Колегія суддів Вищого адміністративного суду України в складі :

Пасічник С.С.,

Кочана В.М.,

Ситникова О.Ф.,

провівши в порядку касаційного провадження попередній розгляд адміністративної справи за позовом Луганського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до Публічного акціонерного товариства "Глорія Джинс" про стягнення суми адміністративно-господарських санкцій та пені, касаційне провадження в якій відкрито за касаційною скаргою Луганського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів на постанову Луганського окружного адміністративного суду від 17 червня 2013 року та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 15 липня 2013 року,

В червні 2012 року Луганське обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів звернулось до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства "Глорія Джинс", в якому просило стягнути з відповідача адміністративно-господарські санкції за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів у 2012 році в розмірі 1430298,28 грн. та пеню за порушення встановлених законодавством термінів сплати адміністративно-господарських санкцій у розмірі 14303,00 грн.

В обґрунтування позовних вимог позивач вказав, що відповідач не виконав вимоги статті 19 Закону України від 21.03.1991 р. № 875-ХII "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" (далі - Закон № 875-ХII (875-12) ), а саме - не виконав 4 % нормативу зі створення робочих місць, призначених для працевлаштування інвалідів, та не забезпечив працевлаштування у 2012 році осіб-інвалідів.

Постановою Луганського окружного адміністративного суду від 17.06.2013 р., залишеною без змін ухвалою Донецького апеляційного адміністративного суду від 15.07.2013 р., в задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з вказаними рішеннями, позивач звернувся до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просив рішення судів скасувати та прийняти нове рішення, яким задовольнити позов.

Відповідач в запереченнях на касаційну скаргу просив залишити останню без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін, оскільки вони, на його думку, ухвалені відповідно до норм чинного законодавства й на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин справи.

Відповідно до ч.2 ст. 220 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України (2747-15) ) суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.

Обговоривши доводи касаційної скарги та перевіривши за матеріалами справи правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

За змістом статті 19 Закону № 875-ХІІ для підприємств, установ, організацій встановлюється норматив робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів.

Частиною 1 статті 20 Закону № 875-ХІІ встановлено, що підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, установі, організації, у тому числі підприємстві, організації громадських організацій інвалідів, фізичної особи, які використовують найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом.

Адміністративно-господарські санкції за незайняті інвалідами робочі місця не є податком, збором (обов'язковим платежем), обов'язкова сплата яких передбачена Конституцією України (254к/96-ВР) та Законом України від 25.06.1991 р. № 1251-XII "Про систему оподаткування" (1251-12) , а є заходом впливу на правопорушника у сфері господарювання у зв'язку зі скоєнням правопорушення.

Разом із тим, відповідно до частини 1 статті 218 Господарського кодексу України підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.

Частиною другою наведеної статті передбачено, що учасник господарських відносин відповідає, зокрема, за порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що він ужив усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.

Згідно зі статтею 18 Закону № 875-ХІІ працевлаштування інвалідів здійснюється центральним органом виконавчої влади з питань праці та соціальної політики, органами місцевого самоврядування, громадськими організаціями інвалідів. Законом України від 23 лютого 2006 року № 3483-IV "Про внесення змін до деяких законів України щодо реалізації інвалідами права на трудову зайнятість" (3483-15) зазначену статтю було викладено в іншій редакції, а Закон № 875-ХІІ (875-12) доповнено статтею 18-1, за змістом якої пошук підходящої роботи для інваліда здійснює державна служба зайнятості.

Отже, обов'язок підприємства зі створення робочих місць для інвалідів не супроводжується його обов'язком займатися пошуком інвалідів для працевлаштування.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що відповідачем у 2012 році були створені робочі місця для працевлаштування інвалідів, які напротязі року були вакантними, а також він у 2012 році щомісячно інформував державну службу зайнятості про наявність вакансій для працевлаштування інвалідів та про вільні робочі місця та вакантні посади, на яких може використовуватися праця інвалідів, що підтверджується наявними в матеріалах справи звітами, які здавалися відповідачем до центру зайнятості, та в яких були зазначені вакансії, на яких може використовуватися праця інвалідів.

Таким чином, органам державної служби зайнятості було відомо про наявність у відповідача у 2012 році вакантних посад для працевлаштування інвалідів, а відповідач надав можливість направлення відповідними органами до підприємства інвалідів для працевлаштування у звітному періоді й не може нести відповідальності за непрацевлаштування до нього інвалідів у визначеній законодавством кількості.

Аналогічна позиція викладена і в постановах Верховного Суду України від 20.06.2011 р. у справі № 21-60а11 та від 16.04.2013 р. у справі № 21-81а13.

Враховуючи викладене, колегія суддів Вищого адміністративного суду України погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.

Відповідно до частини 3 статті 220-1 КАС України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень.

Здійснивши касаційний перегляд справи, Вищий адміністративний суд України прийшов до висновку, що суди першої та апеляційної інстанцій при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій не допустили порушень норм матеріального чи процесуального права.

Доводи ж касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами норм матеріального чи процесуального права, що призвело або могло призвести до неправильного вирішення спору, а тому підстав для скасування ухвалених судами рішень колегія суддів не вбачає.

Керуючись статтею 210, 220, 220-1, 223, 224, 230 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) , колегія суддів

Касаційну скаргу Луганського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів відхилити, а постанову Луганського окружного адміністративного суду від 17 червня 2013 року та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 15 липня 2013 року залишити без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає.