Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:

головуючого - Смоковича М.І.,

суддів: Стрелець Т.Г., Чумаченко Т.А.,

розглянувши в порядку письмового провадження в касаційній інстанції адміністративну справу

за позовом прокурора Заводського району міста Миколаєва в інтересах Заводського районного центру зайнятості до ОСОБА_1 про стягнення допомоги по безробіттю, провадження у якій відкрито

за касаційною скаргою Заводського районного центру зайнятості на постанову Миколаївського окружного адміністративного суду від 03 серпня 2012 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 27 вересня 2013 року,

У листопаді 2011 року прокурор Заводського району міста Миколаєва звернувся до суду з адміністративним позовом в інтересах Заводського районного центру зайнятості до ОСОБА_1 про стягнення допомоги по безробіттю.

Позовні вимоги мотивував тим, що 6 лютого 2009 року ОСОБА_1 зареєструвався у Заводському районного центрі зайнятості як безробітний і отримував допомогу по безробіттю. В той час відповідач мав статус суб'єкта підприємницької діяльності, тобто відносився до зайнятого населення, що унеможливлювало виплату допомоги по безробіттю.

Вважав, що відповідач порушив вимоги пункту 2 статті 36 Закону України від 2 березня 2000 року № 1533-ІІІ "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" (надалі - Закон № 1533-ІІІ (1533-14) ) щодо обов'язку подавати до органів зайнятості відомості, які впливають на умови виплати допомоги, а саме не повідомив Заводському районному центру зайнятості про свій статус підприємця.

У зв'язку із викладеним, просив суд стягнути з ОСОБА_1 безпідставно нараховану і виплачену тому допомогу по безробіттю в загальній сумі 11313,61 гривень.

Постановою Миколаївського окружного адміністративного суду від 03 серпня 2012 року, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 27 вересня 2013 року, у задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі Заводський районний центр, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, просить скасувати їх рішення та прийняти нову постанову, якою позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.

У своїх запереченнях ОСОБА_1 зазначає на необґрунтованість касаційної скарги, просить залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відмовляючи у задоволенні позову, Миколаївський окружний адміністративний суд виходив з того, що до квітня 2011 року на вимоги позивача про стягнення допомоги по безробіттю, розповсюджувався загальний річний строк звернення до адміністративного суду, визначений частиною другою статті 99 Кодексу адміністративного судочинства України, а чинні у 2009 році Порядок розслідування страхових випадків та обґрунтованості виплати матеріального забезпечення безробітним і Порядок взаємодії суб'єктів інформаційного обміну щодо надання та використання відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, покладали на позивача обов'язок проводити перевірку даних, які подає особа до районного центру зайнятості. Разом з тим, останній не надав суду доказів, які б свідчили про неможливість своєчасно отримати з державного реєстру дані про підприємницький статус відповідача у 2009 році.

Погоджуючись із позицією суду першої інстанції про втрату позивачем права стягнення з відповідача отриманої ним допомоги по безробіттю, Одеський апеляційний адміністративний суд дійшов до висновку про те, що це стало можливим тільки тому, що посадові особи Заводського районного центру зайнятості не виконали покладених на них Законом № 1533-ІІІ (1533-14) та Порядком розслідувань страхових випадків та обґрунтованості виплати матеріального забезпечення безробітним, обов'язків по перевірці достовірності даних, які є підставою для надання особі статусу безробітної та виплати її матеріального забезпечення, що зазначені в документах, поданих особою до державної служби зайнятості.

Такі висновки судів попередніх інстанцій, на думку колегії суддів Вищого адміністративного суду України, є неповними, завчасними і не відповідають обставинам справи та нормам матеріального і процесуального права.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, 06 лютого 2009 року Заводським районним центром зайнятості був зареєстрований ОСОБА_1, як особа, яка шукає роботу. Пізніше, 13 лютого 2009 року, відповідач звернувся до центру зайнятості з заявою про надання йому статусу безробітного, де вказав, що на даний час не зареєстрований як суб'єкт підприємницької діяльності та трудовою діяльністю не займається.

Цього ж дня директором центру зайнятості прийнято рішення про надання ОСОБА_1 статусу безробітного та виплату допомоги з 15 лютого 2009 року. Допомога по безробіттю виплачувалася відповідачу до 10 жовтня 2009 року та у сумі склала - 11313,61 гривень.

В ході проведеної позивачем у 2011 році перевірки реєстраційна палата листом від 06 вересня 2011 року підтвердила факт реєстрації ОСОБА_1 як підприємця та проінформувала про те, що до теперішнього часу підприємницька діяльність даної особи не припинена.

За результатами перевірки директором Заводського районного центру зайнятості видано наказ від 06 вересня 2011 року за № 24 "Про відшкодування коштів безробітним ОСОБА_1, виплачених, як допомога по безробіттю та занесення їх до дебіторської заборгованості".

За приписами абзацу першого частини третьої статті 36 Закону № 1533-ІІІ сума виплаченого забезпечення та вартості наданих соціальних послуг застрахованій особі внаслідок умисного невиконання нею своїх обов'язків та зловживання ними стягується з цієї особи відповідно до законодавства України з моменту виникнення обставин, що впливають на умови виплати їй забезпечення та надання соціальних послуг.

Отже у спірних правовідносинах стягнення безпідставно виплаченої суми допомоги по безробіттю повинно відбуватись з моменту виявлення позивачем факту подання ОСОБА_1 неправдивих відомостей щодо зайняття ним підприємницькою діяльністю.

Порядок розслідувань страхових випадків та обґрунтованості виплати матеріального забезпечення безробітним, на який суди посилаються у своїх рішеннях, був затверджений наказом соціальної політики України, Державної податкової адміністрації України від 13 лютого 2009 року № 60/62 (z0232-09) , постановою правління Пенсійного фонду України від 13 лютого 2009 року № 7-1 (za232-09) (надалі - Порядок).

Відповідно до пунктів 2 та 3 розслідування згідно з цим Порядком здійснюється шляхом проведення перевірки достовірності даних, які є підставою для надання особі статусу безробітної та виплати їй матеріального забезпечення, що зазначені в документах, поданих особою до державної служби зайнятості під час її реєстрації та протягом періоду її перебування на обліку як безробітної.

Перевірка проводиться районними, міськрайонними, міськими та районними у містах центрами зайнятості за місцем реєстрації роботодавця як платника внесків на загальнообов'язкове соціальне страхування на випадок безробіття, зокрема у разі, коли подані застрахованою особою документи дають їй право на одержання допомоги по безробіттю відповідно до частини першої статті 22 Закону № 1533-ІІІ.

З наведених норм Порядку слідує, що перевірка достовірності поданих документів повинна проводитись стосовно осіб, які реєструються у відповідних центрах зайнятості.

Враховуючи те, що вищезазначений Порядок набрав чинності з 23 березня 2009 року, тобто через півтора місця з моменту реєстрації Заводським районним центром зайнятості ОСОБА_1 в якості безробітного, посилання судів на те, що при вирішенні питання про надання відповідачу статусу безробітного не проводилася перевірка достовірності даних наданих заявником, є безпідставними.

Також з проведеного колегією суддів аналізу приписів Порядку слідує, що жодна його норма не передбачає певного нормативно встановленого строку щодо перевірки достовірності даних, які є підставою для надання статусу безробітного та виплати матеріального забезпечення, стосовно осіб, які на момент його прийняття знаходяться або знаходилися на обліку в центрі зайнятості і отримують (отримували) допомогу. Це, у свою чергу, дає підстави зробити висновок про те, що подібна перевірка (у випадку, якщо вона стосовно конкретної особи не проводилася) може мати місце і після зняття особи з обліку як безробітного.

Відповідно до частин першої та другої статті 99 Кодексу адміністративного судочинства України (в його редакції, яка була чинною на момент звернення позивача до суду) адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

За правилами статті 100 Кодексу адміністративного судочинства України адміністративний позов, поданий після закінчення строків, установлених законом, залишається без розгляду, якщо суд за заявою особи, яка його подала, не знайде підстав для поновлення строку, про що постановляється ухвала.

Оскільки про факт реєстрації ОСОБА_1 приватним підприємцем позивач дізнався лише 6 вересня 2011 року в результаті проведеної перевірки, а з відповідним позовом про стягнення безпідставно отриманих грошових коштів він звернувся у листопаді 2011 року, колегія суддів вважає неправильним висновок судів попередніх інстанцій щодо застосування до спірних правовідносин норми статей 99 та 100 Кодексу адміністративного судочинства України.

Таким чином при розгляді цієї справи суди допустили порушення норм як матеріального, так і процесуального права.

В той же час суди попередніх інстанції залишили без уваги усі заявлені позивачем вимоги щодо стягнення з відповідача безпідставно отриманих ним грошових коштів і не перевірили їх законність та обґрунтованість.

Статтею 159 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Отже без повного і всебічного з'ясування обставин справи, а також надання ним належної оцінки з урахуванням вищезазначених норм матеріального права, прийняті у цій справі судові рішення не можуть вважатися законними і обґрунтованими.

За встановленим частиною другою статті 227 Кодексу адміністративного судочинства України правилом, підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

Відповідно до частини четвертої статті 227 Кодексу адміністративного судочинства України справа направляється до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду або на новий розгляд, якщо порушення допущені тільки цим судом. В усіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Оскільки для вирішення цього спору необхідно встановлювати нові обставини, чого відповідно до частини першої статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України не може робити суд касаційної інстанції, справу необхідно направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 159, 222, 223, 227, 231, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів

Касаційну скаргу Заводського районного центру зайнятості задовольнити частково.

Постанову Миколаївського окружного адміністративного суду від 03 серпня 2012 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 27 вересня 2013 року у цій справі скасувати та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії сторонам у справі та оскарженню не підлягає.

З оригіналом згідно

В.о. помічника судді М.А. Оксаковська