Висновки Верховного Суду України, викладені у постановах, ухвалених за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстав, передбачених пунктами 1, 2 ч. 1 ст. 111-16 ГПК, за І півріччя 2015 р. - Текст документа

У зв'язку із законодавчою невизначеністю правонаступників майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу PCP і з метою його збереження в інтересах громадян України Верховна Рада України Постановою від 4 лютого 1994 р. № 3943-XII (3943-12) "Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу PCP" встановила, що тимчасово, до законодавчого визначення суб'єктів права власності майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу PCP, розташованого на території України, зазначене майно є загальнодержавною власністю.

Оскільки спірне майно розташовано на території України й перебувало у віданні профспілок України, таке майно не могло бути відчужено без згоди його власника - держави в особі Фонду державного майна України (постанови Верховного Суду України від 29 квітня 2015 р. у справі №3-56гс15; від 4 лютого 2015 р. у справах №№ 3-189гс14, 3-190гс14).

Спори щодо забезпечення виконання зобов'язань

- спори, що виникають із договорів іпотеки

У разі скасування незаконного судового рішення про визнання іпотеки недійсною, на підставі якого із Державного реєстру іпотек виключено запис про обтяження, дія іпотеки підлягає відновленню з моменту вчинення первинного запису в Державному реєстрі іпотек, виключеного на підставі незаконного рішення суду, оскільки відпала підстава виключення цього запису.

Це означає, що іпотека є дійсною з моменту внесення первинного запису про неї до Державного реєстру іпотек.

Такий висновок узгоджується і з положенням ст. 204 ЦК (435-15) , яка встановлює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права та обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема на підставі рішення суду, яке набрало законної сили (постанова Верховного Суду України від 24 червня 2015 р. у справі № 3-231 гс 15).

- спори, що виникають із договорів поруки

У разі, якщо строк виконання основного зобов'язання не встановлений або встановлений моментом пред'явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки відповідно до ч. 4 ст. 559 ЦК (435-15) .

Згідно з ч. 1 ст. 251 ЦК (435-15) строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (ч. 1 ст. 252 ЦК (435-15) ).

Разом з тим із настанням певної події, яка має юридичне значення, законодавець пов'язує термін, що визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (ч. 2 ст. 251 та ч. 2 ст. 252 ЦК (435-15) ) (постанова Верховного Суду України від 24 червня 2015 р. у справі № 3-42гс15).

Застосування позовної давності

1. Відповідно до ст. 257 ЦК (435-15) загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Згідно з ч. 1 ст. 261 ЦК (435-15) перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Отже, Вищий господарський суд України дійшов обґрунтованого висновку, що згідно з ч. 4 ст. 267 ЦК (435-15) сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (постанова Верховного Суду України від 20 травня 2015 р. у справі № 3-158гс14).

2. Відповідно до ст. 27 Закону України "Про страхування" від 7 березня 1996 р. № 85/96-ВР (далі - Закон № 85/96-ВР (85/96-ВР) ) і ст. 993 ЦК (435-15) до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних затрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, мас до особи, відповідальної за заподіяний збиток.

Частиною 6 ст. 261 ЦК (435-15) передбачено, що за регресними зобов'язаннями перебіг позовної давності починається від дня виконання основного зобов'язання.

За таких обставин висновок суду касаційної інстанції, що за регресними зобов'язаннями перебіг строку позовної давності починається від дня виконання основного зобов'язання, а саме з дня виплати страхового відшкодування, є обґрунтованим і законним (постанова Верховного Суду України від 25 лютого 2015 р. у справі № 3-9гс15).

3. Відповідно до ст. 267 ЦК (435-15) сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Порядок відліку позовної давності наведено у ст. 261 ЦК (435-15) , зокрема відповідно до ч. 1 цієї статті перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Аналогічні за змістом норми матеріального права містилися і в ЦК (1540-06) УPCP (1540-06) (розд. 1 гл. 5), за винятком положення про застосування позовної давності лише за заявою однієї зі сторін.

Разом із тим частинами 1, 2, 4 ст. 29 ГПК встановлено, що прокурор бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, порушену за позовом інших осіб, на будь-якій стадії її розгляду для представництва інтересів громадянина або держави. У разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. Прокурор, який бере участь у справі, несе обов'язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди.

Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що прокурор здійснює представництво органу, в інтересах якого він звертається до суду, на підставі закону (процесуальне представництво), а тому положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється і на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів, у цьому випадку в особі Фонду державного майна України, але не наділяє прокурора повноваженнями ставити питання про поновлення строку позовної давності за відсутності такого клопотання з боку самої особи, в інтересах якої прокурор звертається до суду, в цьому випадку Фонду державного майна України (постанова Верховного Суду України від 25 березня 2015 р. у справі № 3-21гс15).

4. Норми щодо початку перебігу позовної давності, встановлені ст. 76 ЦК УРСР для сторін, особи, права або інтереси якої порушено, поширювалися і на звернення прокурора до суду із заявою про захист прав цієї особи.

Оскільки вимоги прокурора є похідними від вимог органу державної влади, права та інтереси якого він захищає, то і перебіг строку позовної давності розпочинається з моменту, коли про порушення прав та інтересів держави дізнався саме відповідний орган державної влади, а не прокурор (постанова Верховного Суду України від 13 травня 2015 р. у справі № 3-126гс15).

5. Юридична особа, яка отримала завдання щодо зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву, зобов'язана зберігати ці матеріальні цінності до моменту зняття з неї в установленому порядку мобілізаційного завдання, а відтак несе повну матеріальну відповідальність за зобов'язаннями перед органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері державного матеріального резерву.

Таким чином, позовна давність не поширюється на вимогу центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері державного матеріального резерву, стосовно виконання відповідних зобов'язань (постанова Верховного Суду України від 22 квітня 2015 р. у справі № 3-52гс15).

6. Права учасників господарського товариства відповідно до ст. 10 Закону України "Про господарські товариства" від 19 вересня 1991 р. № 1576-ХІІ (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин; далі - Закон № 1576-ХІІ (1576-12) ) є складними, до них належать як майнові (право на частку прибутку, право на виплату вартості майна при виході з товариства тощо), так і немайнові права (право брати участь в управлінні справами та розподілі прибутку, право виходу із товариства тощо), визначені законом та установчими документами.

Право участі у товаристві може передаватися винятково разом з іншими складовими прав учасника товариства - майновими правами, тому права учасника господарського товариства, які випливають із права його участі в цьому товаристві, не є особистими иемайновими правами, на які згідно зі ст. 83 ЦК УРСР не поширюється позовна давність.

Отже, до позовів про визнання недійсними рішень загальних зборів учасників товариства щодо виключення із членів такого товариства застосовуються правила про позовну давність (постанова Верховного Суду України від 4 лютого 2015 р. у справі № 3-216гс14).

7. На час виникнення спірних правовідносин до наслідків нікчемного правочину застосовувався спеціальний строк позовної давності - десять років (ч. 4 ст. 258 ЦК (435-15) ).

15 січня 2012 р. набрав чинності Закон України "Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства" від 20 грудня 2011 р. №4176-VI (4176-17) , яким наведену норму ЦК (435-15) виключено. При цьому ч. 5 Прикінцевих та перехідних положень зазначеного Закону (4176-17) встановлено, що протягом трьох років з дня набрання ним чинності особа має право звернутися до суду з позовом про застосування наслідків нікчемного правочину за умови, якщо строк їх пред'явлення, встановлений положеннями ЦК (435-15) , що діяли до набрання чинності цим Законом, не сплив на момент набрання ним чинності.

Ураховуючи, що судовим рішенням, яке набрало законної сили 6 грудня 2010 р., встановлено нікчемність договору купівлі-продажу акцій як такого, що порушує публічний порядок та спрямований на незаконне заволодіння майном територіальної громади, суди безпідставно не застосували до спірних правовідносин положення ч. 5 Прикінцевих та перехідних положень зазначеного Закону (4176-17) та дійшли помилкового висновку про відмову у застосуванні наслідків нікчемного правочину з підстав пропущення позовної давності.

При цьому основною позовною вимогою було повернення коштів, сплачених за нікчемним правочином, а додатковою - стягнення збитків, спричинених таким неповерненням.

Згідно зі ст. 266 ЦК (435-15) зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо).

Усупереч наведеній нормі матеріального права суд відмовив у стягненні збитків через недоведеність такої позовної вимоги (постанова Верховного Суду України від 24 червня 2015 р. у справі № 3-318гс15).

Спори про укладення, зміну, розірвання договорів

Згідно з п. 7 Прикінцевих положень Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" від 17 лютого 2011 р. № 3038-VI (3038-17) якщо договором про пайову участь, який укладено до набрання чинності цим Законом (3038-17) , передбачено сплату пайової участі замовником будівництва (повністю або частково) в обсягах інших, ніж визначено цим Законом (3038-17) , такий договір підлягає приведенню у відповідність із цим Законом (3038-17) . Будь-які рішення органів місцевого самоврядування про надання замовником будівництва будь-яких послуг, передачу активів у будь-якій формі (матеріальній чи нематеріальній), передачу частини (відсоткової частки) площ прийнятих в експлуатацію об'єктів містобудування, крім пайової участі відповідно до цього Закону (3038-17) , прийняті до набрання чинності цим Законом, підлягають приведенню у відповідність із цим Законом (3038-17) .

Наведена норма не містить застереження про те, що її дія поширюється лише на договори, строк виконання зобов'язання за якими не настав (постанова Верховного Суду України від 20 травня 2015 р. у справі № 3-122гс 15).

Спори щодо визнання правочинів недійсними

1. Реалізація нерухомого майна за ціною, визначеною з порушенням вимог, установлених законом, свідчить про невідповідність проведення прилюдних торгів, які за своєю суттю є багатостороннім правочином, положенням ст. 203 ЦК (435-15) (дотримання яких становить необхідну умову чинності правочину), що з урахуванням вимог ч. 1 ст. 215 ЦК (435-15) є підставою для визнання цих торгів недійсними (постанова Верховного Суду України від 25 лютого 2015 р. у справі № 3-8гс15).

2. Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до добросовісного набувача із застосуванням правового механізму, передбаченого статтями 215, 216 ЦК (435-15) . Такий захист можливий лише шляхом задоволення віндикаційного позову, якщо для цього є підстави, передбачені ст. 388 ЦК (435-15) , які дають право витребувати майно у добросовісного набувача.

Оскільки заявник неправильно обрав спосіб захисту свого права стосовно відповідача - товариства, суд касаційної інстанції, залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій, дійшов передчасного висновку в частині визнання недійсним правочину щодо відчуження нерухомого майна на користь товариства у порядку, передбаченому ст. 215 ЦК (435-15) (постанова Верховного Суду України від 29 квітня 2015 р. у справі № 3-62гс15).

3.3а змістом ст. 217 ЦК (435-15) недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

За таких обставин Вищий господарський суд України дійшов передчасного висновку про нікчемність Рамкового договору в цілому у зв'язку з недійсністю окремої його частини та невідповідністю вимогам чинного законодавства (постанова Верховного Суду України від 13 травня 2015 р. у справі № 3-127гс15).

4. Об'єднання виконавчих проваджень у зведене виконавче провадження із включенням до нього виконавчих документів про стягнення боргів, на які поширюється дія мораторію, призвело до недотримання заборони на примусову реалізацію майна державного підприємства, а внаслідок порушення судами вимог статей 32, 43 ГПК - до неможливості виокремлення у реалізованому майні частини, що стосується задоволення вимог, на які не поширюється дія мораторію.

Отже, реалізація майна з прилюдних торгів відбулася із порушенням встановленого мораторію, а тому укладені за результатами торгів угоди не відповідають вимогам закону. Зважаючи на викладене, висновок судів про те, що торги відбулися згідно зі встановленими правилами, слід визнати передчасним, оскільки суди не перевірили правильності оцінки майна та інших обставин дотримання встановленого порядку проведення торгів. Також суди не взяли до уваги, що дії державного виконавця стосовно визначення складу майна, яке підлягає реалізації з прилюдних торгів, та щодо його оцінки безпосередньо формують суттєві умови угод купівлі-продажу, тому можливість окремого їх оскарження у порядку ст. 121-2 ГПК не усуває тієї обставини, що незаконні дії державного виконавші можуть бути одночасно і підставою недійсності укладеного на прилюдних торгах правочину у зв'язку із недодержанням у момент його вчинення вимог закону.

Оскільки відчуження майна з прилюдних торгів належить до угод з купівлі-продажу, відповідно до частин 1-3, 6 ст. 203 ЦК (435-15) і ч. 1 ст. 205 ЦК (435-15) така угода може визнаватися недійсною у судовому порядку з підстав недодержання в момент її вчинення встановлених законом вимог.

Згідно з приписами ст. 215 ЦК (435-15) підставою недійсності правочину є недодержання в момент його вчинення стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу (435-15) (постанова Верховного Суду України від 24 червня 2015 р. у справі № 3-262гс15).

5. Аналіз положень Закону України "Про залізничний транспорт" від 4 липня 1996 р. № 273/96-ВР (273/96-ВР) (далі - Закон № 273/96-ВР (273/96-ВР) ), Закону України "Про транспорт" від 10 листопада 1994 р. № 232/94-ВР (232/94-ВР) (далі - Закон № 232/94-ВР (232/94-ВР) ), ЗК (2768-14) дає підстави для висновку, що спірна земельна ділянка належить до земель державної власності, а саме до земель залізничного транспорту, які не можуть передаватися у приватну власність, тому міська рада не мала законних повноважень щодо розпорядження землями такої категорії.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК (435-15) підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу (435-15) , зокрема у зв'язку з невідповідністю змісту правочину ЦК (435-15) , іншим актам цивільного законодавства.

Відтак, договір купівлі-продажу земельної ділянки, укладений між виконкомом міськради і підприємцем на підставі незаконного рішення міськради у частині продажу цій особі земельної ділянки, має бути визнано недійсним.

Отже, суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права, а їх висновок про наявність у міськради повноважень щодо розпорядження спірною земельною ділянкою і про відсутність підстав для задоволення позову є необгрунтованим (постанова Верховного Суду України від 24 червня 2015 р. у справі № 3-305гс15).

6. Установивши, що приміщення для охорони на автостоянці збудовано як об'єкт нерухомості за відсутності дозвільної документації та відповідної згоди міської ради на його розміщення як окремого об'єкта нерухомого майна, оскільки усі рішення та дозволи виконкому міськради стосувалися автомобільної стоянки на 10 автомобілів, суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що спірний об'єкт є самочинним будівництвом, його не може бути визнано капітальною спорудою, на яку видається окреме свідоцтво про право власності, а тому недійсними є і правочини щодо відчуження цього об'єкта (постанова Верховного Суду України від 3 червня 2015 р. у справі № 3-202гс15).

Спори щодо виконання господарських зобов'язань. Відповідальність за порушення зобов'язань

1. За змістом положень ст. 1166 ЦК (435-15) майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.

Із наведених норм вбачається, що однією з підстав виникнення зобов'язання є заподіяння шкоди іншій особі. ГІа відміну від зобов'язань, які виникають із правомірних актів, цей вид зобов'язань виникає із неправомірних актів, яким є правопорушення, тобто протиправне, винне заподіяння шкоди деліктоздатною особою. Деліктне (позадоговірне) зобов'язання виникає тоді, коли заподіювач шкоди і потерпілий не перебували між собою у зобов'язальних відносинах або шкода виникла незалежно від зобов'язальних правовідносин між сторонами.

За наявності між сторонами спору зобов'язальних відносин, які випливають із договору, немає підстав для застосування до спірних правовідносин положень ст. 1166 ЦК (435-15) .

За змістом статей 224, 225 ГК (436-15) учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб'єкту, права або законні інтереси якого порушено.

Під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов'язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною.

До складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються:

- вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства;

- додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб'єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов'язання другою стороною;

- неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов'язання другою стороною;

- матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом.

Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що особа, яка порушила зобов'язання, несе цивільно-правову відповідальність, зокрема у виді відшкодування збитків. Для застосування такої міри відповідальності як відшкодування збитків необхідною є наявність всіх чотирьох загальних умов відповідальності, а саме: протиправної поведінки боржника, що полягає у невиконанні або неналежному виконанні ним зобов'язання; наявності шкоди (збитки - це грошове вираження шкоди); причинного зв'язку між протиправною поведінкою та завданою шкодою; вини боржника.

За відсутності хоча б однієї із названих умов цивільно-правова відповідальність у виді відшкодування майнової шкоди не настає (постанова Верховного Суду України від 18 березня 2015 р. у справі № 3-18гс15).

2. Двосторонній характер договору купівлі-продажу зумовлює взаємне виникнення у кожної зі сторін прав та обов'язків. Отже, з укладенням такого договору продавець бере на себе обов'язок передати покупцеві певну річ і водночас набуває права вимагати її оплати, а покупець у свою чергу зобов'язаний здійснити оплату придбаної речі та водночас набуває права вимагати від продавця її передачі.

Закон не передбачає такої підстави для припинення зобов'язання, що лишилося невиконаним, як закінчення строку дії договору. Тобто саме по собі закінчення строку дії двостороннього правочину, виконання якого здійснено тільки однією стороною, не припиняє зобов'язальних правовідносин сторін цього правочину та не звільняє другу сторону такого правочину від відповідальності за невиконання нею свого обов'язку.

Безпідставне повернення відповідачем передоплати за спірним договором є односторонньою відмовою від виконання зобов'язання та прямим порушенням зобов'язального права (ст. 525 ЦК (435-15) ).

Ураховуючи викладене, суд касаційної інстанції дійшов помилкового висновку про припинення невиконаного зобов'язання у зв'язку із закінченням строку дії договору та поверненням передоплати (постанова Верховного Суду України від 24 червня 2015 р. у справі № 3-192гс 15).

3. За змістом положення ч. З ст. 549 ЦК (435-15) пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Відтак, пеню може бути нараховано лише за кожен новий день прострочення платежу, тому день фактичної поставки товару не включається до періоду часу, за який стягується пеня (постанова Верховного Суду України від 15 січня 2015 р. у справі № 3-204гс14).

4. Застосування судом касаційної інстанції положень статей 225, 226 ГК (436-15) , якими передбачено склад, розмір, умови і порядок відшкодування збитків, до зобов'язальних відносин щодо оплати послуг, наданих за договором, є помилковим, проте не вплинуло на законне визначення розміру боргу і задоволення позову.

Відповідно до статей 626, 629 ЦК (435-15) договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків, що є обов'язковою для виконання сторонами.

Зміст договору згідно зі ст. 628 ЦК (435-15) становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Таким чином, замовник зобов'язаний був здійснювати передоплату не тільки вартості перевалки вантажу, а й вартості затрат на резервування техніки та інфраструктури порту з дня підписання договору.

Умов договору замовник належним чином не виконав. Передоплату за резервування техніки та інфраструктури порту не здійснював, поставив на перевалку об'єм вантажу, менший від гарантованого, а надані згідно з договором послуги оплатив лише частково (постанова Верховного Суду України від 28 січня 2015 р. у справі № 3-213гс14).

5. Для звільнення від відповідальності за порушення зобов'язання згідно зі ст. 617 ЦК (435-15) , ст. 218 ГК (436-15) особа, яка порушила зобов'язання, повинна довести:

1) наявність обставин непереборної сили; 2) їх надзвичайний характер; 3) неможливість попередити за даних умов завдання шкоди; 4) причинний зв'язок між цими обставинами і понесеними збитками.

Порушення зобов'язань контрагентами боржника відповідно до ч. 2 ст. 218 ГК (436-15) не є обставиною непереборної сили (постанова Верховного Суду України від 10 червня 2015 р. у справі № 3-216гс 15).

6.3а змістом положень ст. 611 ЦК (435-15) у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; сплата неустойки; відшкодування збитків.

Особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання. Відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов'язання (ст. 614 ЦК (435-15) ).

За змістом статей 224, 225 ГК (436-15) учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен: відшкодувати завдані цим збитки суб'єкту, права або законні інтереси якого порушено.

- вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства;

-матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом.

Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що особа, яка порушила зобов'язання, несе цивільно-правову відповідальність, зокрема у виді відшкодування збитків. Для застосування такої міри відповідальності як відшкодування збитків необхідною є наявність всіх чотирьох загальних умов відповідальності, а саме: протиправної поведінки боржника, яка полягає у невиконанні або неналежному виконанні ним зобов'язання; наявності шкоди (збитки - це грошове вираження шкоди); причинного зв'язку між протиправною поведінкою та завданою шкодою; вини боржника.

1) Стягнувши з відповідача суму переплати, суд не визначив правової природи цих коштів (унаслідок яких саме дій/'подій збільшилася сума інвестицій), у чому полягає протиправні сть поведінки відповідача, які його винні дії призвели до здійснення такої переплати, не взяв до уваги, що згідно з додатковими угодами до договору було внесено зміни як щодо обсягу інвестицій, так і щодо строків завершення будівництва. Відповідно, суду слід було встановити й причинно-наслідковий зв'язок між протиправною поведінкою відповідача та переплатою.

2) Суд не врахував змісту додаткових угод до договору про сплату пайових внесків і не з'ясував, у чому полягає протиправна поведінка відповідача та його вина у зарахуванні за згодою позивача коштів, інвестованих останнім за іншим інвестиційним договором, у рахунок сплати залишку пайового внеску та додаткових пайових внесків у зв'язку зі збільшенням площі об'єкта інвестування. Таким чином, суд не визначив і причинного зв'язку між протиправною поведінкою боржника та збитками, а також у чому саме полягають ці збитки.

3) Суд залишив поза увагою доводи відповідача про неможливість завершення будівництва через встановлення господарським судоі\^ заборони вчиняти певні дії; про ступінь готовності об'єктів будівництва на певних етапах і строк завершення будівництва згідно з додатковою угодою до спірного договору, який на час звернення до суду з позовом та укладення між позивачем і райрадою нового інвестиційного договору не настав.

Таким чином, погоджуючись із висновками судів попередніх інстанцій, суд касаційної інстанції не встановив обставин, з якими закон пов'язує кваліфікацію витрат саме як збитків і настання майнової відповідальності у виді відшкодування збитків (постанова Верховного Суду України від 25 лютого 2015 р. у справі № 3-7гс15).

7. Відповідно до ч. 6 ст. 232 ГК (436-15) нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено договором або законом, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.

Отже, законодавець передбачив право сторін визначати у договорі розмір санкцій за прострочення виконання зобов'язання і строки їх нарахування. У разі відсутності таких умов у договорі нарахування штрафних санкцій припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.

Умовами договору на постачання електроенергії сторони визначили строк нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, який відповідає вимогам ч. 6 ст. 232 ГК (436-15) .

За таких обставин висновок суду касаційної інстанції про правильність застосування господарськими судами положень ч. 6 ст. 232 ГК (436-15) і відсутність підстав для задоволення позову в частині стягнення з відповідача пені за період прострочення зобов'язання зі сплати вартості спожитої електроенергії понад шість місяців від дня, коли відповідне зобов'язання мало бути виконано, є необгрунтованим і помилковим (постанова Верховного Суду України від 15 квітня 2015 р. у справі № 3-53гс15).

Відповідальність за правопорушення у сфері господарювання. Адміністративно-господарські санкції

Видобувати підземні води без спеціальних дозволів в обсязі, що не перевищує 300 м куб. на добу, відповідно до ст. 23 Кодексу України про надра суб'єкти господарювання мають право лише для власних господарсько-побутових потреб, а видобуток підземних вод для здійснення господарської діяльності (використання підземних вод для виробничих потреб) вимагає отримання спеціального дозволу на користування надрами (постанова Верховного Суду України від 1 січня 2015 р. у справі № 3-32гс15).

Спори щодо припинення господарських зобов'язань

Відповідно до ст. 601 ЦК (435-15) зобов'язання припиняється зарахуванням зустрічних однорідних вимог, строк виконання яких настав, а також вимог, строк виконання яких не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги; зарахування зустрічних вимог може здійснюватися за заявою однієї із сторін.

Згідно з укладеними договорами сторони прямо передбачили взаємозалік грошових вимог, а Закон України "Про засади функціонування ринку природного газу" від 8 липня 2010 р. № 2467-VI (2467-17) , чинний на час виникнення спірних правовідносин, не містив прямої заборони стосовно подібних розрахунків, отже, зарахування зустрічних однорідних вимог можливе за наявності умов, установлених ст. 601 ЦК (435-15) (постанова Верховного Суду України від 24 червня 2015 р. у справі № 3-255гс15).

Спори, що виникають з угод про відступлення права вимоги

1. Відповідно до статей 512, 514 ЦК (435-15) кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою, у тому числі внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за' правочином (відступлення права вимоги). При цьому до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі та на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Отже, законодавець передбачив право відступлення тільки дійсної вимоги, яка існувала на момент переходу цих прав.

Оскільки на момент переходу права вимоги до позивача зобов'язання відповідача за договором купівлі-продажу було виконано у повному обсязі, висновок суду касаційної інстанції, що угода про заміну кредитора у зобов'язанні не породжувала жодних прав та обов'язків для відповідача перед позивачем, є обґрунтованим і законним (постанова Верховного Суду України від 1 квітня 2015 р, у справі № 3-30гс15).

2. З огляду на те, що на момент укладення договору про відступлення права вимоги відповідач виконав свої зобов'язання перед первісним кредитором зі сплати суми основного боргу за договором у повному обсязі, що підтверджується рішенням господарського суду в іншій справі, то угода про заміну кредитора у зобов'язанні не породжувала жодних прав та обов'язків для відповідача, у зв'язку з чим висновок суду касаційної інстанції про відсутність правових підстав для задоволення позову нового кредитора є законним і обґрунтованим (постанова Верховного Суду України від 17 червня 2015 р. у справі № 3-235гс15).

3. За загальним правилом, заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, оскільки не впливає на характер, обсяг і порядок виконання ним своїх обов'язків, не погіршує становища боржника та не зачіпає його інтересів, однак сторони мають право додатково врегулювати порядок заміни кредитора у договорі.

Тобто відсутність згоди боржника на заміну кредитора у зобов'язанні, якщо обов'язковість такої згоди передбачено договором, є підставою для визнання договору про відступлення права вимоги відповідно до ч. 1 ст. 203 ЦК (435-15) недійсним, оскільки вій суперечить положенням ч. 1 ст. 516 ЦК (435-15) (постанова Верховного Суду України від 15 квітня 2015 р. у справі № 3-43гс15).

4. Статтею 512 ЦК (435-15) визначено підстави заміни кредитора у зобов'язанні, зокрема внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Відступлення права вимоги є договірною передачею вимог первісного кредитора новому кредиторові та відбувається на підставі укладеного між ними правочину, при цьому заміна кредитора саме у зобов'язанні допускається протягом усього часу існування зобов'язання, якщо це не суперечить договору та не заборонено законом.

За змістом статей 514, 516 ЦК (435-15) до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі та на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов'язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків.

Отже, із наведених норм матеріального права вбачається, що за загальним правилом заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, оскільки не впливає на характер, обсяг і порядок виконання ним своїх обов'язків, не погіршує становища боржника та не зачіпає його інтересів, що не позбавляє сторін права додатково врегулювати порядок заміни кредитора у договорі.

Наявність судового рішення про визнання недійсним одностороннього правочину про зарахування зустрічних однорідних вимог у певному обсязі не припиняє зобов'язальних правовідносин байку та його клієнта за депозитним договором у цілому, тому сама по собі заміна кредитора (клієнта) у депозитному зобов'язанні шляхом відступлення права вимоги із зазначенням у договорі обсягу зобов'язання, яке передається, не обмежує цивільних прав учасників спірних правовідносин і не впливає на правомірність цесії.

Крім того, заставодержатель у кредитних правовідносинах не заявив вимог про недійсність договору відступлення права вимог за депозитним договором (цесія), тому висновок суду про порушення умов договору застави при відчуженні права вимоги за депозитним договором є помилковим, оскільки суперечить принципу диспозитивності (постанова Верховного Суду України від З червня 2015 р. у справі № 3-198гс15).

Спори, що виникають із договорів кунівлі-продажу

Відсутність довіреності за наявності інших первинних документів, що підтверджують здійснення господарської операції з передачі товару, не може заперечувати цю господарську операцію.

За таких обставин Вищий господарський суд України помилково погодився з висновком апеляційного господарського суду про те, що лише довіреність на отримання матеріальних цінностей є первинним документом, який підтверджує здійснення господарської операції з відпуску цінностей (постанова Верховного Суду України від 29 квітня 2015 р. у справі № 3-77гс15).

Спори, що виникають із договорів постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу

1. Згідно з ч. 1 ст. 15 ЦК (435-15) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Статтею 20 ГК (436-15) , зміст якої кореспондується з положеннями ст. 16 ЦК (435-15) , визначено способи захисту прав і законних інтересів суб'єктів господарювання, зокрема передбачено можливість захисту прав та інтересів у спосіб, встановлений законом або договором.

Ураховуючи, що компанія не визнає права товариства на повне списання заборгованості, встановленої судовим рішенням, останнє використало своє право на звернення до суду в спосіб, передбачений Законом України "Про деякі питання заборгованості за спожитий природний газ та електричну енергію" від 12 травня 2011 р. №3319-УІ (3319-17) (постанова Верховного Суду України від 25 березня 2015 р. у справі № 3-16гс15).

2. Вищий господарський суд України безпідставно не взяв до уваги, що за умовами договору про організацію взаєморозрахунків передбачалося не тільки надання державою коштів па погашення заборгованості, але також змінювалися строки виконання боржником грошових зобов'язань перед кредитором, які виникли на підставі іншого договору.

Так, за змістом підпунктів 2, 3 п. 10 договору про організацію взаєморозрахунків сторони зобов'язалися не вчиняти до проведення взаєморозрахунків дій з погашення заборгованості відповідно до договору; перерахувати кошти наступній стороні не пізніше наступного дня після надходження коштів на їх рахунок.

Договір набув чинності, а держава ирофінансувала погашення заборгованості. Договір не передбачав можливості існування між сторонами інших грошових зобов'язань і підстав для інших грошових вимог.

Як встановлено судами, розрахунок за поставлений природний газ відбувся у порядку та строки, передбачені у договорі про організацію взаєморозрахунків.

Отже, відповідач дотримався строків виконання зобов'язання, тому підстав для застосування положень ч. 2 ст. 625 ЦК (435-15) не було (постанова Верховного Суду України від 25 березня 2015 р. у справі № 3-23гс15).

Спори, що виникають із договорів найму (оренди), лізингу

1. Внесення постановою Кабінету Міністрів України змін до Методики розрахунку орендної плати (щодо розміру ставок орендної плати), згідно з якою відповідно до умов договору оренди здійснюється визначення розміру орендної плати за державне майно, є підставою для зміни розміру орендної плати та зміни умов зазначеного договору в цій частині (з урахуванням передбаченої умовами договору оренди можливості перегляду розміру орендної плати) (постанова Верховного Суду України від 18 березня 2015 р. у справі № 3-19гс15).

2. Статтею 9 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" від 10 квітня 1992 р. № 2269-ХІІ і ст. 6 Закону України "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів" від 23 вересня 1997 р. №510/97-ВР (далі - Закон №510/97-ВР) не передбачено необхідності узгодження у договорі оренди цільового призначення орендованого майна за кожним із видів господарської діяльності.

Згідно з п. 10 Методики розрахунку і порядку використання плати за оренду державного майна, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 4 жовтня 1995 р. № 786 (786-95-п) , розмір річної орендної плати за оренду нерухомого майна бюджетними організаціями, які утримуються за рахунок державного бюджету, становить 1 грн на рік (постанови Верховного Суду України від 1 квітня 2015 р. у справі №3-124гс15, від 29 квітня у справі № 3-55гс15 та від 27 травня 2015 р. у справі № 3-207гс15).

3. Підприємство зв'язку, яке відповідно до вимог чинного законодавства та своїх статутних документів здійснює підтримку засобів масової інформації шляхом поширення періодичних друкованих видань, має право на отримання в оренду комунального майна на тих самих умовах, що і бюджетні установи, зі сплатою оренди у розмірі 1 грн на рік, і таке право підприємства зв'язку прямо та без обмежень передбачено ч. З ст. 6 Закону № 510/97-ВР (постанова Верховного Суду України від 27 травня 2015 р. у справі № 3-107гс 15).

Спори, що виникають із договорів про надання послуг

Статтями 526 і 629 ЦК (435-15) передбачено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами, а зобов'язання за ним має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Оскільки фактичний обсяг вантажопереробки є меншим від визначеного у договорі про надання послуг, то Вищий господарський суд України дійшов передчасного висновку про відсутність підстав для стягнення з товариства суми компенсації втрат позивача, передбаченої договором (постанова Верховного Суду України від 18 лютого 2015 р. у справі № 3-6гс15).

Спори, що виникають із договорів страхування

1. Згідно з ч. 1 ст. 990 ЦК (435-15) страховик здійснює страхову виплату відповідно до умов договору на підставі заяви страхувальника (його правонаступника) або іншої особи, визначеної договором, і страхового акта (аварійного сертифіката).

Згідно з частинами 4 і 18 ст. 9 Закону № 85/96-ВР розмір страхової суми та (або) розміри страхових виплат визначаються за домовленістю між страховиком та страхувальником під час укладання договору страхування або внесення змін до договору страхування, або у випадках, передбачених чинним законодавством, а франшиза- це частина збитків, що не відшкодовується страховиком згідно з договором страхування. Законом № 85/96-ВР (85/96-ВР) і Законом України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" від 1 липня 2004 р. № 1961-IV (1961-15) (далі - Закон № 1961-IV (1961-15) ) не передбачено зобов'язання страховика за договором добровільного страхування визначати розмір страхового відшкодування тільки у розмірі, встановленому звітом про оцінку транспортного засобу, оскільки цей звіт є попереднім оціночним документом, що визначає можливу, але не остаточну суму витрат на відновлення транспортного засобу.

За таких обставин висновок суду касаційної інстанції, що виплативши страхове відшкодування відповідно до умов договору добровільного страхування наземного транспорту, відповідач набув права зворотної вимоги до позивача у сумі страхового відшкодування - у межах фактичних затрат із вирахуванням франшизи, є обгрунтованим і законним (постанова Верховного Суду України від 15 квітня 2015 р. у справі № 3-50гс15).

2. Відповідно до пп. 37.1.4 и. 37.1 ст. 37 Закону № 1961-IV підставою для відмови у здійсненні страхового відшкодування (регламентної виплати) є неподання заяви про страхове відшкодування впродовж одного року, якщо шкода заподіяна майну потерпілого, і трьох років, якщо шкода заподіяна здоров'ю або життю потерпілого, з моменту скоєння дорожньо-транспортної пригоди.

Тобто наведена норма визначає можливість відмови страховика виплатити страхове відшкодування страхувальнику в разі неподання заяви про страхове відшкодування впродовж встановлених строків і не містить підстав для відмови у задоволенні вимоги страховика, який виплатив страхове відшкодування згідно з договором майнового страхування, до особи, відповідальної за завдані збитки, про відшкодування виплачених страховиком фактичних сум у межах, передбачених договором обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності (постанова Верховного Суду України від 15 квітня 2015 р. у справі № 3-49гс15).

Спори, що виникають із догорів позики, кредиту, банківського вкладу та банківського рахунку

1. Визначення поняття кредитора наведено у ст. 1 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" від 14 травня 1992 р. № 2343-ХІІ (далі - Закон № 2343-ХІІ (2343-12) ), дія якого згідно з Прикінцевими та перехідними положеннями Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" від 23 лютого 2012 р. № 4452-VI (4452-17) (далі - Закон № 4452-УІ (4452-17) ) не поширюється на банки, а тому не підлягає застосуванню до спірних правовідносин.

Статтею 2 Закону України "Про банки і банківську діяльність" від 7 грудня 2000 р. № 2121-III визначено, що кредитор банку - юридична або фізична особа, яка має документально підтверджені вимоги до боржника щодо його майнових зобов'язань (постанова Верховного Суду України від 25 березня 2015 р. у справі № 3-24гс15).

2. Відповідно до частин 1, 3 ст. 1066 ЦК (435-15) за договором банківського рахунка банк зобов'язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунка), грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком. Банк не має права визначати та контролювати напрями використання грошових коштів клієнта та встановлювати інші, не передбачені договором або законом, обмеження його права розпоряджатися грошовими коштами на власний розсуд.

Водночас банк згідно з ч. 2 ст. 1066 ЦК (435-15) має право використовувати грошові кошти на рахунку клієнта, гарантуючи його право безперешкодно розпоряджатися цими коштами.

Отже, зобов'язальні правовідносини, що склалися між сторонами на підставі договору банківського рахунка, мають майново-грошовий характер, відтак, у цьому разі позивач є кредитором за майновою вимогою щодо розпорядження належними йому коштами.

За змістом ч. 5 ст. 36 Закону № 4452-VI під час тимчасової адміністрації не здійснюється задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку, зокрема щодо майнових зобов'язань, які здійснюються виключно у межах процедури ліквідації банку.

Таким чином, статус кредитора - позивача у справі спростовує помилковий і необгрунтований висновок суду касаційної інстанції про те, що на позивача не поширюються обмеження щодо задоволення його вимог до банку (відповідача) під час запровадження у ньому тимчасової адміністрації, встановлені приписами п. 1 ч. 5 ст. 36 зазначеного Закону (постанови Верховного Суду України від 1 квітня 2015 р. у справах №№3-25гс15, 3-34гс15, від 22 квітня 2015 р. у справі №3-63гс15, від 29 квітня 2015 р. у справі № 3-61гс15, від 13 травня 2015 р. у справі № 3-153гс15, від 27 травня 2015 р. у справі № 3-217гс15, від 10 червня 2015 р. у справі № 3-223гс15).

3. Відповідно до ст. 192 ЦК (435-15) законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України - гривня. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Згідно з ч. 1 ст. 533 ЦК (435-15) грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" від 22 листопада 1996 р. № 543/96-ВР платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін.

Розмір пені, передбачений ст. 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня (ст. З зазначеного Закону).

Таким чином, максимальний розмір пені пов'язаний із розміром облікової ставки Національного банку України; оскільки чинне законодавство не передбачає встановлення Національним банком України облікової ставки для іноземної валюти, пеня має обчислюватися та стягуватися за судовими рішеннями лише у національній валюті України - гривні (постанова Верховного Суду України від 1 квітня 2015 р. у справі № 3-29гс15).

Спори, що виникають із корпоративних правовідносин

1. Відповідно до ст. 1 Закону № 2343-ХІІ (у редакції, що діяла до набрання чинності Законом України від 22 грудня 2011 р. №4212-VI (4212-17) ) керуючий санацією - фізична особа, яка відповідно до рішення господарського суду організовує здійснення санації боржника.

За змістом ч. 4 ст. 17 Закону № 2343-ХІІ з дня винесення ухвали про санацію боржника керівник боржника відсторонюється від посади у порядку, визначеному законодавством про працю, управління боржником переходить до керуючого санацією, крім випадку, передбаченого ст. 53 цього Закону; припиняються повноваження органів управління боржника - юридичної особи, повноваження органів управління передаються керуючому санацією.

Отже, з моменту запровадження щодо боржника процедури санації повноваження органів управління такого боржника припиняються та передаються керуючому санацією, призначеному на підставі судового рішення у справі про банкрутство. При цьому повноваження керуючого санацією не визначаються статутом боржника, а встановлені Законом № 2343-ХІІ (2343-12) та можуть бути обмежені тільки комітетом кредиторів і господарським судом, який розглядає справу про банкрутство, у порядку, передбаченому Законом № 2343-ХІІ (2343-12) .

Висновок Вищого господарського суду України про те, що керуючий санацією товариства не був уповноваженим представником позивача на загальних зборах, не можна визнати цілком обґрунтованим, оскільки норми Закону № 2343-ХІІ (2343-12) , ст. 17 якого зокрема визначено права та обов'язки керуючого санацією, не містять заборони для керуючого санацією за відсутності затвердженого судом плану санації представляти інтереси акціонера на загальних зборах іншої юридичної особи (постанова Верховного Суду України від 1 квітня 2015 р. у справі № 3-17гс15).

2. Договір купівлі-продажу частки у статутному капіталі товариства, укладений у простій письмовій формі, не породжує правових наслідків щодо набуття права власності та підстав для внесення змін до статуту.

Частиною 3 ст. 29 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" від 15 травня 2003 р. № 755-IV передбачено, що у разі внесення змін до установчих документів, які пов'язані зі зміною складу засновників (учасників) юридичної особи, крім інших необхідних документів, додатково подається в обов'язковому порядку нотаріально посвідчений документ про передання прав засновника (учасника) іншій особі (постанова Верховного Суду України від 8 квітня 2015 р. у справі № 3-27гс15).

3. Частинами 1 та 2 ст. 148 ЦК (435-15) , ч. 1 ст. 54 Закону № 1576-ХІІ передбачено право учасника товариства з обмеженою відповідальністю на отримання при виході з товариства вартості частини майна товариства, пропорційної його частці у статутному фонді, а також зобов'язання товариства виплатити учаснику, який виходить із товариства, вартість частини майна товариства, пропорційну його частці у статутному капіталі, в строк до 12 місяців із дня виходу.

Діюче законодавство не передбачає можливості відмовитися від права на судовий захист порушеного права.

Тому не є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог такого учасника товариства з обмеженою відповідальністю, який вийшов із товариства, про стягнення вартості частини майна, пропорційної частці позивача у статутному капіталі у разі порушення права цього позивача той факт, що при виході із товариства цей учасник подавав заяву про відсутність претензій до товариства.

Інфляційні втрати і 3 % річних підлягають стягненню з боржника на підставі ст. 625 ЦК (435-15) тільки у разі, коли має місце реальне прострочення боржником виконання свого грошового зобов'язання (постанова Верховного Суду України від 13 травня 2015 р. у справі № 3-68гс15).

4. Відповідно до вимог чинного законодавства учасник товариства може звернутися за захистом його порушеного права на отримання прибутку від діяльності товариства, у разі якщо при розгляді справи судами попередніх інстанцій буде встановлено факт порушення його корпоративних прав та інтересів (постанова Верховного Суду України від 21 січня 2015 р. у справі №3-214гс15).

5. Згідно з п. 5 ч. 1 ст. 116 ЦК (435-15) учасники господарського товариства мають право у порядку, встановленому установчим документом товариства та законом, одержувати інформацію про діяльність товариства.

Водночас учасники господарського товариства відповідно до ст. 88 ГК (436-15) мають право одержувати інформацію про діяльність товариства, а саме: річні баланси, звіти про фінансово-господарську діяльність товариства, протоколи ревізійної комісії, протоколи зборів органів управління товариства та інформацію, що міститься в установчих документах товариства, а не будь-яку інформацію щодо господарської діяльності товариства, якщо інше не передбачено установчими документами товариства.

Проте статутом товариства не визначено порядку надання інформації у виді ксерокопій, як не передбачено і процедури ознайомлення його учасника з документами фінансової звітності та інформацією про діяльність товариства.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов правильного висновку, що відповідно до вимог чинного законодавства не передбачено обов'язку товариства надавати запитувану учасником інформацію у письмовому виді (у виді ксерокопій), а лише встановлено обов'язок надавати учасникові товариства для ознайомлення визначену законом інформацію, з якої вже сам учасник має право робити виписки, фотографії, копії (постанова Верховного Суду України від 27 травня 2015 р. у справі № 3-208гс14).

6. Згідно зі ст. 167 ГК (436-15) корпоративні права - це права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами. Під корпоративними відносинами маються на увазі відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав.

За змістом п. 4 ч. 1 ст. 12 ГПК господарським судам підвідомчі, зокрема, справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов'язаними зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи, крім трудових спорів.

Тобто незалежно від суб'єктного складу, якщо акціонер (учасник) господарського товариства обґрунтовує відповідні позовні вимоги порушенням його корпоративних прав, то такий спір підвідомчий господарським судам.

Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що учасник (акціонер) товариства може оспорити договір, вчинений господарським товариством, якщо обґрунтує відповідні позовні вимоги порушенням його корпоративних прав (постанова Верховного Суду України від 21 січня 2015 р. у справі № 3-207гс14).

Спори, пов'язані з обігом цінних паперів

Відповідно до ст. 69 Закону України "Про акціонерні товариства" від 17 вересня 2008 р. № 514-VI ринковою ціною не може вважатися ціна акцій, яка ґрунтується на біржових угодах, що вчинені з порушенням закону та містять ознаки маніпулювання на фондовому ринку.

У разі якщо ціну обов'язкового викупу акцій сформовано у незаконний спосіб, то рішення про здійснення викупу акцій відповідачем за такою ціною порушує права та законні інтереси позивача, охоронювані ст. 68 зазначеного Закону (постанова Верховного Суду України від 25 березня 2015 р. у справі № 3-22гс15).

Спори щодо застосування законодавства про приватизацію

Зважаючи на те, що спірний гуртожиток увесь час залишався у державній власності; був переданий товариству в процесі приватизації як майно соціально-побутового призначення безоплатно у користування, до переліку об'єктів, що підлягали приватизації, не включений та до статутного фонду позивача не увійшов; як об'єкт державного житлового фонду гуртожиток було передано органом управління гуртожитку у власність територіальної громади з подальшою передачею окремих приміщень у власність мешканців гуртожитку відповідно до порядку, передбаченого Законом України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності" від 3 березня 1998 р. № 147/98-ВР (147/98-ВР) та прийнятими відповідно до нього підзакониими актами, з урахуванням особливостей Закону України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків" від 4 вересня 2008 р. № 500-УІ (500-17) ; на момент прийняття рішення у справі цим Законом встановлено мораторій на відчуження у будь-який спосіб зазначеного гуртожитку, в тому числі шляхом набуття права власності на майно за набувальною давністю за рішенням суду, Вищий господарський суд України обґрунтовано залишив у силі постанову апеляційного суду (постанова Верховного Суду України від 20 травня 2015 р. у справі № 3-87гс15).

Спори, що виникають із земельних правовідносин

1.3а змістом ч. 2 ст. 120 ЗК (2768-14) якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об'єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача (постанова Верховного Суду України від 8 квітня 2015 р. у справі № 3-38гс15).

2. Виходячи із принципу використання земельних ділянок за цільовим призначенням (ст. 96 ЗК (2768-14) ), на землях історико-культурного призначення забороняється діяльність, яка суперечить їх цільовому призначенню.

Навколо історико-культурних заповідників, історико-культурних заповідних територій, музеїв просто неба, меморіальних музеїв-садиб, пам'яток культурної спадщини, їх комплексів (ансамблів) встановлюються зони охорони пам'яток із забороною діяльності, що шкідливо впливає або може вплинути на додержання режиму використання таких земель (ч. 2 ст. 54 ЗК України) (постанова Верховного Суду України від 22 квітня 2015 р. у справі № 3-44гс15).

3. Частиною 1 п. 289.1 ст. 289 ПК (2755-17) і ч. 1 ст. 13 Закону України "Про оцінку земель" від 11 грудня 2003 р. № 1378-IV (далі - Закон № 1378-IV (1378-15) ) передбачено, що для визначення розміру орендної плати для земель державної та комунальної власності обов'язково проводиться та використовується нормативна грошова оцінка земельних ділянок, яка являє собою капіталізований рентний дохід (дохід, який можна отримати із землі як фактора виробництва залежно від якості та місця розташування земельної ділянки), визначений за встановленими та затвердженими нормативами (ст. 1 зазначеного Закону у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Крім того, за змістом ст. 93 ЗК (2768-14) відповідач набуває право використовувати земельну ділянку та обов'язок сплачувати орендну плату не з моменту прийняття рішення компетентним органом про передачу цієї ділянки в оренду, а з моменту укладення договору оренди землі.

Отже, нормативна грошова оцінка земель є основою для визначення розміру орендної плати для земель державної та комунальної власності, а договір у цій частині суперечить приписам чинного законодавства, оскільки позов подано про захист прав, порушених не наказом позивача, а укладеним договором (постанови Верховного Суду України від 1 квітня 2015 р. у справі № 3-26гс15, від 8 квітня 2015 р. у справі № 3-41гс 15 та від 20 травня 2015 р. у справі № 3-70гс154

4. Частиною 1 п. 289.1 ст. 289 ПК (2755-17) і ч. 1 ст. 13 Закону № 1378-IV передбачено, що для визначення розміру орендної плати для земель державної та комунальної власності обов'язково проводиться та використовується нормативна грошова оцінка земельних ділянок, яка являє собою капіталізований рентний дохід (дохід, який можна отримати із землі як фактора виробництва залежно від якості та місця розташування земельної ділянки), визначений за встановленими та затвердженими нормативами (ст. 1 Закону № 1378-IV у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Отже, законодавець чітко визначив, що нормативна грошова оцінка земель є основою для визначення розміру орендної плати для земель державної та комунальної власності (постанова Верховного Суду України від 8 квітня 2015 р. у справі № 3-41гс15).

5. Підставою для розірвання договору оренди земельної ділянки є саме використання орендарем землі не за цільовим призначенням, тобто з іншою метою, ніж та, яка встановлена договором, а не той факт, що, на думку позивача, земельна ділянка не використовується орендарем у певний період часу.

Відмовляючи у задоволенні позову про розірвання договору оренди земельної ділянки, Вищий господарський суд України дійшов обґрунтованого висновку, що підставою для розірвання договору оренди землі в судовому порядку може бути належним чином доведений факт використання орендованої земельної ділянки не за цільовим призначенням, який передбачає дію - використання земельної ділянки для інших, ніж передбачено договором, цілей (постанова Верховного Суду України від 20 травня 2015 р. у справі № 3-166гс15).

6. Відмовляючи у задоволенні позову про розірвання договору оренди земельної ділянки, суд обґрунтовано виходив із того, що підставою розірвання договору є саме використання орендарем землі не за цільовим призначенням, тобто з іншою метою, ніж та, що встановлена договором, а не той факт, що будівельні роботи не було розпочато. Крім того, суди взяли до уваги, що відповідач розпочав роботи, спрямовані на забудову земельної ділянки. Щодо заборгованості з орендної плати суд обґрунтовано зазначив, що відповідачем погашено заборгованість зі сплати орендних платежів, і цю обставину не заперечували під час розгляду справи ані прокурор, ані позивач (постанова Верховного Суду України від 21 січня 2015 р. у справі № 3-211гс14).

7. Аналіз положень законів № 273/96-ВР (273/96-ВР) і № 232/94-ВР (232/94-ВР) , ЗК (2768-14) дає підстави для висновку, що спірна земельна ділянка належить до земель державної власності, а саме до земель залізничного транспорту, які не можуть передаватися у приватну власність, тому міська рада не мала законних повноважень щодо розпорядження землями такої категорії.

Отже, висновок Вищого господарського суду України про відсутність у міськради повноважень щодо розпорядження спірною земельною ділянкою, а відтак і права її відчуження за договором купівлі-продажу землі, є обґрунтованим (постанова Верховного Суду України від 24 червня 2015 р. у справі № 3-315гс15).

8. За змістом статей 24 та 25 Закону України "Про оренду землі" від 6 жовтня 1998 р. № 161-ХIV орендодавець має право вимагати від орендаря використання земельної ділянки за цільовим призначенням згідно з договором оренди.

Статтею 143 ЗК (2768-14) передбачено, що підставою примусового припинення права користування земельною ділянкою є, зокрема, використання земельної ділянки не за цільовим призначенням.

Відтак, підставою розірвання договору є саме використання орендарем земельної ділянки не за цільовим призначенням, тобто з іншою метою, ніж та, що встановлена договором, а не той факт, що будівельні роботи не було розпочато.

Оскільки виготовлення проектно-кошторисної та дозвільної документації на будівництво багатоквартирного житлового будинку на земельній ділянці не залежало від волі відповідача, у його діях відсутня вина у порушенні зобов'язання щодо строку забудови земельної ділянки.

За таких обставин висновок суду касаційної інстанції про використання земельної ділянки не за цільовим призначенням та наявність правових підстав для розірвання договору і повернення земельної ділянки власникові є необгрунтованим та помилковим (постанова Верховного Суду України від 1 квітня 2015 р. у справі № 3-36гс15).

9. Вирішуючи спір щодо стягнення збитків у виді неодержаних доходів (орендної плати за землю), заподіяних позивачеві внаслідок користування земельною ділянкою без укладання договору оренди, необхідно брати до уваги положення статей 156, 157 ЗК (2768-14) і загальні положення ст. 22 та гл. 82 ЦК (435-15) .

Як вбачається зі змісту статей 22, 1166 ЦК (435-15) , відповідальність за завдану шкоду може наставати лише за наявності підстав, до яких законодавець відносить наявність шкоди, протиправну поведінку заподіювана шкоди, причинний зв'язок між шкодою та протиправною поведінкою заподіювана та вину. За відсутності хоча б одного їх цих елементів цивільно-правова відповідальність не настає.

Для застосування такого заходу відповідальності як відшкодування шкоди, слід встановити як наявність у діях винної особи усіх чотирьох елементів складу цивільного правопорушення (протиправної поведінки), так і ступінь вини у розумінні статті 1193 ЦК (435-15) (постанова Верховного Суду України від 21 січня 2015р. у справі № 3-210гс14).

Спори, що виникають із зобов'язань у зв'язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави

1. Аналіз наведеної норми свідчить, що зобов'язання з безпідставного набуття, збереження майна породжують такі юридичні факти: набуття особою майна або його збереження за рахунок іншої особи; відсутність для цього правових підстав або якщо такі відпали.

Відповідно до змісту ст. 1212 ЦК (435-15) зазначена норма закону застосовується лише в тих випадках, коли безпідставне збагачення однієї особи за рахунок іншої не може бути усунуто за допомогою інших, спеціальних способів захисту. Зокрема, у разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер правовідносин виключає можливість застосування до них судом положень ст. 1212 ЦК (435-15) .

Так, між Міністерством і підприємством було укладено договори про відчуження та реалізацію майна на зовнішньому ринку, кошти, які позивач просив стягнути, було отримано відповідачем як розрахунок за реалізоване майно, отже, їх набуто за наявності правової підстави, а тому ці кошти не могли бути витребувані у порядку ст. 1212 ЦК (435-15) як безпідставне збагачення (постанова Верховного Суду України від 25 лютого 2015 р. у справі № 3-11гс15).

2. Суд касаційної інстанції, залишаючи без змін постанову суду про відмову в задоволенні позову, правомірно зазначив, що відповідач як одна зі сторін зобов'язання набув кошти за рахунок іншої сторони не в порядку виконання договірного зобов'язання, а поза підставами, передбаченими договором, внаслідок їх перерахування на рахунок відповідача понад вартість товару, який підлягав поставці та був поставлений, що виключає застосування до відносин сторін норм зобов'язального права, які застосовуються до окремих видів угод та якими позивач обґрунтовував позовні вимоги (постанова Верховного Суду України від 25 березня 2015 р. у справі № 3-5гс15).

3. Відповідно до ч. 1 ст. 8 ЦК (435-15) якщо цивільні відносини не врегульовані цим Кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону).

Отже, аналогію закону можна застосовувати лише у разі подібності спірних неврегульованих правовідносин.

Правовий аналіз змісту правовідносин, що випливають із договору позики, та правовідносин, які склалися між сторонами внаслідок припинення договору поставки і безпідставного збереження грошових коштів, не дає підстав для висновку, що такі правовідносини подібні за змістом, а тому відсутні підстави для застосування аналогії закону, передбаченої ст. 8 ЦК (435-15) .

Відтак, правомірним є висновок суду щодо відмови у позові про стягнення процентів за користування чужими грошовими коштами, нарахованих на підставі статей 536, 1214, 1048 ЦК (435-15) (постанова Верховного Суду України від 15 квітня 2015 р. у справі № 3-39гс15).

Спори щодо застосування законодавства про захист економічної конкуренції

Згідно зі ст. 60 Закону України "Про захист економічної конкуренції" від 11 січня 2001 р. № 2210-ІІІ і зважаючи на положення ст. 12 ГПК, ч. 2 ст. 4 КАС (2747-15) , справи зі спорів про оскарження рішень Антимонопольного комітету України підвідомчі господарським судам і підлягають розгляду за правилами ГПК (1798-12) , за винятком, відповідно до положень ст. 19 КАС (2747-15) , вирішення справ щодо оскарження рішень Антимонопольного комітету України з розгляду скарг про порушення законодавства у сфері державних закупівель (постанова Верховного Суду України від 17 червня 2015 р. у справі № 3-256гс15).

Справи про банкрутство

1. Юридична особа припиняється в результаті передання всього свого майна, прав та обов'язків іншим юридичним особам (правонаступникам) або в результаті ліквідації. Порядок припинення юридичної особи в процесі відновлення її платоспроможності або банкрутства встановлено положеннями Закону № 2343-ХII (2343-12) і гл. 23 ГК (436-15) .

Положення зазначеного Закону та норми ГК (436-15) не містять будь-яких заборон щодо визнання банкрутом юридичних осіб у формі установ та організацій (постанова Верховного Суду України від 18 лютого 2015 р. у справі № 3-4гс15).

2. У разі невиконання або неналежного виконання ліквідатором своїх обов'язків згідно з п. 13 ст. 30 Закону № 2343-ХІІ (2343-12) (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) господарський суд за клопотанням комітету кредиторів може припинити повноваження ліквідатора і за пропозицією комітету кредиторів призначає нового ліквідатора.

Згідно з ч. 8 ст. 16 та ч. 2 ст. 17 Закону № 2343-ХП комітет кредиторів приймає рішення зокрема про погодження кандидатури арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора), вибір інвестора (інвесторів).

Таким чином, законодавець визначив, що тільки після прийняття рішення про погодження кандидатури ліквідатора і лише за пропозицією комітету кредиторів така особа може бути призначена господарським судом ліквідатором банкрута. У разі конкуренції запропонованих комітетом кредиторів кандидатур на призначення ліквідатора банкрута законодавством не встановлено вимоги щодо погодження господарським судом із комітетом кредиторів конкретної кандидатури ліквідатора.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов обгрунтованого висновку, що у разі невизначеності комітету кредиторів стосовно кандидатури ліквідатора банкрута і за умови конкуренції кандидатур остаточне рішення щодо призначення тієї чи іншої особи є прерогативою господарського суду (постанова Верховного Суду України від 11 березня 2015 р. у справі № 3-14гс15).

3. Відповідно до пп. "а" п. 1 ч. 1 ст. 31 Закону № 2343-ХІІ (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) кошти, одержані від продажу майна банкрута, спрямовуються у першу чергу на задоволення вимог, забезпечених заставою.

Отже, законодавець чітко визначив процедуру внесення вимог кредиторів, забезпечених заставою майна боржника, до реєстру вимог кредиторів і задоволення таких вимог та акцентував, що майно боржника, яке є предметом застави, включається до ліквідаційної маси, але використовується виключно для першочергового задоволення вимог заставодержателя (постанова Верховного Суду України від 25 березня 2015 р. у справі № 3-20гс15).

4. Аналіз норм ст. 1 Закону № 2343-ХІІ, ст. 17 Закону України "Про виконавче провадження" від 21 квітня 1999 р. № 606-ХІV (далі - Закон № 606-ХІV (606-14) ) дає підстави для висновку, іцо вимоги С. до товариства є безспірними, оскільки підтверджені судовими рішеннями і мають бути зараховані до грошових зобов'язань боржника через те, що на момент їх виникнення С. не був учасником товариства, а отже, дія зазначеної норми на нього не поширюється (постанова Верховного Суду України від 1 квітня 2015 р. у справі № 3-35гс15).

5. Закон № 2343-ХІІ (2343-12) визначає початок відліку тримісячного строку, передбаченого ч. З ст. 10 цього Закону (2343-12) , з часу відкриття виконавчого провадження щодо виконання вимог кредитора.

У разі перетворення одного суб'єкта господарювання на інший до новоутвореного суб'єкта господарювання відповідно до норм ст. 59 ГК (436-15) і ч. 1 ст. 67 Закону № 606-ХІV переходять всі майнові права та обов'язки попереднього суб'єкта господарювання, тому стягнення за виконавчими документами звертається на кошти та інше майно тієї юридичної особи, на яку відповідно до закону покладено відповідальність за зобов'язаннями боржника -юридичної особи (постанова Верховного Суду України від 15 квітня 2015 р. у справі № 3-45гс15).

6. Згідно зі ст. 95 ГК (436-15) , ч. З ст. 10 і ч. 7 ст. 11 Закону № 2343-ХІІ доказами на підтвердження безспірності грошових вимог ініціюючого кредитора - органу доходів і зборів, є рішення суду про стягнення грошових коштів у рахунок погашення податкового боргу, що набрало законної сили, інкасові доручення для примусового стягнення коштів у дохід бюджету у рахунок погашення податкового боргу та докази вжиття відповідних заходів до отримання відповідної заборгованості за процедурою, визначеною ПК (2755-17) (постанова Верховного Суду України від 29 квітня 2015 р. у справі № 3-67гс15).

7. Відповідно до ч. 8 ст. 16 Закону № 2343-ХІІ (у редакції, що діяла до набрання чинності Законом України від 22 грудня 2011 р. № 4212-VІ (4212-17) ) до компетенції комітету кредиторів належить прийняття рішення, зокрема, про звернення до господарського суду з клопотанням про відкриття процедури санації, визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, припинення повноважень арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора) та про призначення нового арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора), надання згоди на укладення арбітражним керуючим значних угод боржника чи угод боржника, щодо яких є заінтересованість.

Разом із цим положеннями ч. 2 ст. 17 Закону № 2343-ХЇІ (2343-12) передбачено, що саме комітет кредиторів приймає рішення про погодження кандидатури керуючого санацією.

Отже, звернення до господарського суду з клопотанням про припинення повноважень та призначення нового арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора) належить саме до компетенції комітету кредиторів.

Беручи до уваги наведені норми законодавства, а також установлені судами фактичні обставини справи, Вищий господарський суд України дійшов обґрунтованого висновку про те, що комітет кредиторів при прийнято рішення про припинення повноважень керуючого санацією боржника та призначення нового керуючого санацією діяв у межах повноважень, передбачених законом; зазначеним рішенням не порушено права інших кредиторів боржника (постанова Верховного Суду України від 17 червня 2015 р. у справі №3-240гс15).

8. Оскільки товариство також визнано кредитором у провадженні про банкрутство, суди правомірно зазначили, що внаслідок включення до реєстру штучно створених вимог на підставі договору, який не відповідає вимогам закону, прямо порушено цивільне право позивача на задоволення його вимог, а також майнові інтереси позивача. За таких обставин позивач вправі звернутися із позовом про визнання договору недійсним відповідно до положень ч. З ст. 215 ЦК (435-15) (постанова Верховного Суду України від 24 червня 2015 р. у справі № 3-358гс15).

9. Підстави для визнання угод боржника недійсними наведено у ч. 11 ст. 17 Закону № 2343-ХІІ, але вимоги про застосування судом цієї норми ліквідатор не заявив.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що посилання ліквідатора на положення ч. 10 ст. 17 Закону № 2343-ХІІ не можуть бути підставою для визнання недійсною спірної угоди при провадженні справи про банкрутство, оскільки предметом регулювання цієї норми є підстави для відмови від виконання договорів боржника (постанова Верховного Суду України від 8 квітня 2015 р. у справі № 3-33гс 15).

10. Частиною 2 ст. 4-1 ГПК та ч. 1 ст. 5 Закону № 2343-ХІІ у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, визначено, що провадження у справах про банкрутство здійснюється в порядку, передбаченому ГПК (1798-12) , з урахуванням особливостей, встановлених Законом № 2343-ХІІ (2343-12) , норми якого є спеціальними.

Відповідно до ст. 35 Закону № 2343-ХІІ рішення про укладення мирової угоди приймається від імені боржника керівником боржника чи арбітражним керуючим (керуючим санацією, ліквідатором), які виконують повноваження органів управління та керівника боржника і підписують її.

Рішення про укладення мирової угоди від імені кредиторів приймається комітетом кредиторів більшістю голосів кредиторів - членів комітету кредиторів та вважається прийнятим за умови, що всі кредитори, вимоги яких забезпечені заставою майна боржника, висловили письмову згоду на укладення мирової угоди.

Від імені кредиторів мирову угоду підписує голова комітету кредиторів.

Частиною 1 ст. 38 Закону № 2343-XII встановлено, що арбітражний керуючий протягом п'яти днів з дня укладення мирової угоди повинен подати до господарського суду заяву про затвердження мирової угоди, до якої додаються:

- текст мирової угоди;

- протокол засідання комітету кредиторів, на якому було прийнято рішення про укладення мирової угоди;

- список кредиторів із зазначенням поштової адреси, номера (коду), що ідентифікує платника податків, та суми заборгованості;

- зобов'язання боржника щодо відшкодування усіх витрат, відшкодування яких передбачено у першу чергу згідно зі ст. 31 цього Закону, крім вимог кредиторів, забезпечених заставою;

- письмові заперечення кредиторів, які не брали участі в голосуванні про укладення мирової угоди чи проголосували проти укладення мирової угоди, за їх наявності.

Відповідно до ст. 37 Закону № 2343-XII мирова угода укладається у письмовій формі та підлягає затвердженню господарським судом, про що зазначається в ухвалі господарського суду про припинення провадження у справі про банкрутство.

Відтак, наведеними нормами Закону № 2343-XII (2343-12) встановлено

обов'язковість долучення до заяви про затвердження мирової угоди тексту цієї мирової угоди та не визначено обов'язку суду викладати у резолютивній частині ухвали про затвердження мирової угоди повний текст затвердженої мирової угоди (постанова Верховного Суду України від 15 січня 2015 р. у справі №3-202гс14).

Спори, пов'язані з виконанням судових рішень

1. Аналіз положень Закону № 606-ХІУ (606-14) , Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 3 серпня 2011 р. № 845 (845-2011-п) , дає підстави для висновку, що державні виконавці позбавлені можливості проводити будь-яке списання коштів за виконавчими документами, згідно з якими боржниками є державні органи, тому стягувачам слід подавати такі документи безпосередньо до органів Казначейства.

Державний виконавець відмовляє у відкритті виконавчого провадження у разі наявності інших передбачених законом обставин, що виключають здійснення виконавчого провадження (п. 8 ч. 1 ст. 26 Закону № 606-ХІV у редакції, чинній на момент винесення постанови ДВС).

Відтак, державний виконавець відділу ДВС повинен був відмовити підприємству у відкритті виконавчого провадження на підставі зазначеного вище, оскільки виконавчий документ у цій справі мав виконуватися виключно органом Казначейства, в якому обслуговується боржник (постанова Верховного Суду України від 24 червня 2015 р. у справі № 3-317гс15).

2. Положеннями ч. З ст. 27 Закону № 606-ХІV передбачено, що у разі отримання документального підтвердження про повне виконання рішення боржником до початку його примусового виконання державний виконавець закінчує виконавче провадження в порядку, встановленому цим Законом (606-14) . Виконавчий збір і витрати, пов'язані з організацією та проведенням виконавчих дій, у такому разі з боржника не стягуються (постанова Верховного Суду України від 28 січня 2015 р. у справі № 3-217гс14).

Розгляд господарських спорів третейськими судами

1. Аналіз статей 2, 5, 12 Закону України "Про третейські суди" від 11 травня 2004 р. № 1701 -IV дає підстави для висновку, що предметом третейської угоди може бути не лише спір, який існує на момент укладення такої угоди, а й будь-які спори, які виникатимуть між сторонами договору в майбутньому та передбачені третейської угодою (постанова Верховного Суду України від 8 квітня 2015 р. у справі № 3-37гс15).

2. Спірним договором передбачено зміну форми власності, тому така передача суперечить положенням ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України від 15 грудня 1992 р. № 8-92 "Про управління майном, що є у загальнодержавній власності", зокрема про заборону підприємствам, що є у загальнодержавній власності, передавати безоплатно закріплене за ними майно іншим підприємствам, організаціям і установам.

Крім того, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що позовні вимоги товариства відповідають вимогам, заявленим ним у позовній заяві до Арбітражного інституту Торгової палати міста Стокгольма, у справі беруть участь ті самі сторони, що й у справі № 32/612, тому Арбітражний суд Торгової палати міста Стокгольма вирішив спір між тими ж сторонами, про той же предмет та з тих самих підстав, що й за первісним позовом у цій справі (постанова Верховного Суду України від 27 травня 2015 р. у справі № 3-167гс15).

Інші справи

1. Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку не є виробником та/або виконавцем житлово-комунальних послуг, визначених відповідно до положень Закону України "Про житлово-комунальні послуги" від 24 червня 2004 р. (1875-15) № 1875-VI, оскільки не надає і не виробляє таких послуг, а отже, і не (затвердженню) органами місцевого самоврядування (постанова Верховного Суду України від 1 квітня 2015 р. у справі № 3-28гс15).

2. Конституційний Суд України у Рішенні від 22 лютого 2012 р. №4-рп/2012 (v004p710-12) щодо офіційного тлумачення положень ст. 233 КЗпП у взаємозв'язку з положеннями статей 117, 237-1 цього Кодексу (322-08) роз'яснив, що згідно зі ст. 47 КЗпП роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені у ст. 116 цього Кодексу (322-08) , а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про проведення розрахунку. Непроведения з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Аналіз наведених норм матеріального права з урахуванням висновків, викладених у зазначеному Рішенні Конституційного Суду України, дає підстави вважати, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, які належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку (постанова Верховного Суду України від 4 лютого 2015 р. у справі № 3-2гс15).

Господарський процес

Згідно з п. 22 ч. 1 ст. 5 Закону України "Про судовий збір" від 8 липня 2011 р. № 3674-VI (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) від сплати судового збору звільняється уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб у справах, пов'язаних із здійсненням тимчасової адміністрації та ліквідації банку.

Оскільки уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб у справах звернулася до господарського суду не у зв'язку з виконанням своїх повноважень, а її вимоги не пов'язані з поданням позовів, щодо яких ця особа звільняється від сплати судового збору, то вона повинна сплачувати судовий збір у загальному порядку (постанова Верховного Суду України від 27 травня 2015 р. у справі № 3-197гс 15).

Спори про право власності та інші речові права