з п.п. 37 та 38 Керівництва фраза "цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань" є головною у понятті. Оскільки побоювання суб'єктивні, це поняття надає суб'єктивний елемент про положення особи, яка звертається з проханням визнати її біженцем.

Тому для встановлення статусу біженця вимагається, у першу чергу, оцінка клопотання заявника, а не суджень про обставини, що склалися у країні його походження. При цьому до уваги приймаються не тільки душевний стан особи при встановленні його статусу біженця, але й те, що цей стан повинен бути підкріплений об'єктивною ситуацією.

При цьому, відповідно до п. 43 Керівництва, ці міркування не повинні обов'язково засновуватися на особовому досвіді прохача. Те, що, наприклад, трапилось з його друзями, рідними та іншими членами тієї ж расової або соціальної групи, може бути свідоцтвом того, що його побоювання стати раніше або пізніше жертвою переслідувань цілком обґрунтовані.

У п. 45 Керівництва зазначено, слово "побоювання" відноситься не тільки до особи, яка дійсно переслідувалась, але також і до тих, хто бажає уникнути ситуації, що може призвести до переслідування.

Пунктом 53 Керівництва встановлено, що прохач може піддаватися різним видам впливу, які самі по собі не підпадають під поняття "переслідування" (зокрема, дискримінація у різних формах), у деяких випадках у поєднанні з іншими неблагоприємними факторами (наприклад, загальна обстановка небезпеки у країні походження).

Переслідування за національною ознакою, згідно з пунктом 74 Керівництва, можуть включати в себе вороже відношення та засоби, направлені проти національної (етнічної, язикової) меншості, та при певних обставинах факт належності до такої меншості може сам по собі слугувати підставою для обґрунтованих побоювань переслідування.

Таким чином, встановлені судами факти свідчать, що позивачі вжили всіх можливих спроб обґрунтувати свої заяви; повідомили про всі важливі факти, які були в їх розпорядженні; зазначені факти є правдоподібними та несуперечливими щодо конкретної та загальної інформації у справі позивачів; позивачі заслуговують на довіру, оскільки відносно них не встановлено компрометуючої інформації.

Відповідачем не доведено обставин, які виключають можливість надання статусу біженця, що передбачені статтею 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

Разом з тим, колегія суддів погоджується з висновком судів попередніх інстанцій, що позовні вимоги про зобов'язання Державної міграційної служби України прийняти рішення про визнання ОСОБА_3, та ОСОБА_4 біженцями, не підлягають задоволенню, оскільки суд не може підміняти державний орган, рішення якого оскаржується, приймаючи рішення, яким визнається протиправним, інше рішення та вирішувати питання, які належать до компетенції такого суб'єкта владних повноважень.

Відповідно до частини 1 статті 224 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що касаційна скарга задоволенню не підлягає, оскільки судові рішення постановлені з додержанням норм матеріального та процесуального права, правова оцінка обставинам у справі дана вірно, а доводи касаційної скарги є необґрунтованими.

Керуючись статтями 222, 223, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів,

Касаційну скаргу ОСОБА_3, ОСОБА_4 залишити без задоволення, а постанову Окружного адміністративного суду міста Севастополь від 20 березня 2013 року та ухвалу Севастопольського апеляційного адміністративного суду від 28 травня 2013 року залишити без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає.