Положення ст. 28 Закону України "Про Державний бюджет України на 2015 рік" від 28 грудня 2014 р. № 80-VIII і п. 3 Прикінцевих положень Закону України "Про внесення змін до Бюджетного кодексу України щодо реформи міжбюджетних відносин" від 28 грудня 2014 р. № 79-VIII (79-19) не містять правового механізму передачі об'єктів права державної власності у комунальну власність, лише встановлюють обов'язок Кабінету Міністрів України забезпечити вжиття відповідних заходів, не зобов'язуючи при цьому органи місцевого самоврядування прийняти у комунальну власність державне майно.

Порядок та умови передачі об'єктів права державної власності у комунальну власність, механізм прийняття рішень щодо такої передачі визначено Законом України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності" від 3 березня 1998 р. № 147/98-ВР (147/98-ВР) , відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 4 якого обов'язковою умовою передачі об'єктів із державної до комунальної власності є прийняття відповідними радами рішення про згоду на таку передачу (постанова Верховного Суду України від 30 березня 2016 р. у справі № 3-93гс16).

- спори, що виникають із договорів іпотеки

1. Установивши, що дії з реалізації заставленого майна та оспорювані заявником прилюдні торги відбулися після набрання 16 жовтня 2011 р. чинності Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг" від 22 вересня 2011 р. № 3795-VI (3795-17) , суди апеляційної та касаційної інстанцій правильно застосували у розглянутій справі положення частин 2 і 3 ст. 49 Закону України "Про іпотеку" від 5 червня 2003 р. № 898-IV у редакції Закону № 3795-VI (3795-17) і дійшли правомірного висновку про відсутність підстав для припинення іпотеки за наслідками оголошення такими, що не відбулися, других прилюдних торгів із примусової реалізації предмета іпотеки (постанова Верховного Суду України від 3 лютого 2016 р. у справі № 3-1150гс15).

2. Перехід права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи регулюється ст. 23 Закону України "Про іпотеку", згідно з якою у разі переходу права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця, має всі його права і несе всі його обов'язки за іпотечним договором у тому обсязі й на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.

Отже, всі права та обов'язки іпотекодавця за договором іпотеки у тому обсязі й на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки, перейшли до компанії-відповідача.

Крім того, із матеріалів справи не вбачається жодних підстав для припинення договору іпотеки, зазначених у ст. 17 Закону України "Про іпотеку". Відтак, іпотека залишається дійсною незалежно від зміни власника майна (постанова Верховного Суду України від 23 березня 2016 р. у справі № 3-137гс16).

3. Зважаючи на загальні положення Закону України "Про іпотеку" (898-15) і характер правовідносин сторін за договором іпотеки, який містить домовленість іпотекодержателя та іпотекодавця, спрямовану на встановлення, зміну, припинення саме іпотечних прав і обов'язків, можна дійти висновку, що оскільки майно (у цьому випадку пам'ятка архітектури місцевого значення), яке є предметом іпотеки, залишається у володінні та користуванні іпотекодавця - власника архітектурної пам'ятки, то погодження відповідного органу охорони культурної спадщини на укладення договору іпотеки не потрібно. Сам лише факт відсутності такого погодження відповідного органу не є безумовним підтвердженням наявності підстав для визнання договору недійсним.

Натомість при вирішенні питання щодо звернення стягнення на зазначене майно у разі порушення боржником зобов'язання за кредитним договором той факт, що предмет іпотеки є об'єктом культурної спадщини, має бути взято до уваги з огляду на положення ст. 20 Закону України "Про охорону культурної спадщини" від 8 червня 2000 р. № 1805-III, якими передбачено право привілеєвої купівлі пам'ятки місцевого значення відповідним органом охорони культурної спадщини. При цьому нереалізація цим органом такого права з урахуванням дотримання передбаченої законом процедури повідомлення останнього не є підставою для заборони відчуження об'єкта культурної спадщини (постанова Верховного Суду України від 1 червня 2016 р. у справі № 3-449гс16).

- спори, що виникають із договорів поруки

Суди касаційної та апеляційної інстанцій дійшли передчасного висновку про припинення поруки на підставі ч. 4 ст. 559 ЦК (435-15) через подачу кредитором позову зі спливом 15 місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання, а не протягом 6 місяців із цієї дати, оскільки, як вбачається із матеріалів справи, кредитор у межах строку, визначеного ч. 4 ст. 559 ЦК (435-15) , подав до Господарського суду Дніпропетровської області два позови до ТОВ і ПАТ про стягнення сум заборгованості за кредитними договорами, належне виконання зобов'язань за якими і мало бути забезпечено договором поруки (постанова Верховного Суду України від 17 лютого 2016 р. у справі № 3-1202гс15 (rs56031226) ).

- спори, що виникають із правовідносин щодо гарантій

1. Згідно зі статтями 563, 565 ЦК (435-15) обов'язок гаранта сплатити кредиторові грошову суму відповідно до умов гарантії настає у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого гарантією, та направлення кредитором гаранту письмової вимоги разом із зазначеними у гарантії документами. За відсутності хоча б однієї із цих умов відповідальність гаранта не настає (постанова Верховного Суду України від 24 лютого 2016 р. у справі № 3-31гс16).

1.1. Відповідно до частин 1, 3 ст. 261 ЦК (435-15) перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.

Загальна позовна давність (строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу) встановлюється тривалістю у три роки. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (статті 256, 257, 267 ЦК (435-15) ).

Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що сплив позовної давності, про застосування якої було заявлено стороною у справі, є самостійною підставою для відмови в позові.

1.2. Суд першої інстанції правильно застосував норми матеріального права, на підставі яких дійшов обґрунтованого висновку про те, що позовна давність, у межах якої могло бути заявлено вимогу про виконання відповідачем зобов'язання за укладеним у 2004 р. інвестиційним договором про передачу спірних площ спального корпусу санаторію, сплив у 2010 р., а тому за наявності заяви відповідача про застосування позовної давності у задоволенні позову слід відмовити на підставі ст. 267 ЦК (435-15) (постанова Верховного Суду України від 20 квітня 2016 р. у справі № 3-173гс16 (rs57433718) ).

2. Оскільки вимоги прокурора є похідними від вимог органу, який має повноваження щодо передачі земель у постійне користування (сільрада), то і перебіг строку позовної давності розпочинається з моменту, коли про порушення прав та інтересів держави дізнався саме відповідний орган державної влади, а не прокурор (ст. 261 ЦК (435-15) ) (постанова Верховного Суду України від 13 квітня 2016 р. у справі № 3-224гс13).

3. У ЦК (435-15) позовну давність визначено як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (ст. 256 ЦК (435-15) ).

Відповідно до ст. 257 ЦК (435-15) загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Визначення початку відліку позовної давності наведено у ст. 261 ЦК (435-15) , зокрема відповідно до ч. 1 цієї статті перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Крім того, інститут позовної давності передбачає обставини, які є підставами для зупинення та переривання строку давності, вичерпний перелік яких встановлено статтями 263, 264 ЦК (435-15) .

Разом із тим частинами 2, 4 ст. 29 ГПК (у редакції, чинній на час звернення прокурора з відповідним позовом) встановлено, що у разі прийнятгя господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави, в якій зазначено про відсутність органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, або про відсутність у такого органу повноважень щодо звернення до господарського суду, прокурор набуває статусу позивача. Прокурор, який бере участь у справі, несе обов'язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди.

Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що положення закону про початок перебігу позовної давності поширюються й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.

При цьому Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань удосконалення діяльності прокуратури" від 18 вересня 2012 р. № 5288-VI (5288-17) , на який посилається суд касаційної інстанції, не встановлює і не змінює строку позовної давності, підстав його зупинення або переривання для звернення прокурора до суду з відповідним позовом.

Оскільки у порушення вимог ст. 32 ГПК, ч. 1 ст. 261 ЦК (435-15) і всупереч наведеній правовій позиції Верховного Суду України у розглянутій справі суди не встановили початку перебігу строку позовної давності, наявності чи відсутності поважних причин його пропуску, Верховний Суд України позбавлений можливості зробити висновок про правильність застосування судами матеріальних норм про позовну давність, що у свою чергу перешкоджає подальшому провадженню у справі.

Водночас відповідно до ст. 111-23 ГПК Верховний Суд України розглядає справи за правилами перегляду судових рішень у касаційному порядку, а тому не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.

Отже, відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з'ясувати дійсні обставини справи перешкодила ухваленню нового рішення у справі, тому її було передано на розгляд суду першої інстанції згідно з пп. "а" п. 1 ч. 2 ст. 111-25 ГПК (постанова Верховного Суду України від 11 травня 2016 р. у справі № 3-387гс16 (rs57832417) ).

4. За загальним правилом перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

При цьому суд повинен встановити не лише момент, коли особа довідалася, але і коли могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Проте всупереч наведеним положенням закону суди усіх інстанцій не встановили моменту, коли товариство могло довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (постанова Верховного Суду України від 8 червня 2016 р. у справі № 3-512гс16 (rs58275274) ).

1. Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК (435-15) підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу (435-15) . Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (ч. 3 ст. 215 ЦК (435-15) ).

Встановивши наявність підстав недійсності правочину і наявність у позивача законного цивільного інтересу до предмета спору, суди першої та апеляційної інстанцій правильно застосували положення частин 1 та 3 ст. 215 ЦК (435-15) (постанова Верховного Суду України від 10 лютого 2016 р. у справі № 3-4гс16 (rs55836575) ).

2. Враховуючи, що банк визнано кредитором у провадженні про банкрутство заводу, участь у зборах кредиторів тих кредиторів, вимоги яких визнано на підставі договору, що не відповідає нормам закону, прямо порушує майнові інтереси позивача. За таких обставин позивач вправі звертатися із позовом про визнання договору недійсним згідно з положеннями ч. 3 ст. 215 ЦК (435-15) .

Суди попередніх інстанцій належним чином не дослідили положень оспорюваного договору, не з'ясували правової природи цього правочину (який має ознаки договору факторингу) та відповідності його умов вимогам чинного законодавства, а відтак дійшли передчасного висновку про відсутність правових підстав для визнання договору недійсним (постанови Верховного Суду України від 13 квітня 2016 р. у справах № 3-226гс16 (rs57201716) , № 3-238гс16 (rs57201725) , № 3-253гс16, № 3-291гс16 та від 25 травня 2016 р. у справі № 3-254гс16 (rs58160798) ).

3.1. За загальними положеннями про недійсність правочину, визначеними ст. 215 ЦК (435-15) , підставою недійсності правочину є недодержання в момент його вчинення стороною (сторонами) вимог, встановлених частинами 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу (435-15) . Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

У розглянутій справі позов про визнання недійсною окремої частини правочину заявлено з підстав невідповідності вимогам ст. 884 ЦК (435-15) (оспорюваний правочин).

Ураховуючи, що законом не встановлено недійсності договору будівельного підряду в частині зменшення гарантійного строку, висновок суду першої інстанції щодо нікчемності спірного правочину є помилковим.

3.2. Згідно з ч. 1 ст. 884 ЦК (435-15) підрядник гарантує досягнення об'єктом будівництва визначених у проектно-кошторисній документації показників і можливість експлуатації об'єкта відповідно до договору протягом гарантійного строку, якщо інше не встановлено договором будівельного підряду. Гарантійний строк становить десять років від дня прийняття об'єкта замовником, якщо більший гарантійний строк не встановлений договором або законом.

Наведена норма має назву "Гарантії якості у договорі будівельного підряду" та містить поняття гарантійного строку експлуатації об'єкта замовлення.

Про аналогічний строк - гарантійний строк експлуатації об'єкта будівництва - зазначено у пунктах 103, 104 Загальних умов укладення та виконання договорів підряду в капітальному будівництві, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 1 серпня 2005 р. № 668 (668-2005-п) , відповідно до яких підрядник гарантує якість закінчених робіт і змонтованих конструкцій, досягнення показників, визначених у проектній документації, та можливість їх експлуатації протягом гарантійного строку. Гарантійні строки якості закінчених робіт, експлуатації змонтованих конструкцій встановлюються у договорі підряду з урахуванням вимог до цих робіт і конструкцій, визначених у проектній документації. Гарантійний строк експлуатації об'єкта будівництва становить десять років від дня його прийняття замовником, якщо більший гарантійний строк не встановлений договором підряду або законом. Початком гарантійних строків вважається день підписання акта про приймання-передачу закінчених робіт (об'єкта будівництва).

Викладене дає підстави для висновку, що діючим законодавством встановлено гарантії якості у правовідносинах будівельного підряду шляхом визначення гарантійного строку експлуатації об'єкта будівництва, незалежно від того, як цей строк названо у договорі: гарантійний строк експлуатації чи гарантійний строк об'єкта, договір може містити й обидва ці поняття, розділені на складові частини.

3.3. Відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК (435-15) перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Загальна позовна давність (строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу) встановлюється тривалістю у три роки. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (статті 256, 257, 267 ЦК (435-15) ).

Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що сплив позовної давності, про застосування якої було заявлено стороною, є самостійною підставою для відмови в позові. Отже, відмова у позові через необгрунтованість (недоведеність) вимог виключає відмову в позові за пропуском позовної давності (постанова Верховного Суду України від 16 березня 2016 р. у справі № 3-112гс16).

1. Згідно зі ст. 11 ЦК (435-15) підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини, завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі, інші юридичні факти.

Таким чином, грошове зобов'язання може виникати між сторонами не тільки із договірних відносин, а й з інших підстав, зокрема із факту наявності боргу, встановленого рішенням суду.

Посилання суду касаційної інстанції на припинення договору будівельного підряду жодним чином не свідчить про припинення нарахування інфляційних втрат і 3 % річних, оскільки факт порушення відповідачем зобов'язань у частині сплати основного боргу встановлено судовим рішенням, яке набрало законної сили.

Отже, оскільки правовідносини між сторонами за юридичною природою є грошовим зобов'язанням, на них поширюється дія положень ч. 2 ст. 625 ЦК (435-15) , згідно з якою боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом (постанова Верховного Суду України від 15 червня 2016 р. у справі № 3-610гс16).

2. Особа, яка є власником приміщення у житловому комплексі, в якому створено ОСББ (асоціацію), зобов'язана здійснювати платежі та внески на утримання і ремонт спільного майна незалежно від членства в об'єднанні (асоціації), а тому за наявності підтверджених виплат на управління, утримання та збереження будинку така сума боргу підлягає стягненню.

Функції управителя та балансоутримувача можуть збігатися в одній особі або можуть бути розмежовані. За наявності спору щодо прийняття і передачі на баланс майна такий спір має вирішуватися у судовому порядку, проте ця обставина не є підставою для звільнення співвласника будинку від оплати спожитих послуг з утримання будинку та прибудинкової території, участі у витратах на управління, утримання і збереження будинку (постанова Верховного Суду України від 27 січня 2016 р. у справі № 3-1028гс15 (rs55315139) ).

3. У разі укладання сторонами у справі з відповідними органами державної влади договорів про організацію взаєморозрахунків із погашення заборгованості з різниці в тарифах на теплову енергію наслідки порушення грошового зобов'язання, передбачені ч. 2 ст. 625 ЦК (435-15) , не застосовуються, оскільки такі договори змінюють строки виконання зобов'язання (постанова Верховного Суду України від 10 лютого 2016 р. у справі № 3-1267гс15 (rs55870636) ).

4.1. Виходячи зі змісту ч. 1 ст. 598, статті 599, 600, 604 - 609 ЦК (435-15) , саме по собі судове рішення про задоволення вимог кредитора, не виконане боржником, не припиняє правовідносин сторін договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених ч. 2 ст. 625 ЦК (435-15) .

4.2. Невиконання грошового зобов'язання за наявності судового рішення про задоволення вимог кредитора із розстроченням або відстроченням не призводить до наслідків порушення грошового зобов'язання, передбачених ч. 2 ст. 625 ЦК (435-15) , за період такого розстрочення або відстрочення (постанова Верховного Суду України від 17 лютого 2016 р. у справі № 3-1276гс15).

Норми Закону України "Про оренду державного та комунального майна" від 10 квітня 1992 р. № 2269-ХII (2269-12) не містять вказівки про необхідність саме отримання повідомлення орендарем у строк до трьох місяців, а також про зобов'язання власника перевіряти вчасність надходження кореспонденції до адресата, зазначено лише про обов'язок власника письмово попередити орендаря, що і було ним (власником) зроблено.

Аналіз встановлених судами обставин справи, положень ст. 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" і приписів Положення про оренду об'єктів комунальної власності територіальної громади міста Івано-Франківська, затвердженого рішенням міськради, свідчить, що позивач своєчасно та у належний спосіб повідомив відповідача про намір використовувати орендоване майно для власних потреб.

Водночас суди усіх інстанцій не перевірили, з якою саме метою використовуватиметься нерухоме майно, що є предметом договору. Ця обставина, у разі з'ясування, що майно знову буде передано в оренду, свідчитиме про порушення власником вимог, встановлених ч. 3 ст. 17 зазначеного Закону (2269-12) .

Ураховуючи викладене, заяву виконавчого комітету міськради було частково задоволено, всі постановлені у справі судові рішення скасовано, а справу передано на розгляд до Господарського суду Івано-Франківської області (постанова Верховного Суду України від 20 квітня 2016 р. у справі № 3-266гс16 (rs57403136) ).

1. Указом Президента України від 14 квітня 2014 р. № 405/2014 (405/2014) "Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 р. "Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України" уведено в дію відповідне рішення Ради національної безпеки і оборони України щодо проведення антитерористичної операції на сході України.

Тимчасові заходи для забезпечення підтримки суб'єктів господарювання, що здійснюють діяльність на території проведення антитерористичної операції, та осіб, які проживають у зоні проведення антитерористичної операції або переселилися з неї під час її проведення, визначено Законом України "Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції" від 2 вересня 2014 р. № 1669-VII (1669-18) , за змістом ч. 1 ст. 1 якого періодом проведення антитерористичної операції є час між датою набрання чинності Указом Президента України від 14 квітня 2014 р. № 405/2014 (405/2014) та датою набрання чинності Указом Президента України про завершення проведення антитерористичної операції або військових дій на території України.

Відтак, з огляду на проведення антитерористичної операції на сході України, у тому числі за місцем розташування застрахованого майна, та на підставі пп. 13.3.3 п. 13 договору страхування заявлена страхувальником подія не може бути визнана страховим випадком, а тому не породжує обов'язку страховика щодо виплати страхового відшкодування (постанови Верховного Суду України від 27 січня 2016 р. у справі № 3-1237гс15 (rs55382331) ; від 3 лютого 2016 р. у справі № 3-1289гс15).

2. Правовідношення, в якому страховик у разі настання страхового випадку зобов'язаний здійснити страхову виплату, є грошовим зобов'язанням. Оскільки правовідношення з відшкодування шкоди в порядку регресу, які склалися між сторонами у справі, також є грошовим зобов'язанням, то на них (правовідношення) поширюється дія ст. 625 ЦК (435-15) (постанова Верховного Суду України від 1 червня 2016 р. у справі № 3-295гс16).

1. Положення ст. 606 ЦК (435-15) мають застосовуватися судом у разі, коли до сторони, яка є боржником, переходить зобов'язання іншої особи відповідно до будь-якої підстави, зазначеної в законі, та якщо при цьому один із суб'єктів правовідношення у зв'язку з обставинами, зазначеними в законі, зникає і з двох самостійних суб'єктів залишається (утворюється) один, в якому поєднується боржник і кредитор. Саме у такому разі підстава припинення цивільно-правового зобов'язання не залежатиме від волі сторін.

Відтак, у випадку, коли боржник банку отримав право вимоги до банку за депозитним договором, відповідні кредитні зобов'язання між банком і таким боржником не можуть припинятися на підставі ст. 606 ЦК (435-15) , оскільки положення зазначеної статті до таких правовідносин не застосовуються (постанова Верховного Суду України від 23 березня 2016 р. у справі № 3-107гс16).

2. Статтею 1071 ЦК (435-15) визначено перелік підстав списання грошових коштів з рахунка клієнта. Так, банк може списати грошові кошти з рахунка клієнта на підставі його розпорядження. Грошові кошти можуть бути списані з рахунка клієнта без його розпорядження на підставі рішення суду, а також у випадках, встановлених законом чи договором між банком і клієнтом.

Відповідно до п. 1.8 Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, затвердженої постановою правління Національного банку України від 12 листопада 2003 р. № 492 (z1172-03) , банки відкривають своїм клієнтам за договором банківського рахунка поточні рахунки. Поточний рахунок - цє рахунок, що відкривається банком клієнту на договірній основі для зберігання грошей і здійснення розрахунково-касових операцій за допомогою платіжних інструментів відповідно до умов договору та вимог законодавства України.

Виходячи із викладеного, поточні рахунки відкриваються на конкретну особу за умови надання відповідних документів, а можливості зміни власника рахунка зазначеною Інструкцією не передбачено (постанова Верховного Суду України від 6 квітня 2016 р. у справі № 3-174гс16).

3. Одним із суб'єктів правовідносин, які виникають на підставі договору факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) відповідно до ч. 3 ст. 1079 ЦК (435-15) (як і кредитодавцем у кредитному договорі згідно з ч. 1 ст. 1054 ЦК (435-15) ) може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати фінансові операції.

У разі якщо відповідно до закону надання певних фінансових послуг потребує ліцензування, фінансова установа має право на здійснення таких послуг лише після отримання відповідних ліцензій (постанова Верховного Суду України від 25 травня 2016 р. у справі № 3-477гс16).

Правильне застосування імперативних норм ст. 124 Конституції України, ст. 115 ГПК, ст. 1 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 р. № 2453-VІ щодо обов'язковості судових рішень, які набрали законної сили, виявляється лише у їх дотриманні судами та іншими суб'єктами правовідносин.

Отже, судову заборону на проведення загальних зборів із певних питань має бути проаналізовано судами з урахуванням принципу законності.

Оскільки на час вирішення спору у розглянутій справі ухвалу про вжиття заходів забезпечення позову було визнано судом незаконною та скасовано, висновок суду про те, що заходи забезпечення були чинними на час прийняття спірного рішення загальних зборів, а тому це рішення незаконне, є помилковим (постанова Верховного Суду України від 13 січня 2016 р. у справі № 3-1165гс15 (rs55159546) ).

Вексельні правочини (зокрема щодо видачі, акцептування, індосування, авалювання та оплати векселя) регулюються як нормами спеціального вексельного законодавства, так і загальними нормами цивільного законодавства про угоди та зобов'язання, а тому за відсутності спеціальних норм у вексельному законодавстві до вексельних правочинів застосовуються загальні норми ЦК (435-15) з урахуванням їх особливостей.

Водночас слід зазначити, що аваль, дійсність якого було оспорено у розглянутій справі, за своєю правовою природою є вексельною порукою, правове регулювання якої здійснюється спеціальними нормами Уніфікованого закону про переказні векселі та прості векселі, оскільки ці зобов'язання на відміну від поруки і гарантії мають особливий характер щодо учасників цих відносин, порядку вчинення та виконання, підстав і строків пред'явлення вимог.

Відповідно до ст. 32 Уніфікованого закону про переказні векселі та прості векселі (995_009) аваліст відповідає так само, як і та особа, зобов'язання якої він забезпечив. Його зобов'язання є дійсним навіть у тому разі, якщо те зобов'язання, яке він забезпечував, виявиться недійсним із будь-якої іншої причини, ніж дефект форми.

Отже, якщо судом буде встановлено, що забезпечене авалем зобов'язання за векселем є недійсним через дефект форми, то зобов'язання аваліста також визнається недійсним. У цьому разі до аваліста не може бути пред'явлено вимогу в порядку, передбаченому нормами цивільного законодавства, як до поручителя чи гаранта.

У судових рішеннях суди всіх інстанцій послалися на фіктивність одностороннього правочину щодо авалювання векселів як на підставу для визнання оспорюваних авалів недійсними, проте всупереч наведеним вище нормам спеціального закону не встановили та не зазначили у своїх рішеннях про наявність чи відсутність дефекту форми векселів, зобов'язання за якими забезпечено вексельною порукою, що є необхідною умовою для правильного вирішення спору (постанова Верховного Суду України від 13 січня 2016 р. у справі № 3-1157гс15).

1. Нормативна грошова оцінка земель є основою для визначення розміру орендної плати для земель державної і комунальної власності, а зміна нормативної грошової оцінки земельної ділянки є підставою для перегляду розміру орендної плати (постанова Верховного Суду України від 2 березня 2016 р. у справі № 3-476гс15).

2. Предметом спору у розглянутій справі є вимога міськради про стягнення з товариства збитків у виді упущеної вигоди, завданих внаслідок використання земельної ділянки без правовстановлюючих документів.

Аналіз статей 122 - 124, 152, 156, 157, 206 ЗК (2768-14) і змісту прийнятого міськрадою рішення про надання товариству в оренду земельної ділянки дає підстави для висновку, що саме на землекористувача - товариство покладається обов'язок зі вчинення певних дій із виготовлення та погодження технічної документації із землеустрою і подальшого звернення до уповноваженого органу - територіального органу Держземагенства із заявою про державну реєстрацію земельної ділянки, після чого їй присвоюється кадастровий номер (який є істотною умовою договору оренди землі).

Поклавши такий обов'язок на землевласника - міськраду, суд касаційної інстанції допустив неправильне застосування норм матеріального права (постанова Верховного Суду України від 17 лютого 2016 р. у справі № 3-1160гс15).

3.1. Для застосування положень ч. 1 ст. 33 Закону України "Про оренду землі" від 6 жовтня 1998 р. № 161-XIV (161-14) та визнання за орендарем переважного права на поновлення договору оренди необхідно встановити такі юридичні факти: орендар належним чином виконує свої обов'язки за договором; орендар до спливу строку договору повідомив орендодавця у встановлені строки про свій намір скористатися переважним правом укладення договору на новий строк; до листа-повідомлення орендар додав проект додаткової угоди; орендодавець протягом місяця не повідомив орендаря про наявність заперечень і своє рішення.

Всупереч зазначеним вимогам закону суд касаційної інстанції у розглянутій справі погодився з висновками апеляційного суду, який позов задовольнив, проте відповідних юридичних фактів не встановив, оскільки підприємство з порушенням встановленого договором двомісячного строку до закінчення дії договору звернулося до орендодавця із заявою, про продовження строку його дії, проект додаткової угоди не надало. При цьому порушення переважного права орендаря (підприємства) на поновлення договору оренди суд не констатував, а всупереч закону дійшов висновку про те, що переважне право не припинилося.

3.2. Частиною 6 ст. 33 Закону України "Про оренду землі" передбачено іншу підставу поновлення договору оренди, а саме: у тому разі, якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку дії договору оренди і за відсутності протягом одного місяця після закінчення строку договору листа-повідомлення орендодавця про заперечення у поновленні договору оренди, такий договір вважається поновленим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором.

Тобто для поновлення договору оренди землі з підстав, передбачених ч. 6 ст. 33 Закону України "Про оренду землі", необхідна наявність таких юридичних фактів: орендар продовжує користуватися виділеною земельною ділянкою; орендар належним чином виконує свої обов'язки за договором; орендодавець письмово не повідомив про відмову у поновленні договору оренди; сторони укладають додаткову угоду про поновлення договорів оренди.

У розглянутій справі на момент звернення підприємства до відповідача про продовження дії договору оренди спірні земельні ділянки перебували в оренді іншої особи (фермера), що було встановлено судом першої інстанції та не спростовано апеляційним судом (постанова Верховного Суду України від 25 травня 2016 р. у справі № 3-312гс16 (rs58160817) ).

4. Відповідно до статей 525, 526, 651 ЦК (435-15) зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу (435-15) , інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.

Статтею 24 Закону України "Про оренду землі" визначено право орендодавця вимагати від орендаря: використання земельної ділянки за цільовим призначенням згідно з договором оренди; дотримання екологічної безпеки землекористування та збереження родючості грунтів, додержання державних стандартів, норм і правил; дотримання режиму водоохоронних зон, прибережних захисних смуг, зон санітарної охорони, санітарно-захисних зон, зон особливого режиму використання земель та територій, які особливо охороняються; своєчасного внесення орендної плати.

Права та обов'язки орендаря визначено ст. 25 цього Закону (161-14) , згідно з якою орендар має право за письмовою згодою орендодавця зводити в установленому законодавством порядку жилі, виробничі, культурно-побутові та інші будівлі і споруди та закладати багаторічні насадження; здійснювати в установленому законодавством порядку за письмовою згодою орендодавця будівництво водогосподарських споруд та меліоративних систем. Водночас на орендаря покладається обов'язок виконувати встановлені щодо об'єкта оренди обмеження (обтяження) в обсязі, передбаченому законом або договором оренди землі; дотримуватися режиму використання земель природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення.

За змістом положень ст. 32 Закону України "Про оренду землі" на вимогу однієї із сторін договір оренди землі може бути достроково розірваний за рішенням суду в разі невиконання сторонами обов'язків, передбачених статтями 24 і 25 цього Закону (161-14) та умовами договору, в разі випадкового знищення чи пошкодження об'єкта оренди, яке істотно перешкоджає передбаченому договором використанню земельної ділянки, а також на підставах, визначених ЗК (2768-14) та іншими законами України.

Відповідно до приписів ст. 4 ВК (213/95-ВР) і ст. 58 ЗК (2768-14) до земель водного фонду належать, зокрема, землі, зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм.

Для створення сприятливого режиму водних об'єктів уздовж морів, навколо озер, водосховищ та інших водойм встановлюються водоохоронні зони, розміри яких визначаються за проектами землеустрою.

Прибережна захисна смуга є частиною водоохоронної зони відповідної ширини вздовж річки, моря, навколо водойм, на якій з метою охорони поверхневих водних об'єктів від забруднення, засмічення та збереження їх водності встановлено більш суворий режим господарської діяльності, ніж на решті території водоохоронної зони (статті 1, 88, 89 ВК (213/95-ВР) , статті 60, 61 ЗК (2768-14) ).

Частинами 1, 2 ст. 60 ЗК (2768-14) визначено, що вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об'єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності у межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги. Прибережні захисні смуги встановлюються по берегах річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною: для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менш як 3 гектари - 25 метрів. У прибережних захисних смугах уздовж річок, навколо водойм та на островах забороняється будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, навігаційного призначення, гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів. Об'єкти, що знаходяться у прибережній захисній смузі, можуть експлуатуватися, якщо при цьому не порушується її режим. Не придатні для експлуатації споруди, а також ті, що не відповідають встановленим режимам господарювання, підлягають винесенню з прибережних захисних смуг (ст. 61 ЗК (2768-14) , ст. 89 ВК (213/95-ВР) ).

Ураховуючи, що за умовами оспорюваних договорів орендареві було передано в оренду землі водного фонду з відповідними обмеженнями щодо забудови та з умовами збереження стану об'єктів оренди (зокрема, на орендаря покладено обов'язок дотримання вимог земельного та водного законодавства), суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, дійшов помилкового висновку про відсутність порушень умов цих договорів і вимог законодавства внаслідок встановлення будівель (споруд) у прибережній захисній смузі.

Положеннями статей 15, 24, 25 Закону України "Про оренду землі" визначено, що умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду, є істотними умовами договору оренди, дотримання яких управі вимагати орендодавець, а орендар зобов'язаний виконувати. Відповідно до наведених норм та умов договору право на забудову наданої в оренду земельної ділянки виникає в орендаря виключно за наявності, крім іншого, письмової згоди орендодавця.

За таких обставин висновок суду першої інстанції, з яким погодився суд касаційної інстанції, про відсутність порушень договору та вимог законодавства щодо самовільної забудови у зв'язку з наявністю рішення сільської ради про відсутність заперечень проти оформлення за орендарем права власності на комплекс будівель (споруд), розташований на орендованій ним за договором земельній ділянці, та детального плану територій, затвердженого райдержадміністрацією у 2014 р., є помилковим.

Таким чином, суд апеляційної інстанції правильно застосував норми матеріального права, відповідно до яких дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позову, зокрема у зв'язку з істотним порушенням орендарем умов оспорюваних договорів і вимог земельного та водного законодавства, невиконанням орендарем покладених на нього цими договорами зобов'язань щодо заборони на здійснення забудови орендованих об'єктів без згоди орендодавця (постанова Верховного Суду України від 22 червня 2016 р. у справі № 3-462гс16).

Вирішуючи спір про стягнення збитків у виді неодержаних доходів (орендної плати за землю), заподіяних позивачеві внаслідок користування земельною ділянкою без укладення договору оренди, необхідно брати до уваги положення статей 156, 157 ЗК (2768-14) і загальні положення ст. 22 та гл. 82 ЦК (435-15) .

За змістом статей 22, 1166 ЦК (435-15) відповідальність за завдану шкоду може наставати лише за наявності підстав, до яких законодавець відносить завдання шкоди, протиправну поведінку заподіювача шкоди, причинний зв'язок між шкодою та протиправною поведінкою заподіювача та вину. За відсутності хоча б одного із цих елементів цивільно-правова відповідальність не настає.

Для застосування такого заходу відповідальності як відшкодування шкоди слід встановити як наявність у діях винної особи усіх чотирьох елементів складу цивільного правопорушення (протиправної поведінки), так і ступінь вини цієї особи у розумінні ст. 1193 ЦК (435-15) (постанови Верховного Суду України від 18 травня 2016 р. у справах № 3-194гс16, № 3-271гс16).

1.1. Адміністративна колегія обласного територіального відділення Антимонопольного комітету України обґрунтувала висновки щодо монопольного становища фермерського господарства (орендаря) небажанням споживачів послуг (власників земельних паїв) вирішити спірні питання з орендарем у судовому чи позасудовому порядку, замість того, щоб встановити обставини, які свідчать, що інші суб'єкти господарювання не мають можливості доступу до цього ринку.

Тобто висновок адміністративної колегії обласного територіального відділення Антимонопольного комітету України про монопольне становище фермерського господарства не ґрунтується на нормах матеріального права - положеннях статей 1, 12 Закону України "Про захист економічної конкуренції" від 11 січня 2001 р. № 2210-ІІІ.

1.2. З огляду на те, що ряд договорів між позивачем та орендодавцями укладено до набрання чинності Указом Президента України від 19 серпня 2008 р. № 725/2008 "Про невідкладні заходи щодо захисту власників земельних ділянок та земельних часток (паїв)" (725/2008) , положення якого не мають зворотної дії в часі, цей Указ (725/2008) не покладає на орендаря обов'язку ініціювати приведення розміру орендної плати у відповідність до зазначених у ньому норм, а відносини між сторонами договору оренди є цивільно-правовими, висновок касаційного суду про відсутність порушення законодавства про захист економічної конкуренції у виді зловживання монопольним становищем на ринку з боку фермерського господарства є законним і обґрунтованим (постанова Верховного Суду України від 6 квітня 2016 р. у справі № 3-130гс16 (rs57067163) ).

2. Виходячи із положень Закону України "Про Антимонопольний комітет України" від 26 листопада 1993 р. № 3659-ХІІ (3659-12) , відділення Антимонопольного комітету України у межах наданих йому повноважень має право витребувати у суб'єкта господарювання відповідну інформацію, яка необхідна для дослідження ринків, а також інформацію про реалізацію конкурентної політики.

У зв'язку з тим, що невиконання законних розпоряджень, рішень і вимог органу Антимонопольного комітету України за змістом ч. 2 ст. 22 Закону України "Про Антимонопольний комітет України" тягне за собою передбачену законом відповідальність, а суб'єкт господарювання такі вимоги не виконав, його згідно з положеннями Закону України "Про захист економічної конкуренції" (2210-14) правомірно було притягнуто до відповідальності за порушення законодавства про захист економічної конкуренції (постанова Верховного Суду України від 25 травня 2016 р. у справі № 3-332гс16).

1. Наведений у ч. 3 ст. 8 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" від 14 травня 1992 р. № 2343-ХІІ перелік судових рішень, що підлягають оскарженню в касаційному порядку, є вичерпним.

Ураховуючи, що з моменту порушення щодо боржника справи про банкрутство він перебуває в особливому правовому режимі, а спеціальні норми Закону (2343-12) мають пріоритет у застосуванні при розгляді справ про банкрутство щодо інших законодавчих актів України, то ч. 3 ст. 8 Закону (2343-12) слід розуміти таким чином, що нею встановлено деякі особливості та обмеження у реалізації права на касаційне оскарження судових рішень у процедурі банкрутства, які полягають, зокрема, у завершенні розгляду питань про відшкодування сум грошової винагороди арбітражному керуючому та визнання організатора аукціону із завершенням відповідного апеляційного провадження (постанови Верховного Суду України від 27 січня 2016 р. у справах № 3-1158гс15 (rs55315140) і № 3-1283гс15).

2. Положення ч. 4 ст. 96 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" застосовується виключно до підприємств, що є об'єктами права державної власності, які не підлягають приватизації (постанова Верховного Суду України від 10 лютого 2016 р. у справі № 3-1247гс15).

3. Аналіз норм Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (2343-12) дає підстави для висновку, що ст. 17 Закону (2343-12) визначено загальні положення, які регулюють порядок переходу боржника до санації, призначення керуючого санацією, його повноваження та підстави звільнення від їх виконання, натомість ст. 18 Закону (2343-12) передбачено процедуру розгляду плану санації та наслідки такого розгляду, зокрема встановлено можливість прийняття загальними зборами рішення про відхилення плану санації та звернення до господарського суду з клопотанням про звільнення керуючого санацією від виконання ним обов'язків та про призначення нового керуючого санацією.

Отже, наведені норми передбачають різні підстави для звільнення керуючого санацією і застосовуються незалежно одна від одної (постанова Верховного Суду України від 27 січня 2016 р. у справі № 3-1300гс15 (rs55433544) ).

4. Постановлення у справі про банкрутство ухвали про визнання кредиторських вимог є підтвердженням наявності заборгованості, яку має бути погашено в порядку та черговості, визначених Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (2343-12) .

У разі припинення провадження у справі про банкрутство та звернення кредитора, кредиторські вимоги якого не погашено, до суду за захистом свого цивільного права, суди при застосуванні позовної давності повинні взяти до уваги зазначені обставини (постанова Верховного Суду України від 27 квітня 2016 р. у справі № 3-269гс16).

1. Відповідно до ст. 241 ЦК (435-15) правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання.

Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов'язки з моменту вчинення цього правочину.

У розглянутій справі судами об'єктивно встановлено, що відповідач за первісним позовом упродовж тривалого часу вчиняв дії, спрямовані на виконання оспорюваного договору, зокрема підписував додаткові угоди і специфікації на поставку товару, приймав відвантажений товар, здійснював часткову оплату його вартості. За наявності таких фактів судам належало керуватися положеннями ст. 241 ЦК (435-15) і, зокрема, нормою, наведеною у другому реченні ч. 1 цієї статті.

Сама по собі відсутність у генерального директора відповідача повноважень на укладення від імені товариства спірного договору не створює підстав для визнання цього договору недійсним, оскільки за фактичними обставинами справи договір не тільки прийнято до виконання, але і значною мірою виконано (постанова Верховного Суду України від 6 квітня 2016 р. у справі № 3-84гс16 (rs57169342) ).

2. Аналіз положень ЦК (435-15) , ГПК (1798-12) , Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" від 23 лютого 2012 р. № 4452-VІ (4452-17) дає підстави для висновку, що уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб із дня початку процедури ліквідації банку набуває повноважень органів управління та контролю неплатоспроможного банку, тобто крім повноважень, визначених Законом (4452-17) , уповноважена особа Фонду здійснює повноваження керівництва банку, а відтак наділена правом видачі та підписання довіреностей від імені банку як юридичної особи на представництво його (банку) інтересів.

За таких обставин судові рішення у справі було скасовано, а справу передано на розгляд суду першої інстанції згідно з пп. "а" п. 1 ч. 2 ст. 111-25 ГПК (1798-12) (постанова Верховного Суду України від 8 червня 2016 р. у справі № 3-399гс16).

1. Обставини, встановлені рішенням Господарського суду Херсонської області у справі № 5024/1463/2012, не потребують доведення під час розгляду справи № 923/1020/13, оскільки з огляду на положення ст. 35 ГПК є преюдиційними.

Однак постановою Верховного Суду України від 23 грудня 2015 р. скасовано всі судові рішення у справі № 5024/1463/2012, у тому числі рішення Господарського суду Херсонської області від 20 листопада 2012 р., а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

Відтак, оскаржувана постанова Вищого господарського суду України у справі № 923/1020/13 та залишене в силі рішення Господарського суду Херсонської області від 17 жовтня 2013 р. за первісним і за зустрічним позовами підлягають скасуванню, оскільки їх було прийнято на підставі судового рішення, скасованого Верховним Судом України (постанова Верховного Суду України від 10 лютого 2016 р. у справі № 3-1332гс15 (rs55800024) ).

2. За змістом ст. 15 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 р. № 2453-VI (у редакції, чинній на час розгляду справи у суді касаційної інстанції) у судах загальної юрисдикції функціонує автоматизована система документообігу. Персональний склад суду для розгляду конкретної справи визначається автоматизованою системою документообігу за принципом вірогідності розподілу справ під час реєстрації в суді позовних заяв, клопотань та скарг.

Згідно зі ст. 2-1 ГПК (1798-12) у господарських судах функціонує автоматизована система документообігу, що забезпечує, зокрема, об'єктивний та неупереджений розподіл справ між суддями з додержанням принципів черговості та рівної кількості справ для кожного судді.

Визначення судді або колегії суддів для розгляду конкретної справи здійснюється автоматизованою системою документообігу суду під час реєстрації відповідних документів за принципом вірогідності, який враховує кількість справ, що перебувають у провадженні суддів, заборону брати участь у перегляді рішень для судді, який брав участь в ухваленні судового рішення, про перегляд якого порушується питання, перебування суддів у відпустці, на лікарняному, у відрядженні та закінчення терміну повноважень. Справи розподіляються з урахуванням спеціалізації суддів. Після визначення судді або колегії суддів для розгляду конкретної справи, внесення змін до реєстраційних даних щодо цієї справи, а також видалення цих даних з автоматизованої системи документообігу суду не допускається, крім випадків, установлених законом.

Порядок функціонування автоматизованої системи документообігу суду визначається Положенням про автоматизовану систему документообігу суду.

Відповідно до ст. 4-6 ГПК (1798-12) перегляд у касаційному порядку рішень місцевих і апеляційних господарських судів здійснюється Вищим господарським судом України колегією суддів у складі трьох або більшої непарної кількості суддів. Суддя чи склад колегії суддів для розгляду конкретної справи визначається у порядку, встановленому ч. 3 ст. 2-1 цього Кодексу (1798-12) .

Отже, аналіз наведених процесуальних норм дає підстави для висновку, що законодавець передбачив формування колегії суддів для розгляду справ у касаційному суді, так само як і заміну судді, який з огляду па поважні причини не може брати участь у розгляді справи (перебування судді у відпустці, на лікарняному, у відрядженні чи закінчення терміну повноважень), на інших суддів цього суду, лише через автоматизовану систему документообігу за принципом вірогідності (постанова Верховного Суду України від 30 березня 2016 р. у справі № 3-23гс16).

3. Відповідно до ст. 1 Закону України "Про торгово-промислові палати в Україні" від 2 грудня 1997 р. № 671/97-ВР торгово-промислова палата є недержавною неприбутковою самоврядною організацією, яка об'єднує юридичних осіб, які створені і діють відповідно до законодавства України, та громадян України, зареєстрованих як підприємці, та їх об'єднання.

Статтею 1 ГПК визначено, що право на звернення до господарського суду мають підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Із наведених норм матеріального і процесуального права випливає, що право звернення до господарського суду з позовом мають юридичні особи, які здійснюють підприємницьку діяльність пов'язану з отриманням прибутку, а регіональна торгово-промислова палата не є прибутковою організацією, оскільки не здійснює комерційну діяльність.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 80 ГПК господарський суд припиняє провадження у справі, зокрема якщо спір не підлягає вирішенню в господарських судах України (постанова Верховного Суду України від 30 березня 2016 р. у справі № 3-158гс16 (rs56939712) ).

4. Сплата судового збору в більшому розмірі, ніж визначено Законом України "Про судовий збір" від 8 липня 2011 р. № 3674-VІ (3674-17) , не є підставою для повернення без розгляду касаційної скарги, а є підставою для повернення переплаченої суми судового збору відповідно до п. 1 ч. 1 та ч. 2 ст. 7 Закону України "Про судовий збір" (постанова Верховного Суду України від 13 квітня 2016 р. у справі № 3-283гс16).

5. Згідно з пунктами 2, 7 ч. 1 ст. 12 ГПК господарським судам підвідомчі справи про банкрутство; справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів, пов'язаних із визначенням та сплатою (стягненням) грошових зобов'язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України (2755-17) , а також справ у спорах про визнання недійсними правочинів (договорів), якщо з відповідним позовом звертається на виконання своїх повноважень контролюючий орган, визначений Податковим кодексом України (2755-17) .

Згідно з ч. 9 ст. 16 ГПК (1798-12) (виключна підсудність справ) справи у майнових спорах, передбачених п. 7 ч. 1 ст. 12 цього Кодексу (1798-12) , розглядаються господарським судом, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство.

Зазначені норми кореспондуються з положеннями ч. 4 ст. 10 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" від 14 травня 1992 р. № 2343-ХІІ (далі - Закон № 2343-ХІІ (2343-12) ), відповідно до якої суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, вирішує усі майнові спори з вимогами до боржника, у тому числі спори про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником, тощо.

Системний аналіз положень Закону № 2343-ХІІ (2343-12) дає підстави для висновку, що з моменту порушення стосовно боржника справи про банкрутство він перебуває в особливому правовому режимі, який змінює весь комплекс юридичних правовідносин боржника, і спеціальні норми Закону № 2343-ХІІ (2343-12) мають пріоритет у застосуванні при розгляді справ про банкрутство щодо інших законодавчих актів України, а тому правочини (договори) або майнові дії боржника, вчинені боржником після порушення справи про банкрутство або протягом одного року, що передував порушенню справи про банкрутство, можуть бути відповідно визнані недійсними або спростовані господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство за заявою арбітражного керуючого або конкурсного кредитора (ч. 1 ст. 20 Закону № 2343-ХІІ); за позовом розпорядника майна (ч. 9 ст. 22 Закону № 2343-ХІІ); за заявою комітету кредиторів (ч. 8 ст. 26 Закону № 2343-ХІІ); за заявою керуючого санацією (ч. 5 ст. 28 Закону № 2343-ХІІ); за заявою ліквідатора (ч. 2 ст. 41 Закону № 2343-ХІІ).

Отже, за умови порушення провадження у справі про банкрутство боржника особливістю таких спорів є їх розгляд і вирішення господарським судом без порушення нових справ, що узгоджується із загальною спрямованістю Закону № 2343-ХІІ (2343-12) , який передбачає концентрацію всіх спорів у межах справи про банкрутство задля судового контролю у межах цього провадження за діяльністю боржника, залучення всього майна боржника до ліквідаційної маси та проведення інших заходів, метою яких є повне або часткове задоволення вимог кредиторів.

Стосовно посилання суду касаційної інстанції на положення ст. 20 Закону № 2343-ХІІ як на єдину норму закону, що може бути підставою для визнання недійсними правочинів (договорів) і спростування майнових дій боржника у межах провадження справи про банкрутство слід зазначити наступне.

З огляду на сферу регулювання Закону № 2343-ХІІ (2343-12) загалом і за змістом зазначеної норми ст. 20, вона є спеціальною стосовно загальних, установлених ЦК (435-15) підстав для визнання правочинів недійсними, тобто ця норма передбачає додаткові, специфічні підстави для визнання правочинів недійсними, які характерні виключно для правовідносин, що виникають між боржником і кредитором у процесі відновлення платоспроможності боржника чи визнання його банкрутом.

Згідно з ч. 2 ст. 4 зазначеного Кодексу (435-15) основним актом цивільного законодавства є ЦК (435-15) . Відповідно до положень ч. 3 ст. 104 ЦК (435-15) порядок припинення юридичної особи в процесі відновлення її платоспроможності або банкрутства встановлюється законом.

Таким чином, з огляду на положення статей 4, 104, 110 - 112 цього Кодексу (435-15) Закон № 2343-ХІІ (2343-12) є частиною цивільного законодавства, що не виключає можливості застосування до правовідносин, які регулює цей спеціальний Закон (2343-12) , також норм ЦК (435-15) , зокрема щодо загальних підстав для визнання недійсними правочинів за участю боржника (постанова Верховного Суду України від 13 квітня 2016 р. у справі № 3-304гс16).

6. Оскільки предметом спору у розглянутій справі є стягнення суми державного збору, що є обов'язковим платежем до Державного бюджету України, позивач у правовідносинах, які склалися між сторонами у справі, виконує владну управлінську функцію з організації надходження цього платежу до відповідного бюджету, правових підстав вважати цей спір таким, що виник із господарських відносин, немає, суди всіх інстанцій дійшли помилкового висновку про підвідомчість зазначеного спору господарському суду.

Неправильне застосування судами норм матеріального і процесуального права призвело до помилкового розгляду господарським судом спору, який не підлягав вирішенню в порядку господарського судочинства, тому ухвалені у справі судові рішення було скасовано з припиненням провадження у справі на підставі статей 80, 111-25 ГПК (1798-12) (постанова Верховного Суду України від 18 травня 2016 р. у справі № 3-411гс16).

1. Відповідно до вимог статей 526, 599 ЦК (435-15) зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Будь-які забезпечувальні зобов'язання, які випливають з основного зобов'язання, не повинні припиняти свою дію у разі, якщо основне зобов'язання залишилося невиконаним.

За змістом ст. 11 Закону України "Про іпотеку" іпотекодавець (майновий поручитель) несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов'язання в межах вартості предмета іпотеки.

Укладаючи договір застави (іпотеки), заставодавець (іпотекодавець) бере на себе всі ризики, пов'язані з невиконанням зобов'язання боржником (у межах вартості предмета застави (іпотеки), у тому числі й ті, що виникають унаслідок банкрутства боржника з його подальшим виключенням із ЄДРПОУ. Оскільки покладення цих ризиків на особу, яка видала забезпечення, відбулося за договором, укладеним заставодавцем (іпотекодавцем) саме із кредитором, то всі узяті ризики слід покладати на особу, яка видала забезпечення, і після припинення існування боржника. Отже, ліквідація боржника не повинна припиняти обов'язок заставодавця (іпотекодавця) із несення цих ризиків. Інше може бути передбачено договором між кредитором та особою, яка видала забезпечення, тобто звільнення останньої від таких ризиків має бути предметом спеціальної домовленості між нею і кредитором.

Відтак, сам факт ліквідації боржника за кредитним договором із внесенням запису до відповідного реєстру про припинення юридичної особи за наявності заборгованості боржника за цим договором, яка не була погашена у процедурі ліквідації, не є підставою для припинення договору іпотеки, укладеного для забезпечення виконання кредитного договору боржником.

Саме по собі постановлення господарським судом ухвали про ліквідацію юридичної особи-боржника за основним зобов'язанням і його виключення з ЄДРПОУ не призводить до припинення зобов'язання іпотекодавця з виконання забезпеченого іпотекою зобов'язання, якщо до цього іпотекодержателем було реалізовано його право на звернення стягнення на іпотечне майно, передбачене частинами 1, 2 ст. 590 ЦК (435-15) , ст. 33 Закону України "Про іпотеку", а боржник належним чином не виконував узяті на себе зобов'язання з погашення боргу (постанова Верховного Суду України від 24 лютого 2016 р. у справі № 3-952гс15).

2. Проведення електронних торгів із реалізації майна за ціною, визначеною звітом про оцінку майна, який утратив чинність, є порушенням установлених законодавством правил про порядок реалізації арештованого майна шляхом проведення електронних торгів (постанова Верховного Суду України від 6 квітня 2016 р. у справі № 3-242гс16 (rs57102473) ).

3. Закон України "Про виконавче провадження" від 21 квітня 1999 р. № 606-ХІV (606-14) у редакції, чинній на час виникнення між сторонами у розглянутій справі спірних правовідносин, не передбачав виведення постанови про стягнення з боржника виконавчого збору в окреме провадження і відкриття такого виконавчого провадження у разі повернення основного виконавчого документа стягувачу на підставі п. 1 ч. 1 ст. 47 цього Закону (606-14) .

Таким чином, у розглянутій справі суд першої інстанції правильно застосував норми матеріального права та дійшов обгрунтованого висновку про те, що на момент вчинення оскаржуваних дій Законом України "Про виконавче провадження" (1404-19) було передбачено виділення постанови про стягнення виконавчого збору в окреме провадження та відкриття виконавчого провадження за постановою про стягнення виконавчого збору лише у двох випадках: завершення виконавчого провадження з виконання рішення немайнового характеру та закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених ст. 49 цього Закону (1404-19) . Вчинення відповідних процесуальних дій у випадку повернення без виконання виконавчого документа, виданого на виконання рішення майнового характеру, за письмовою заявою стягувача Закон (1404-19) не передбачав (постанова Верховного Суду України від 18 травня 2016 р. у справі № 3-341гс16).

Статтею 20 Закону України "Про третейські суди" від 11 травня 2004 р. № 1701-IV визначено загальний порядок відводу чи самовідводу третейського судді з уточненням щодо особливостей його застосування у постійно діючих третейських судах. Так, за наявності підстав, передбачених ст. 19 цього Закону (1701-15) , сторона може заявити про відвід обраного нею третейського судді лише у разі, якщо обставини, які є підставою для відводу призначеного чи обраного нею третейського судді, стали відомі цій стороні після його призначення чи обрання. Процедура відводу третейського судді у постійно діючому третейському суді визначається регламентом третейського суду з додержанням вимог цього Закону (1701-15) . Разом із тим за змістом ч. 9 зазначеної статті незалежно від заперечень сторони третейський суддя третейського суду для вирішення конкретного спору (суди ad hoc), якому заявлений відвід, не може брати участі у справі.

З аналізу наведених норм матеріального права можна дійти висновку, що законодавець, розмежовуючи поняття постійно діючих третейських судів і третейських судів для вирішення конкретного спору (суди ad hoc), встановлює особливості застосування норм Закону України "Про третейські суди" (1701-15) , зокрема щодо відводу судді залежно від виду третейського суду: у постійно діючому третейському суді процедура відводу визначається регламентом третейського суду з додержанням вимог цього Закону (1701-15) , а у третейському судді для вирішення конкретного спору лише факт заявлення відводу судді є безумовною підставою для неучасті цього судді у розгляді справи (постанова Верховного Суду України від 1 червня 2016 р. у справі № 3-430гс16 (rs58248567) ).