1. Відповідно до ч. 1 ст. 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

За змістом цієї норми закону майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення третейського суду, ухваленого щодо цього майна, але в подальшому скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею (постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України: від 28 січня 2015 р. у справі № 6-218цс14; від 24 червня 2015 р. № 6-251цс15 (v6251700-15) ).

2. Згідно з ч. 3 ст. 376 ЦК України право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.

До початку реалізації права на забудову конкретної земельної ділянки особа зобов'язана у встановленому порядку набути право власності або користування на цю земельну ділянку.

Особа, яка здійснила самочинне будівництво об'єкта на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, не може набути право власності на нього в порядку ст. 331 ЦК України.

У справі, яка переглядалася, суд, установивши, що відповідачі здійснювали реконструкцію об'єктів нерухомості, розташованих на земельній ділянці, яка не була їм надана у встановленому порядку під уже збудоване нерухоме майно, дійшов помилкового висновку про наявність правових підстав для визнання за відповідачами права власності на спірні об'єкти нерухомості відповідно до положень ст. 331 та ч. 3 ст. 376 ЦК України (постанова судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 28 січня 2015 р. у справі № 6-225цс14).

3. Частиною 1 ст. 328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

У ст. 331 цього Кодексу (435-15) міститься загальне правило, відповідно до якого право власності на новостворене нерухоме майно виникає з моменту державної реєстрації прав на нерухоме майно після завершення будівництва та прийняття його в експлуатацію.

За правилами ст. 392 ЦК України позов про визнання права власності може бути пред'явлено, по-перше, якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається іншою особою; по-друге, якщо особа втратила документ, який засвідчує його право власності.

На час укладення сторонами договору про фінансування будівництва правовідносини щодо залучення коштів фізичних осіб з метою фінансування будівництва, порядку управління цими коштами регулювалися законами України від 19 червня 2003 р. № 978-IV "Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю" (978-15) та від 18 вересня 1991 р. № 1560-XII "Про інвестиційну діяльність" (1560-12) .

Ні вказаними нормами, ні нормою ст. 331 ЦК України не передбачено виникнення права власності на новостворений об'єкт нерухомості на підставі судового рішення.

Порядок оформлення права власності на об'єкт інвестування після прийняття такого об'єкта до експлуатації встановлено зазначеними нормами.

З урахуванням того, що забудовник відповідно до умов договору інвестування передав за актом позивачці нежитлові приміщення та звернувся до виконавчого комітету із заявою про оформлення права власності за інвесторами, а виконавчий комітет ухвалив рішення про оформлення права власності за інвесторами, висновок суду про необхідність захисту прав позивачки шляхом визнання за нею права власності на новостворене майно на підставі ст. 392 ЦК України не можна визнати обґрунтованим.

Таким чином, з огляду на те, що відповідно до ст. 328 ЦК України набуття права власності - це певний юридичний склад, з яким закон пов'язує виникнення в особи суб'єктивного права власності на певні об'єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен встановити, з яких саме передбачених законом підстав чи в який передбачений законом спосіб позивачка набула права власності на спірний об'єкт та чи підлягає це право захисту в порядку, передбаченому ст. 392 ЦК України (постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України: від 18 лютого 2015 р. у справі № 6-244цс14; від 24 червня 2015 р. № 6-318 цс15 (rs45910640) ).

4. Відповідно до вимог статей 330, 388 ЦК України якщо майно було предметом судового розгляду про визнання іпотечного договору дійсним і за рішенням суду право власності на нього визнано за іншою особою, проте справжній власник не був стороною зазначеного правочину, не був учасником судового розгляду, і майно відчужено поза волею власника, то права власності на майно добросовісний набувач не набуває, оскільки це майно може бути в нього витребуване. Право власності справжнього власника в такому випадку презюмується і не припиняється із втратою ним цього майна (постанова судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 11 лютого 2015 р. у справі № 6-1цс15).

5. Передбачений ст. 391 ЦК України спосіб захисту - усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпоряджання своїм майном - підлягає застосуванню у тих випадках, коли між позивачем, який є власником майна, і відповідачем, який користується спірним майном, не існує договірних відносин щодо цього майна і майно перебуває у користуванні відповідача не на підставі договору, укладеного з позивачем (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 27 травня 2015 р. у справі № 6-92цс15 (rs44435486) ).

6. Визнання права власності на об'єкт незавершеного будівництва, не прийнятого в експлуатацію, в судовому порядку нормами ЦК України (435-15) чи іншими нормативними актами не передбачено (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 27 травня 2015 р. у справі № 6-159цс15 (rs44460914) ).

7. У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин виключає можливість застосування до них судом положень ч. 1 ст. 1212 ЦК України, у тому числі й щодо зобов'язання повернути майно позивачу (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 3 червня 2015 р. у справі № 6-100цс15 (rs44749627) ).

8. Згідно з ч. 2 ст. 625 ЦК України передбачено обов'язок боржника, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до ЦПК України (1618-15) , в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі (ч. 1 ст. 11 ЦПК України).

Відмовляючи в задоволенні позову про стягнення заборгованості за договором купівлі-продажу та надаючи правову оцінку укладеному договору, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, вийшов за межі заявлених позивачем вимог і дійшов помилкового висновку про те, що з відповідачки на користь товариства не підлягають стягненню грошові кошти згідно з чинним договором.

Отже, суд касаційної інстанції, порушуючи вимоги ч. 2 ст. 625 ЦК України, необґрунтовано погодився з висновком суду першої інстанції щодо відсутності підстав для стягнення з відповідача суми боргу за договором купівлі-продажу, який є чинним (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 3 червня 2015 р. у справі № 6-276цс15 (rs44666104) ).

9. Згідно із ч. 7 ст. 376 ЦК України в разі істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил суд за позовом відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування може постановити рішення, яким зобов'язати особу, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову. Якщо проведення такої перебудови є неможливим або особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від її проведення, таке нерухоме майно за рішенням суду підлягає знесенню за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) будівництво. Особа, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, зобов'язана відшкодувати витрати, пов'язані з приведенням земельної ділянки до попереднього стану.

Відповідно до ч. 1 ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом (1618-15) , звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Разом з тим, згідно з ч. 2 ст. 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення.

Відповідно до ч. 1 ст. 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають, зокрема, у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій.

Розглянувши спір у порядку цивільного судочинства, суд першої інстанції, з висновком якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, залишив поза увагою, що позивач - Інспекція державного архітектурно-будівельного контролю - звернувся до суду як суб'єкт владних повноважень на виконання владних управлінських функцій зі здійснення архітектурно-будівельного контролю у зв'язку з порушенням забудовником вимог законодавства з питань будівництва, містобудування та архітектури, та не перевірив, що відносини між сторонами є публічно-правовими й зазначений спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, передбаченому КАС України (2747-15) (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 24 червня 2015 р. у справі № 6-381цс15).

1. Виходячи з того, що відповідно до ст. 3 ЦПК України та ст. 15 ЦК України (435-15) у порядку цивільного судочинства підлягає захисту саме порушене право, суд повинен встановити, чи дійсно порушує право орендодавця відсутність у договорі оренди умов, передбачених ст. 15 Закону України від 6 жовтня 1998 р. № 161-XIV "Про оренду землі", визначити істотність цих умов, а також з'ясувати, у чому саме полягає порушення законних прав орендодавця (постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України: від 21 січня 2015 р. у справі № 6-215цс14; від 4 лютого 2015 р. у справі № 6-233цс14).

2. Стаття 33 Закону України від 6 жовтня 1998 р. № 161-XIV "Про оренду землі" (далі - Закон № 161-XIV (161-14) ) об'єднує два випадки пролонгації договору оренди.

Так, у ч. 1 ст. 33 цього Закону передбачено, що по закінченню строку, на який було укладено договір оренди землі, орендар, який належно виконував обов'язки за умовами договору, має переважне право перед іншими особами на укладення договору оренди землі на новий строк.

Реалізація зазначеного переважного права на поновлення договору оренди можлива лише за умови дотримання встановлених цією нормою певної процедури і строків (частини 2-5 цієї статті).

Для застосування ч. 1 ст. 33 Закону № 161-XIV та визнання за орендарем переважного права на поновлення договору оренди необхідно встановити такі юридичні факти: орендар належно виконує свої обов'язки за договором; орендар до спливу строку договору повідомив орендодавця у встановлені строки про свій намір скористатися переважним правом укладення договору оренди землі на новий строк; до листа-повідомлення про поновлення договору оренди землі орендар додав проект додаткової угоди; орендодавець протягом місяця не повідомив орендаря про наявність заперечень та своє рішення.

Частиною 6 ст. 33 Закону № 161-XIV передбачена інша підстава поновлення договору оренди, а саме у тому разі, якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди і за відсутності протягом одного місяця після закінчення строку договору листа-повідомлення орендодавця про заперечення у поновленні договору оренди землі такий договір вважається поновленим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором.

Для поновлення договору оренди землі з підстав, передбачених ч. 6 ст. 33 Закону № 161-XIV, необхідна наявність таких юридичних фактів: орендар продовжує користування виділеною земельною ділянкою; орендар належно виконує свої обов'язки за договором; немає письмового повідомлення орендодавця про відмову в поновленні договору оренди; сторони укладають додаткову угоду про поновлення договорів оренди.

Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що порушення переважного права орендаря, яке підлягає захисту відповідно до ст. 3 ЦК України, матиме місце при укладенні договору оренди:

- із новим орендарем при отриманні письмового повідомлення попереднього орендаря про намір реалізувати переважне право;

- у випадку недосягнення згоди щодо плати за новим договором та інших умов договору з іншим наймачем на більш сприятливих умовах та укладення з ним договору, на тих самих умовах, які запропоновані попереднім наймачем при реалізації переважного права;

- укладення договору з новим орендарем за умови, що підставою відмови попередньому орендарю у поновленні договору оренди було повідомлення орендодавця про необхідність використовувати об'єкт оренди для власних потреб.

Встановивши факт належного виконання орендарем умов договору оренди; дотримання ним строків та процедури повідомлення про намір реалізувати своє переважне право на поновлення договору оренди на новий строк; ненадіслання орендодавцем у встановлений законом строк відмови у поновленні договору на новий строк; укладення орендодавцем договору оренди з іншим орендодавцем на таких самих умовах, які запропоновані попереднім орендарем; продовження використання ним земельної ділянки після закінчення строку дії договору, суд на підставі ст. 33 Закону № 161-XIV дійшов обґрунтованого висновку про наявність у позивача переважного права на поновлення договору оренди землі на новий строк та порушення цього права у зв'язку з укладенням орендодавцем договору оренди з іншим орендарем (постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України: від 25 лютого 2015 р. у справах № 6-219цс14, 6-10цс15; від 18 березня 2015 р. у справах № 6-3цс15, 6-4цс15).

3. Статтями 116, 118 ЗК України визначено підстави й порядок набуття громадянами і юридичними особами права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності.

Установивши факт відсутності на час прийняття селищною радою рішення про надання громадянину земельної ділянки, затвердженої в установленому законом порядку документації, яка б встановлювала межі селища, суд на підставі статей 116, 122, ч. 1 ст. 155, п. 12 розд. Х "Перехідні положення" ЗК України (2768-14) (який був чинним на час прийняття селищною радою рішення) дійшов обґрунтованого висновку про перевищення селищною радою повноважень щодо розпорядження землями, які розташовані за межами населеного пункту, та недійсність такого рішення селищної ради.

Державний акт на право власності на земельну ділянку видається на підставі рішення органу місцевого самоврядування або органу виконавчої влади, тому вирішення питання про правомірність видачі державного акта безпосередньо залежить від законності рішення, на підставі якого такий акт виданий, і дотримання вимог, передбачених земельним законодавством, зокрема статтями 116, 118 ЗК України (постанови судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 13 травня 2015 р. № 6-164цс15, Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України: від 28 січня 2015 р. у справі № 6-221цс14; від 3 червня 2015 р. у справі № 6-205цс14).

4. Відповідно до ч. 1 ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом (1618-15) , звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Частиною 1 ст. 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Суд апеляційної інстанції, задовольняючи позов про визнання договору недійсним, також послався на те, що відповідач не виконує передбаченого договором оренди обов'язку щодо виготовлення документації, яка б дозволяла позивачці самостійно господарювати на землі.

Проте ч. 1 ст. 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання вимог закону в момент вчинення правочину. Порушення умов договору може бути підставою для його розірвання, а не визнання недійсним (ст. 651 ЦК України) (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 28 січня 2015 р. у справі № 6-222цс14).

5. Оскільки згідно з нормами цивільного законодавства спадкоємством є перехід прав та обов'язків (спадщини) від однієї фізичної особи (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців), то суд дійшов правильного висновку про те, що у зв'язку із прийняттям 22 лютого 2001 р. спадщини у сторін із передбачених законом підстав виникло в рівних частках право власності на спірну земельну ділянку, яка з моменту отримання спадкодавцем державного акта є об'єктом права власності.

На відміну від норми ст. 30 ЗК України (1990 р.), якою в імперативній формі передбачався автоматичний перехід права власності на земельну ділянку у разі переходу права власності на будівлю і споруду, ч. 1 ст. 120 ЗК України (в редакції, чинній на час укладення сторонами договору купівлі-продажу частини жилого будинку - 22 березня 2003 р.) визначено, що при переході права власності на будівлю і споруду до набувача нерухомого майна право власності на земельну ділянку, на якій розташована будівля або споруда, може переходити на підставі цивільно-правових угод між власниками земельної ділянки і набувачем будівель або споруд (договори купівлі-продажу, дарування, міни тощо).

За відсутності цивільно-правової угоди щодо земельної ділянки при переході права власності на об'єкт нерухомості, як і у справі, яка переглядається, слід застосовувати положення ч. 4 ст. 120 ЗК України (2768-14) з огляду на таке.

Аналіз змісту норм ст. 120 ЗК України в їх сукупності дає підстави для висновку про однакову спрямованість її положень щодо переходу прав на земельну ділянку при виникненні права власності на будівлю і споруду, на якій вони розміщені.

Зазначені норми закріплюють загальний принцип цілісності об'єкта нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об'єкт розташований. Згідно з цими нормами визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на нерухомість.

За загальним правилом, закріпленим у ч. 4 ст. 120 ЗК України, особа, яка набула права власності на частину будівлі чи споруди, стає власником відповідної частини земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено у договорі відчуження нерухомості.

При цьому при застосуванні положень ст. 120 ЗК України у поєднанні з нормою ст. 125 ЗК України слід виходити з того, що у випадку переходу права власності на об'єкт нерухомості у встановленому законом порядку право власності на земельну ділянку у набувача нерухомості виникає одночасно із виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об'єкти. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об'єкта права власності (постанова судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 11 лютого 2015 р. у справі № 6-2цс15).

6. Згідно з п. 15 розд. Х "Перехідні положення" ЗК України (2768-14) (у редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин) до набрання чинності законами України про державний земельний кадастр та про ринок земель, але не раніше 1 січня 2012 р., не допускається купівля-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок і зміна цільового призначення (використання) земельних ділянок, які перебувають у власності громадян та юридичних осіб, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, земельних ділянок, виділених у натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв), крім передачі їх у спадщину, обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону та вилучення (викупу) земельних ділянок для суспільних потреб.

Аналіз ст. 14 Закону України від 5 червня 2003 р. № 899-IV "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)" та пунктів 3, 5 Рекомендацій щодо обміну земельними ділянками, одержаними власниками земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) (v0288219-03) (затверджено наказом Державного комітету України по земельних ресурсах від 17 листопада 2003 р. № 288-1) дає підстави для висновку про те, що обміненими можуть бути тільки земельні ділянки за схемою "пай на пай".

Проте за умовами оскаржуваних договорів міни власники земельних ділянок, отриманих на підставі зазначеного Закону, передали у власність належні їм земельні ділянки в обмін на земельні ділянки, які були придбані за договором купівлі-продажу з цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства та отримані не за рахунок земель, виділених на частку (пай) (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 11 лютого 2015 р. у справі № 6-5цс15).

7. Відповідно до ч. 2 ст. 79 ЗК України (у редакції, чинній на час отримання державного акта) право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об'єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться.

Згідно із ч. 3 ст. 373 ЦК України право власності на земельну ділянку поширюється на поверхневий (ґрунтовий) шар у межах цієї ділянки, на водні об'єкти, ліси, багаторічні насадження, які на ній знаходяться, а також на простір, що є над і під поверхнею ділянки, висотою та глибиною, які необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд.

Враховуючи викладене, у правовідносинах, що склалися між реорганізованим сільськогосподарським підприємством та громадянином, багаторічні насадження не можуть розглядатися як окремий об'єкт права власності без земельної ділянки, на якій вони знаходяться, оскільки є складовою частиною земельної ділянки.

Суд першої інстанції правильно виходив із того, що перебування багаторічних насаджень на балансі підприємства не може вважатись підтвердженням права власності на ці насадження, оскільки баланс підприємства (організації) є формою бухгалтерського обліку, визначення складу і вартості майна і не свідчить про знаходження майна у власності (володінні) підприємства (організації) (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 25 лютого 2015 р. у справі № 6-14цс15).

8. Частиною 1 ст. 173 ЗК України визначено, що межа району, села, селища, міста, району у місті - це умовна замкнена лінія на поверхні землі, що відокремлює територію району, села, селища, міста, району у місті від інших територій.

Відповідно до п. "б" ч. 1 ст. 12 ЗК України до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу (2768-14) .

Згідно з частинами 1, 2 ст. 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Як передбачено ч. 1 ст. 122 ЗК України, сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.

Таким чином, оскільки зазначені норми встановлювали нерозривний зв'язок між виникненням права власності на земельну ділянку з обов'язковим одержанням її власником державного акта на право власності, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, безпідставно скасував рішення суду першої інстанції в частині визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку.

Висновок суду апеляційної інстанції, з яким погодився суд касаційної інстанції, про неправильне застосування місцевим судом вищенаведених норм матеріального права з огляду на те, що після переходу права власності на земельну ділянку на підставі договорів купівлі-продажу, які судом не визнані недійсними, саме державний акт посвідчує право власності особи, є безпідставним, оскільки відповідно до ст. 125, ч. 2 ст. 126 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час укладення договору купівлі-продажу) право власності на земельну ділянку виникає з моменту державної реєстрації цих прав. У разі набуття права власності на земельну ділянку за цивільно-правовою угодою воно посвідчується не державним актом, а відповідною цивільно-правовою угодою щодо відчуження земельної ділянки, укладеною в порядку, який установлений законом.

Вчинення в такому разі на державному акті (визнаному судом недійсним) відмітки про відчуження земельної ділянки на підстав договору купівлі-продажу не змінює суті такого державного акта як недійсного (постанови судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України: від 11 березня 2015 р. у справі № 6-22цс15; від 20 травня 2015 р. у справі № 6-216цс15; від 24 червня 2015 р. у справах № 6-472цс15, 6-532цс15).

9. Стаття 1 Закону України від 22 травня 2003 р. № 858-IV "Про землеустрій" містить визначення поняття "цільове призначення земельної ділянки", згідно з яким це є її використання за призначенням, визначеним на підставі документації із землеустрою у встановленому законодавством порядку.

Цільове призначення земельних ділянок, які надані громадянам, юридичним особам у власність чи постійне користування, зазначається в державних актах на право власності на земельну ділянку та на право постійного користування земельною ділянкою.

Цільове призначення конкретної земельної ділянки фіксується у рішенні уповноваженого органу про передачу її у власність або надання в користування та в документі, що посвідчує право на земельну ділянку.

Аналіз зазначених норм матеріального права дає підстави дійти висновку, що зміна виду використання земельної ділянки в межах її цільового призначення можлива, але порядок вирішення цього питання не встановлений.

Виходячи з принципу ЗК України (2768-14) щодо раціонального використання та охорони земель, зміна виду використання землі в межах її цільового призначення повинна проводитися в порядку, встановленому для зміни цього цільового призначення землі.

У ЗК України (2768-14) передбачено зміну цільового призначення землі органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання в користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проект землеустрою або приймають рішення про створення об'єктів для ведення фермерського господарства.

Відповідно до ч. 3 ст. 20 ЗК України зміна цільового призначення земельних ділянок здійснюється згідно з Порядком зміни цільового призначення земель, які перебувають у власності громадян або юридичних осіб (502-2002-п) (затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 11 квітня 2002 р. № 502-2) та за ініціативою власників.

Обов'язковою умовою дотримання встановленої процедури зміни цільового призначення земельної ділянки є складання або перепогодження (у випадку якщо зміні цільового призначення підлягає вся земельна ділянка, а не її частина) проекту відведення земельної ділянки з місцевими органами виконавчої влади (районним (міським) органом земельних ресурсів, природоохоронним і санітарно-епідеміологічним органами, органом містобудування й архітектури та охорони культурної спадщини), а також підлягає державній землевпорядній експертизі.

Встановлення та зміна цільового призначення земельних ділянок може здійснюватись виключно відповідно до вимог закону та у встановленому порядку, порушення якого має наслідком скасування таких розпоряджень (ст. 21 ЗК України).

Отже, зміна виду цільового призначення (використання) земельної ділянки сільськогосподарського призначення, встановленого законодавством та конкретизованого уповноваженим органом державної влади у рішенні про передачу її у власність або надання у користування та в документі, що посвідчує право на земельну ділянку, потребує обов'язкового дотримання механізму такої зміни, визначеного вказаним Порядком (постанова судових палат у цивільних та адміністративних справах Верховного Суду України від 8 квітня 2015 р. у справі № 6-32цс15).

10. Вирішення судом справ здійснюється на підставі актів цивільного законодавства, які є чинними на час виникнення спірних правовідносин (ст. 58 Конституції України, ст. 5 ЦК України).

У разі заявлення стороною у спорі про застосування позовної давності до правовідносин, які на час їх виникнення регулювалися нормами матеріального права, до яких згодом внесені зміни, вважається, що застосуванню підлягає та норма права, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин, що є підставою для відмови для задоволення заяви про застосування позовної давності щодо таких правовідносин.

Метою договору доручення є здійснення повіреним прав довірителя, набуття, зміна і припинення для нього прав та обов'язків шляхом здійснення угод, тому повірений має діяти в тих межах, які встановлені довірителем відповідно до змісту наданого йому доручення.

Відповідно до ч. 1 ст. 241 ЦК України правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання.

Вчинення юридичних дій, які чітко не визначені в договорі доручення, навіть якщо вони спрямовані на досягнення кінцевої мети, задля якої укладено такий договір, і не охоплюються змістом договору доручення, можуть створювати, змінювати, припиняти цивільні права та обов'язки довірителя тільки за умови їх схвалення останнім.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину, серед іншого, є недодержання в момент його вчинення стороною чи сторонами вимог, які встановлені, зокрема, ч. 1 ст. 203 цього Кодексу (435-15) , згідно з якою зміст правочину не може суперечити ЦК України (435-15) , іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

У разі вчинення повіреним дій, які не охоплені змістом договору доручення і не схвалені довірителем, не можна вважати, що правочин, укладений в результаті таких дій повіреного, відповідає вимогам закону.

Добросовісність набуття в розумінні ст. 388 ЦК України полягає в тому, що майно придбавається не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права його відчужувати.

Наслідком угоди, укладеної з таким порушенням, є повернення майна від набувача, при цьому випадки такого витребування законодавством обмежуються, зокрема п. 3 ч. 1 ст. 388 ЦК України, в якому передбачено, що витребування майна можливе в разі його вибуття з володіння власника не з його волі іншим шляхом.

Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі виключає можливість його витребування від добросовісного набувача (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 22 квітня 2015 р. у справі № 6-209цс14).

11. Відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в заінтересованої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Суди також установили, що позивач дізнався про порушення свого права, тобто про наявність спірного договору оренди, лише у вересні 2013 р., що в розумінні ч. 1 ст. 261 ЦК України є моментом початку перебігу строку позовної давності.

Посилання відповідача на те, що початок перебігу строку позовної давності необхідно обчислювати з моменту укладення спірного договору, оскільки позивач отримував плату за користування землею, суди апеляційної та касаційної інстанцій обґрунтовано визнали таким, що суперечить нормам ст. 261 ЦК України (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 22 квітня 2015 р. у справі № 6-48цс15).

12. Прибережна захисна смуга - це частина водоохоронної зони визначеної законодавством ширини вздовж річки, моря, навколо водойм, на якій встановлено особливий режим.

Існування прибережних захисних смуг визначеної ширини передбачене нормами закону (ст. 60 ЗК України, ст. 88 ВК України (213/95-ВР) ). Отже, відсутність проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не свідчить про відсутність самої прибережної захисної смуги, оскільки її розміри встановлені законом.

Системний аналіз наведених норм законодавства дає підстави для висновку про те, що при наданні земельної ділянки за відсутності проекту землеустрою зі встановлення прибережної захисної смуги необхідно виходити із нормативних розмірів прибережних захисних смуг, встановлених ст. 88 ВК України (213/95-ВР) , та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них (затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 8 травня 1996 р. № 486 (486-96-п) ). Тобто сама по собі відсутність землевпорядної документації не змінює правовий режим захисної смуги, а отже, передача у приватну власність земельних ділянок, які знаходяться у прибережній захисній смузі, суперечить вимогам статей 59, 83, 84 ЗК України (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 22 квітня 2015 р. у справі № 6-52цс15).

13. Згідно з п. 2 ч. 2 ст. 16 ЦК України одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання правочину недійсним.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом (ч. 2 ст. 16 ЦК України).

Звертаючись до суду з позовом про захист свого порушеного права на укладення договору оренди земельної ділянки на новий строк, позивач послався на невизнання орендодавцем його права, передбаченого ст. 33 Закону України від 6 жовтня 1998 р. № 161-XIV "Про оренду землі" (далі - Закон № 161-XIV (161-14) ), внаслідок чого останній уклав договір оренди цієї самої земельної ділянки з іншим орендарем.

За змістом ст. 33 Закону № 161-XIV по закінченню строку, на який було укладено договір оренди землі, орендар, який належно виконував обов'язки за умовами договору, має переважне право перед іншими особами на укладення договору оренди землі на новий строк. Реалізація зазначеного переважного права на поновлення договору оренди можлива лише за умови дотримання встановлених цією нормою певної процедури і строків.

З огляду на загальні засади цивільного законодавства та судочинства, права особи на захист у суді порушених або невизнаних прав, рівності процесуальних прав і обов'язків сторін (статті 3, 12 - 15, 20 ЦК України (435-15) ; статті 3 - 5, 11, 15, 31 ЦПК України (1618-15) ) необхідно дійти висновку про те, що в разі невизнання орендодавцем права орендаря, передбаченого ст. 33 Закону № 161-XIV, на укладення договору оренди земельної ділянки на новий строк таке право підлягає захисту судом за позовом орендаря шляхом визнання недійсним договору оренди цієї самої земельної ділянки, укладеного орендодавцем з іншим орендарем, на підставі п. 2 ч. 2 ст. 16 ЦК України (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 15 квітня 2015 р. у справі № 6-55цс15).

14. Відповідно до ч. 9 ст. 149 ЗК України, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин, Кабінет Міністрів України вилучає земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, - ріллю, багаторічні насадження для несільськогосподарських потреб, ліси - площею понад 1 га для нелісогосподарських потреб, а також земельні ділянки природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення, крім випадків, визначених частинами 5-8 цієї статті, та у випадках, визначених ст. 150 цього Кодексу (2768-14) .

Спірні земельні ділянки є землями лісового фонду, які віднесені до категорії лісів першої категорії та перебували в державній власності до винесення оскаржуваних розпоряджень і їх передачі відповідачам.

Оспорювані розпорядження, якими вилучено земельні ділянки лісогосподарського призначення з постійного користування одного й того самого постійного користувача, видано в один день - 18 березня 2008 р., ними вилучено ліси першої категорії загальною площею 10,7091 га, які становлять єдиний масив та використовувалися для ведення лісового господарства, змінено їх цільове призначення на землі сільськогосподарського призначення й передано у власність громадянам для ведення особистого селянського господарства.

Зважаючи на цю обставину, суду касаційної інстанції необхідно було визначитись, чи не спрямовані правові акти індивідуальної дії голови обласної державної адміністрації на розпорядження землями лісового фонду у вигляді єдиного масиву площею, яка значно перевищувала 1 га і в зв'язку з цим чи не свідчать ці дії про перевищення головою обласної державної адміністрації передбачених законом його повноважень (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 22 квітня 2015 р. у справі № 6-65цс15).

15. Стаття 216 ЦК України визначає особливі правові наслідки недійсності правочину. Зокрема, кожна зі сторін зобов'язана повернути другій стороні в натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

Проте суд касаційної інстанції у справі, підтримавши правильність застосування судами попередніх інстанцій статей 215, 216 ЦК України, не врахував, що реституція як спосіб захисту цивільного права (ч. 1 ст. 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним.

Норма ч. 1 ст. 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.

Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до набувача з використання правового механізму, установленого статтями 215, 216 ЦК України. Такий спосіб захисту можливий лише шляхом подання віндикаційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені ст. 388 ЦК України, які дають право витребувати в набувача це майно (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 13 травня 2015 р. у справі № 6-67цс15).

16. Оскільки норми п. "б" ч. 1 ст. 12, частин 1, 2 ст. 116, ч. 1 ст. 122, ч. 1 ст. 173 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) та ч. 1 ст. 125, ч. 1 ст. 126 (у редакції, яка була чинною на час прийняття селищною радою рішення та отримання відповідачкою державного акта на право власності на земельну ділянку) встановлювали нерозривний зв'язок між виникненням права власності на земельну ділянку з обов'язковим одержанням її власником державного акта на право власності, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, безпідставно скасував рішення суду першої інстанції в частині визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку.

Висновок суду апеляційної інстанції, з яким погодився суд касаційної інстанції, про неправильне застосування місцевим судом вищенаведених норм матеріального права з огляду на те, що після переходу права власності на земельну ділянку на підставі договору купівлі-продажу, який судом не визнано недійсним, саме державний акт посвідчує його право власності, був безпідставним, оскільки відповідно до ст. 125, ч. 2 ст. 126 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час укладення договору купівлі-продажу) право власності на земельну ділянку виникає з моменту державної реєстрації цих прав. У разі набуття права власності на земельну ділянку за цивільно-правовою угодою воно посвідчується не державним актом, а відповідною цивільно-правовою угодою щодо відчуження земельної ділянки, укладеною в порядку, встановленому законом.

Учинення в такому разі на державному акті відмітки про відчуження земельної ділянки на підставі договору купівлі-продажу не змінює суті такого державного акта як недійсного (постанови судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 3 червня 2015 р. у справах № 6-412цс15, 6-217цс15).

17. Відповідно до ч. 1 ст. 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом (2768-14) . Набуття цих прав громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Згідно з п. 5 постанови Верховної Ради Української РСР від 18 грудня 1990 р. № 562-ХІІ (562-12) "Про порядок введення в дію Земельного кодексу Української РСР (2874а-07) " (зі змінами та доповненнями, внесеними Законом України від 5 травня 1993 р. № 3180-XII (3180-12) ) громадяни, підприємства, установи, організації, які мають у користуванні земельні ділянки, надані їм до введення в дію Кодексу (2874а-07) , зберігають свої права на користування до оформлення ними у встановленому порядку прав власності на землю або землекористування.

Аналогічне положення міститься в пунктах 1 та 7 розд. Х "Перехідні положення" ЗК України (2768-14) .

Відповідно до ч. 5 ст. 116 ЗК України земельні ділянки, які перебувають у власності чи користуванні громадян або юридичних осіб, передаються у власність чи користування за рішенням органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування лише після припинення права власності чи користування ними в порядку, визначеному законом.

Крім того, частинами 1, 5 ст. 261 ЦК України встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права.

Отже, для визначення моменту виникнення права на позов важливим є як об'єктивні (сам факт порушення права), так і суб'єктивні (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) моменти (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 10 червня 2015 р. у справі № 6-267цс15 (rs44884839) ).

18. Прибережна захисна смуга - це частина водоохоронної зони визначеної законодавством ширини вздовж річки, моря, навколо водойм, на якій встановлено особливий режим.

Існування прибережних захисних смуг визначеної ширини передбачене нормами закону (ст. 60 ЗК України, ст. 88 ВК України (213/95-ВР) ).

Системний аналіз цих норм законодавства дає підстави для висновку про те, що при наданні земельної ділянки необхідно виходити із нормативних розмірів прибережних захисних смуг, встановлених ст. 88 ВК України (213/95-ВР) , та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них (затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 8 травня 1996 р. № 486 (486-96-п) ). Надання у приватну власність земельних ділянок, які знаходяться у прибережній захисній смузі, без урахування обмежень, зазначених у ст. 59 ЗК України (2768-14) , суперечить нормам статей 83, 84 ЗК України.

Згідно із ч. 1 ст. 21 ЦК України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади АР Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Відповідно до ч. 1 ст. 155 ЗК України у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.

Згідно із ч. 3 ст. 43 Закону України від 9 квітня 1999 р. № 586-XIV "Про місцеві державні адміністрації" розпорядження голови державної адміністрації, що суперечать Конституції України (254к/96-ВР) , законам України, рішенням Конституційного Суду України, іншим актам законодавства або є недоцільними, неекономними, неефективними за очікуваними чи фактичними результатами, скасовуються Президентом України, головою місцевої державної адміністрації вищого рівня або в судовому порядку.

Таким чином, якщо правовий акт індивідуальної дії органу державної влади, органу влади АР Крим або органу місцевого самоврядування суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси територіальних громад чи окремих осіб, він може бути скасований у судовому порядку (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 10 червня 2015 р. у справі № 6-162цс15 (rs45360040) ).

19. Відповідно до п. "в" ч. 3 ст. 116 ЗК України безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян проводиться у разі одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом (2768-14) .

Згідно з п. "б" ч. 1 ст. 121 ЗК України громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності для ведення особистого селянського господарства у розмірі не більше 2,0 га.

Виходячи зі змісту ч. 4 ст. 116 ЗК України передача земельних ділянок безоплатно у власність громадян у межах норм, визначених цим Кодексом (2768-14) , проводиться один раз по кожному виду використання.

Відповідно до вимог ч. 6 ст. 5 Закону України від 15 травня 2003 р. № 742-IV "Про особисте селянське господарство"-3 громадяни України, які реалізували своє право на безоплатну приватизацію земельної ділянки для ведення особистого підсобного господарства в розмірі менше 2,0 га, мають право на збільшення земельної ділянки в межах норм, установлених ст. 121 ЗК України для ведення особистого селянського господарства.

Відповідно до ч. 1 ст. 56 ЗК України (1990 р.) для ведення особистого підсобного господарства громадянам за рішенням сільської, селищної, міської Ради народних депутатів передаються безплатно у власність земельні ділянки, в межах населених пунктів, у розмірах, вказаних у земельно-облікових документах, або надаються безплатно у власність у розмірі не більше 0,6 га.

З огляду на системний аналіз положень вищенаведених норм законодавства, досліджуючи співвідношення понять "особисте підсобне господарство" та "особисте селянське господарство", можна зробити висновок, що право на збільшення земельної ділянки в межах норм, установлених ст. 121 ЗК України, для ведення особистого селянського господарства мають ті громадяни, які реалізували своє право на безоплатну приватизацію земельної ділянки для ведення особистого підсобного господарства в розмірі не більше 0,6 га відповідно до приписів ЗК України (561-12) (1990 р.).

У такому випадку безоплатна передача земельної ділянки буде здійснюватися за загальним порядком, визначеним ст. 118 ЗК України.

Суд касаційної інстанції, погодившись із висновком апеляційного суду про те, що громадянин має право отримати безоплатно у власність земельні ділянки один і більше разів, проте в межах розмірів, передбачених ст. 121 ЗК України, не звернув уваги на співвідношення понять "особисте підсобне господарство", що міститься у ЗК України (561-12) (1990 р.), та "особисте селянське господарство", що міститься у ЗК України (2768-14) , внаслідок чого допустив неправильне застосування норм статей 116, 121 ЗК України (постанова судових палат у цивільних та адміністративних справах Верховного Суду України від 24 червня 2015 р. у справі № 6-228цс14).

1. За змістом ч. 3 ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Рішення по суті спору ухвалюється судом першої інстанції, а на стадії апеляційного провадження здійснюється лише перевірка законності та обґрунтованості рішення суду (ст. 303 ЦПК України), тому заява про застосування позовної давності може бути розглянута, якщо вона подана під час розгляду справи в суді першої інстанції.

Апеляційним судом на стадії апеляційного провадження правомірно та у межах наданих повноважень застосовується позовна давність за заявою, зробленою стороною у спорі під час розгляду справи в суді першої інстанції, до ухвалення рішення по суті спору (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 11 лютого 2015 р. у справі № 6-246цс14).

2. Відповідно до ч. 2 ст. 28 Закону України від 11 лютого 1998 р. № 113/98-ВР "Про метрологію та метрологічну діяльність" (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин; далі - Закон № 113/98-ВР (113/98-ВР) ) засоби вимірювальної техніки, що перебувають в експлуатації, підлягають періодичній повірці через міжповірочні інтервали, порядок встановлення яких визначається нормативно-правовим актом центрального органу виконавчої влади у сфері метрології. Підприємства, організації та фiзичнi особи зобов'язані своєчасно (з урахуванням установлених мiжповiрочних iнтервалiв) подавати засоби вимірювальної технiки на повiрку.

Частиною 3 ст. 28 зазначеного Закону (113/98-ВР) встановлено, що порядок подання фізичними особами, що не є суб'єктами підприємницької діяльності, - власниками засобів вимірювальної техніки (результати вимірювань якими використовуються для здійснення розрахунків за спожиті для побутових потреб електричну і теплову енергію, газ і воду) на періодичну повірку цих засобів та оплати за роботи, пов'язані з повіркою, встановлюється Кабінетом Міністрів України. Періодична повірка, обслуговування та ремонт (у тому числі демонтаж, транспортування та монтаж) зазначених засобів вимірювальної техніки здійснюються за рахунок підприємств і організацій, які надають послуги з електро-, тепло-, газо- і водопостачання.

З метою забезпечення єдиного для всіх регіонів підходу до формування тарифів у сфері житлово-комунальних послуг постановою Кабінету Міністрів України від 1 червня 2011 р. № 869 (869-2011-п) затверджено Порядок формування тарифів на послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій.

Згідно з п. 24 цього Порядку (в редакції, чинній до 24 жовтня 2014 р. - дня набрання чинності постановою Кабінету Міністрів України від 1 жовтня 2014 р. № 532 (532-2014-п) ; далі - Порядок) витрати з проведення періодичної повірки, обслуговування і ремонту квартирних засобів обліку води та теплової енергії, у тому числі їх демонтажу, транспортування та монтажу після повірки, визначаються відповідно до укладених договорів між виконавцем та субпідрядником, який виконує зазначені послуги, з розрахунку на один квартирний засіб обліку води та теплової енергії і нараховуються щомісяця споживачеві у складі послуги залежно від кількості таких засобів обліку шляхом додавання плати за проведення періодичної повірки, обслуговування і ремонту квартирних засобів обліку води та теплової енергії, у тому числі їх демонтажу, транспортування та монтажу після повірки, до загальної вартості послуг.

Розмір плати за проведення періодичної повірки, обслуговування і ремонт одного засобу обліку води та теплової енергії, у тому числі його демонтаж, транспортування та монтаж після повірки, визначається згідно з кошторисом, затверджується (погоджується) органами місцевого самоврядування і розподіляється за місяцями міжповірочного інтервалу, що встановлюється Держспоживстандартом для відповідного засобу обліку води та теплової енергії.

Аналогічні положення про включення до складу житлово-комунальних послуг, які надаються споживачеві, послуг з періодичної повірки, обслуговування і ремонту приладів обліку (у тому числі їх демонтаж, транспортування та монтаж після повірки) містяться й у Переліку послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій, який є додатком до затвердженого Порядку (532-2014-п) .

Отже, у спірний період (до 24 жовтня 2014 р.) проведення періодичної повірки, обслуговування і ремонт квартирних засобів обліку води та теплової енергії, у тому числі їх демонтаж, транспортування та монтаж після повірки, мало здійснюватися за рахунок виконавця зазначених послуг, а витрати, понесені виконавцем, повинні були включатися у тариф на послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій і сплачуватися споживачем щомісячно у складі цих послуг.

Порядок надання комунальних послуг, права та відповідальність споживачів і виконавців цих послуг регламентуються Правилами надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення (затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 21 липня 2005 р. № 630 (630-2005-п) ).

Пунктами 9, 30, 32 цих Правил (630-2005-п) передбачено, що квартирні засоби обліку води і теплової енергії беруться виконавцем на абонентський облік, а їх періодична повірка, обслуговування та ремонт (у тому числі демонтаж, транспортування та монтаж) проводяться за рахунок виконавця, до обов'язків якого входить контроль міжповіркових інтервалів, повірка квартирних засобів обліку, їх обслуговування та ремонт, у той час як обов'язком споживача є своєчасна оплата наданих послуг за цінами і тарифами, встановленими згідно з вимогами законодавства.

Статтями 19, 26 Закону України від 24 червня 2004 р. № 1875-IV "Про житлово-комунальні послуги" (далі - Закон № 1875-IV (1875-15) ) та п. 8 зазначених Правил (630-2005-п) передбачено договірне регулювання відносин у сфері житлово-комунальних послуг та визначено, що послуги, які надаються споживачеві згідно з договором, оформляються на основі типового договору про надання таких послуг, перелік яких і тарифи (ціни) на які затверджуються уповноваженими органами.

Порядком (532-2014-п) і Типовим договором про надання послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій (затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 20 травня 2009 р. № 529 (529-2009-п) ) до складу таких послуг, з яких розраховуються тарифи для споживачів, входять і послуги з періодичної повірки, обслуговування та ремонту квартирних засобів обліку води та теплової енергії, у тому числі їх демонтаж, транспортування та монтаж після повірки.

Підприємства, які надають послуги споживачам з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій (виконавці), повинні забезпечити виконання робіт з періодичної повірки, обслуговування та ремонту квартирних засобів обліку води та теплової енергії за рахунок включення цих робіт до тарифу на послуги з утримання будинків і споруд відповідно до укладених між ними договорів.

Положеннями ч. 3 ст. 19, ч. 4 ст. 26 Закону № 1875-IV передбачено, що у разі якщо виконавець не є виробником послуг, то відносини між ним та виробником регулюються окремим договором, який укладається відповідно до вимог цієї статті.

До визначення на законодавчому рівні виконавців певних послуг ( Закон України від 10 квітня 2014 р. № 1198-VII "Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення розрахунків за енергоносії" (1198-18) , який набрав чинності 26 квітня 2014 р.) питання визначення виконавців житлово-комунальних послуг (в тому числі з централізованого постачання холодної і гарячої води, водовідведення) ст. 7 Закону № 1875-IV було віднесено до повноважень органів місцевого самоврядування у сфері житлово-комунальних послуг.

Установивши у справі, яка переглядалася, той факт, що виконавцем надання житлово-комунальних послуг споживачам рішенням виконавчого комітету Кременчуцької міської ради від 8 серпня 2008 р. № 818 визначено ТОВ, до складу тарифів якого послугу з періодичної повірки квартирних приладів обліку води не включено, суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що у спірний період КП, до якого позивачка пред'явила позов, не повинно нести перед нею відповідальності з відшкодування понесених нею витрат на повірку засобів обліку води.

З огляду на зазначене судом у справі, яка переглядалася, норми ст. 28 Закону № 113/98-ВР застосовані правильно (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 22 квітня 2015 р. у справі № 6-60цс15).

3. У ст. 526 ЦК України визначено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу (435-15) , інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно зі ст. 528 ЦК України виконання обов'язку може бути покладено боржником на іншу особу, якщо з умов договору, вимог цього Кодексу (435-15) , інших актів цивільного законодавства або суті зобов'язання не випливає обов'язок боржника виконати зобов'язання особисто. У цьому разі кредитор зобов'язаний прийняти виконання, запропоноване за боржника іншою особою. У разі невиконання або неналежного виконання обов'язку боржника іншою особою цей обов'язок боржник повинен виконати сам. Інша особа може задовольнити вимогу кредитора без згоди боржника у разі небезпеки втратити право на майно боржника (право оренди, право застави тощо) внаслідок звернення кредитором стягнення на це майно. У цьому разі до іншої особи переходять права кредитора у зобов'язанні і застосовуються положення статей 512 - 519 цього Кодексу (435-15) .

Пунктом 4 ч. 1 ст. 512 ЦК України передбачено, що кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок виконання обов'язку боржника третьою особою.

За змістом зазначених норм матеріального права зобов'язання боржника за його волею може бути покладено ним на іншу особу та у випадку виконання зобов'язання іншою (третьою) особою до цієї особи переходять права та обов'язки кредитора у зобов'язанні.

При цьому підставою для виконання третьою особою зобов'язань за боржника є покладення на цю особу такого зобов'язання боржником як за власною ініціативою, так і за попередньою домовленістю цієї особи з боржником.

Таке покладення виконання зобов'язань відповідно до ч. 1 ст. 528 ЦК України (435-15) є обов'язковим для прийняття кредитором як належного виконання зобов'язань (постанова судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 10 червня 2015 р. у справі № 6-15цс15).

4. Збільшення без згоди інвестора житлової площі квартири, яка має бути передана інвестору за умовами договору інвестицій, не позбавляє зобов'язану сторону договору передати зазначену квартиру інвестору, а інвестора оплатити збільшену площу на умовах договору, якщо він прийняв виконання договору або вимагає його виконання у судовому порядку (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 24 червня 2015 р. у справі № 6-88цс15).

1. Частиною 2 ст. 264 ЦК України визначено, що позовна давність переривається у разі пред'явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач.

Судовий наказ відповідно до ч. 1 ст. 95 ЦПК України є особливою формою судового рішення про стягнення з боржника грошових коштів або витребування майна за заявою особи, якій належить право такої вимоги.

Ураховуючи те, що судовий захист права кредитора на стягнення грошових коштів може бути реалізовано як у позовному провадженні, так і шляхом видачі судового наказу як особливої форми судового рішення, подання кредитором заяви про видачу судового наказу в порядку, передбаченому розд. ІІ ЦПК України (1618-15) , перериває перебіг строку позовної давності (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 21 січня 2015 р. у справі № 6-214цс14).

2. Згідно із частинами 3, 4 ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Пункт 7 ч. 11 ст. 11 Закону України від 12 травня 1991 р. № 1023-XII "Про захист прав споживачів", яким кредитодавцю забороняється вимагати повернення споживчого кредиту, строк давності якого минув, не підлягає застосуванню до спірних правовідносин, оскільки вказана частина ст. 11 цього Закону стосується позасудового порядку повернення споживчого кредиту і спрямована на те, щоб встановити судовий контроль за вирішенням таких вимог кредитодавця з метою захисту прав споживача як слабшої сторони договору споживчого кредиту (постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України: від 4 лютого 2015 р. у справі № 6-239цс14; від 11 березня 2015 р. у справі № 6-16цс15).

3. Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України (435-15) ).

Для окремих видів вимог законом встановлена спеціальна позовна давність.

Окрім цього, ч. 1 ст. 259 зазначеного Кодексу (435-15) передбачено, що позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі.

Відповідно до ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Відповідно до ч. 4 ст. 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Суди апеляційної і касаційної інстанцій, погоджуючись із доводами позивача щодо застосування п'ятирічного строку позовної давності, не звернули уваги на те, що позивач не надав належних і допустимих доказів, які свідчили б про те, що при підписанні сторонами кредитного договору діяли Умови надання споживчого кредиту в редакції, що передбачає збільшення строку позовної давності, ці Умови не є складовою частиною укладеного між сторонами договору, відповідачка їх не підписувала (постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України: від 11 лютого 2015 р. у справі № 6-240цс14; від 10 червня 2015 р. у справі № 6-698цс15 (rs45360041) ).

4. Відповідно до ч. 2 ст. 1 Закону України від 20 грудня 2001 р. № 2908-III "Про кредитні спілки" (далі - Закон № 2908-III (2908-14) ) кредитна спілка є фінансовою установою, виключним видом діяльності якої є надання фінансових послуг, передбачених цим Законом (2908-14) .

Статтею 21 Закону № 2908-III визначено види господарської діяльності кредитної спілки, а п. 11 ч. 1 цієї статті врегульовано, що провадження кредитною спілкою іншої діяльності, крім передбаченої цим Законом (2908-14) , не допускається.

Кредитна спілка як кредитодавець, з огляду на особливості правового статусу, визначеного Законом № 2908-III (2908-14) , не має права відступати право вимоги за кредитним договором, оскільки такі повноваження зазначеним Законом (2908-14) не передбачені (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 15 квітня 2015 р. у справі № 6-59цс15).

5. Законом України від 3 лютого 2011 р. № 2983-VI "Про внесення змін до статті 6 Закону України "Про третейські суди" (2983-17) щодо підвідомчості справ у сфері захисту прав споживачів третейським судам" (далі - Закон № 2983-VI (2983-17) ) ч. 1 ст. 6 Закону України від 11 травня 2004 р. № 1701-IV "Про третейські суди" (далі - Закон № 1701-IV (1701-15) ) доповнено п. 14, згідно з яким третейські суди не можуть розглядати справи у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки).

Закон № 2983-VI (2983-17) набрав чинності 12 березня 2011 р.

На час укладання кредитного договору (15 листопада 2011 р.) Закон № 1701-IV (1701-15) містив заборону на розгляд третейськими судами справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки).

З огляду на наведене суди дійшли правильного висновку про те, що третейське застереження в кредитному договорі від 15 листопада 2011 р. між фізичною особою (споживачем) і банком було укладено на порушення вимог п. 14 ч. 1 ст. 6 Закону № 1701-IV, і в цій частині кредитний договір слід визнати недійсним (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 20 травня 2015 р. у справі № 6-64цс15).

6. У разі неналежного виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів та процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначене періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу (постанова судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 3 червня 2015 р. у справі № 6-31цс15).

7. Згідно з п. 22 ч. 1 ст. 5 Закону України від 8 липня 2011 р. № 3674-VI "Про судовий збір" (далі - Закон № 3674-VI (3674-17) ) уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб звільняється від сплати судового збору у справах, пов'язаних із здійсненням тимчасової адміністрації та ліквідації банку.

Оскільки боржник зобов'язання перед банком за кредитним договором не виконав, то ця справа пов'язана із здійсненням тимчасової адміністрації та ліквідації банку.

Таким чином, банк звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, який відповідно до Закону України від 23 лютого 2012 р. № 4452-VI "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (4452-17) є юридичною особою публічного права і здійснює тимчасову адміністрацію та ліквідацію банку через призначену виконавчою дирекцією уповноважену особу, яка згідно з положенням п. 22 ч. 1 ст. 5 Закону № 3674-VI звільнена від сплати судового збору у справах, пов'язаних зі здійсненням тимчасової адміністрації та ліквідації банку (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 24 червня 2015 р. у справі № 6-163цс15).

1. Пред'явивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, сплати відсотків за користування кредитом та пені, кредитор відповідно до ч. 2 ст. 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов'язання й був зобов'язаний пред'явити позов до поручителя протягом шести місяців, починаючи від цієї дати.

У разі зміни кредитором на підставі ч. 2 ст. 1050 ЦК України строку виконання основного зобов'язання передбачений ч. 4 ст. 559 ЦК України (435-15) шестимісячний строк підлягає обрахуванню від цієї дати (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 21 січня 2015 р. у справі № 6-190цс14).

2. Встановивши факт припинення основного зобов'язання належним його виконанням, суд на підставі ст. 599, ч. 1 ст. 559, п. 1 ч. 1 ст. 593 ЦК України обґрунтовано визнав припиненими й додаткові (акцесорні) зобов'язання за договорами іпотеки і поруки (постанова судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 4 лютого 2015 р. у справі № 6-243цс14).

3. Відповідно до ч. 1 ст. 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).

Згідно із ч. 1 ст. 578 цього Кодексу (435-15) майно, що є у спільній власності, може бути передане у заставу лише за згодою усіх співвласників.

Як зазначено в ч. 1 ст. 358 ЦК України, право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою.

Відповідно до ч. 2 ст. 6 Закону України від 5 червня 2003 р. № 898-IV "Про іпотеку" (в редакції, чинній на момент укладення іпотечного договору) майно, що є у спільній власності, може бути передане в іпотеку лише за нотаріально посвідченою згодою усіх співвласників.

Іпотекодавець зобов'язаний до укладення іпотечного договору попередити іпотекодержателя про всі відомі йому права та вимоги інших осіб на предмет іпотеки.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов правильного висновку про наявність порушення прав та інтересів особи при укладенні іпотечного договору, що полягає у незаконній передачі в іпотеку майнового права позивачки, та можливість відновлення цього права шляхом визнання іпотечних договорів недійсними.

Оскільки відповідно до чинної на час укладення спірних договорів іпотеки редакції ч. 2 ст. 16 зазначеного Закону (898-15) передача в іпотеку об'єктів незавершеного будівництва здійснювалася шляхом передачі в іпотеку прав на земельну ділянку, на якій розташований об'єкт незавершеного будівництва, зокрема право оренди земельної ділянки, то суд дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для визнання недійсним також і договору іпотеки прав оренди земельної ділянки, на якій розташований переданий в іпотеку об'єкт незавершеного будівництва (постанова судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 18 березня 2015 р. у справі № 6-250цс14).

4. Виходячи з основних засад цивільного права, які характеризуються загальним підходом до певної групи цивільних правовідносин, принципу рівності правового регулювання окремого виду правовідносин та аналізуючи норми розд. V ЦК України (435-15) "Строки та терміни. Позовна давність" у їх сукупності, слід дійти висновку про поширення норми ч. 3 ст. 267 ЦК України як на загальну, так і спеціальну позовну давність.

Без заяви сторони у спорі ні загальна, ні спеціальна позовна давність застосовуватися не може за жодних обставин, оскільки можливість застосування позовної давності пов'язана лише із наявністю відповідної заяви сторони.

Суд за власною ініціативою не має права застосувати позовну давність (постанова судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 18 березня 2015 р. у справі № 6-25цс15; постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 24 червня 2015 р. № 6-738цс15 (rs45985256) ).

5. Аналіз норм статей 1216, 1218, 1219, 1231, 1268, 1269, 1296, 1297 ЦК України (435-15) дає підстави для висновку про те, що спадкові права є майновим об'єктом цивільного права, реалізувавши які спадкоємець, незалежно від отримання ним свідоцтва про право на спадщину, набуває прав на спадкове майно, в тому числі нерухоме (право володіння, користування), а з моменту оформлення права власності на нерухоме майно - і право розпорядження ним.

Відсутність у спадкоємця, який прийняв спадщину, свідоцтва про право власності на спадкове нерухоме майно не позбавляє кредитора спадкодавця звернутися на підставі норми ст. 23 Закону України від 5 червня 2003 р. № 898-IV "Про іпотеку" до такого спадкоємця, що зволікає з отриманням свідоцтва з вимогами про звернення стягнення на спадкове майно, яке є предметом іпотеки.

Оскільки зі смертю боржника зобов'язання з повернення кредиту включаються до складу спадщини, то умови кредитного договору щодо строків повернення кредиту не застосовуються, а підлягають застосуванню норми статей 1281, 1282 ЦК України щодо строків пред'явлення кредитором вимог до спадкоємців і порядку задоволення цих вимог кредитора.

Недотримання кредитором передбачених ст. 1281 ЦК України строків пред'явлення вимог (які є присічними, преклюзивними) позбавляє кредитора права вимоги до спадкоємців.

Оскільки кредитор пред'явив вимоги до спадкоємців поза межами зазначених строків, підставою для відмови кредитору у зверненні стягнення на спадкове іпотечне майно є саме ця обставина, а не факт неотримання спадкоємцями свідоцтва про право власності на нерухоме майно.

Враховуючи, що неправильне застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права не призвело до неправильного вирішення справи, а правильне по суті рішення не може бути скасоване з одних лише формальних міркувань, підстав для скасування такого рішення немає (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 8 квітня 2015 р. у справі № 6-33цс15).

6. Статтею 554 ЦК України передбачено, що у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки.

Якщо ж зобов'язання забезпечується кількома поручителями, які надали поруку за різними договорами поруки, то останні не несуть солідарної відповідальності перед кредитором. У такому випадку кредитор має право пред'явити вимогу до кожного з поручителів на підставі відповідного договору (постанова судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 11 березня 2015 р. у справі № 6-35цс15).

7. За змістом статей 39, 40 Закону України від 5 червня 2003 р. № 898-IV "Про іпотеку" та ст. 109 ЖК Української РСР (5464-10) особам, які виселяються із жилого будинку (жилого приміщення), яке є предметом іпотеки, у зв'язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, надається інше постійне житло тільки у тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на предмет іпотеки, якщо іпотечне майно було придбано за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення (ч. 2 ст. 109 ЖК Української РСР (5464-10) ) (постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України: від 18 березня 2015 р. у справі № 6-39цс15; від 24 червня 2015 р. у справі № 6-447цс15).

8. За загальновизнаним принципом права, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, що закріплено у ч. 1 ст. 58 Конституції України.

До події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. Заборона зворотної дії є однією з важливих складових принципу правової визначеності.

Водночас Конституція України (254к/96-ВР) передбачає зворотну дію законів та інших нормативно-правових актів у часі лише у випадках, коли вони пом'якшують або скасовують юридичну відповідальність особи.

Разом з тим мораторій у юридичному розумінні має значення відстрочки виконання певних обов'язків, відкладення певних дій на визначений чи невизначений період на підставі спеціального акта.

Підстави для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення передбачені ст. 309 ЦПК України, проте на жодну з них апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції, не послався.

Норми Закону України від 3 червня 2014 р. № 1304-VII "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (1304-18) , який набрав чинності 7 червня 2014 р., тобто після ухвалення рішення судом першої інстанції, з огляду на вищезазначене самі по собі не можуть бути підставою для скасування рішення суду апеляційним судом.

Рішення суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки не підлягає виконанню протягом дії цього Закону (1304-18) (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 25 березня 2015 р. у справі № 6-44цс15).

9. Згідно з п. 1 Закону України від 3 червня 2014 р. № 1304-VII "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (1304-18) (далі - Закон № 1304-VII (1304-18) ) не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно зі ст. 4 Закону України від 2 жовтня 1992 р. № 2654-XII "Про заставу" та/або предметом іпотеки згідно із ст. 5 Закону України від 5 червня 2003 р. № 898-IV "Про іпотеку", якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що воно використовується як місце постійного проживання, загальна площа якого не перевищує 140 м-2 для квартири та 250 м-2 для житлового будинку.

За змістом ст. 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують юридичну відповідальність особи.

У цивільному законодавстві мораторій визначається як відстрочення виконання зобов'язання (п. 2 ч. 1 ст. 263 ЦК України).

Отже, мораторій не звільняє від виконання зобов'язання, а є відстроченням виконання певних обов'язків, відкладення певних дій на визначений чи невизначений період на підставі спеціального акта.

Встановлений Законом № 1304-VII (1304-18) мораторій на стягнення нерухомого житлового майна громадян України, наданого як забезпечення зобов'язань за кредитами в іноземній валюті, не передбачає втрату кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов'язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусово стягувати (відчужувати без згоди власника).

З огляду на вищезазначене норми Закону № 1304-VII (1304-18) , який набрав чинності 7 червня 2014 р., тобто після ухвалення рішення суду першої інстанції, самі по собі не можуть бути підставою для скасування рішення суду (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 15 квітня 2015 р. у справі № 6-46цс15).

10. У разі скасування незаконного судового рішення про визнання іпотеки недійсною, на підставі якого з Державного реєстру іпотек виключено запис про обтяження, дія іпотеки підлягає відновленню з моменту вчинення первинного запису в Державному реєстрі іпотек, який виключено на підставі незаконного рішення суду, оскільки відпала підстава виключення цього запису. Це означає, що іпотека є дійсною з моменту внесення про неї первинного запису в Державний реєстр іпотек.

Зазначений висновок узгоджується і з положенням ст. 204 ЦК України, яка закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема на підставі рішення суду, яке набрало законної сили.

У разі неспростування презумпції правомірності договору (а у випадку, що переглядався, у зв'язку зі скасуванням судового рішення) всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню.

Встановивши у справі, що переглядалася, факт переходу до відповідача права власності на нерухоме майно під час виключення з Державного реєстру іпотек про обтяження права власності на підставі незаконного судового рішення, суд дійшов обґрунтованого висновку про застосування до правовідносин сторін ст. 23 Закону України від 5 червня 2003 р. № 898-IV "Про іпотеку" (далі - Закон № 898-IV (898-15) ), поширення її дії на відповідача та збереження обтяження цього майна іпотекою за іпотечним договором.

При цьому суд врахував, що кредитором дії попереднього іпотекодавця з відчуження спірної квартири під час зняття за судовим рішенням обтяження та право власності нового набувача не оспорювалися, а ставилося питання про застосування механізму реалізації його переважного права на іпотечне майно, передбаченого нормами статей 23, 33, 39 Закону № 898-IV.

Дійшовши правильного висновку про поширення на правовідносини сторін норми ст. 23 Закону № 898-IV, суд разом з тим застосував її з порушенням норм частин 3 і 4 ст. 5 та ст. 39 цього Закону (898-15) , у зв'язку із чим ухвалене судове рішення підлягало скасуванню (постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України: від 13 травня 2015 р. у справах № 6-11цс15, 6-53цс15, 6-63цс15; від 27 травня 2015 р. у справі № 6-332цс15 (rs44507997) ; від 10 червня 2015 р. у справі № 6-449цс15).

11. Згідно з п. 1 Закону України від 3 червня 2014 р. № 1304-VII "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (1304-18) (далі - Закон № 1304-VII (1304-18) ) не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із ст. 4 Закону України від 2 жовтня 1992 р. № 2654-XII "Про заставу" та/або предметом іпотеки згідно із ст. 5 Закону України від 5 червня 2003 р. № 898-IV "Про іпотеку", якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 м-2 для квартири та 250 м-2 для житлового будинку.

Поняття "мораторій" у цивільному законодавстві визначається як відстрочення виконання зобов'язання (п. 2 ч. 1 ст. 263 ЦК України (435-15) ), що повною мірою відповідає лексичному значенню цього слова, яке міститься в тлумачному словнику української мови.

Отже, встановлений Законом України від 3 червня 2014 р. № 1304-VII (1304-18) мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, не передбачає втрату кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов'язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусово стягувати (відчужувати без згоди власника).

Крім того, згідно з п. 4 Закону № 1304-VII (1304-18) протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм.

Оскільки вказаний Закон (1304-18) не зупиняє дію решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов'язань, то й не може бути мотивом для відмови в позові, а є правовою підставою, що унеможливлює вжиття органами і посадовими особами, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, заходів, спрямованих на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію його положень на період чинності цього Закону (1304-18) .

Рішення ж суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки на час дії Закону № 1304-VII (1304-18) не підлягає виконанню.

Разом з тим суд касаційної інстанції, погоджуючись із висновками судів першої та апеляційної інстанцій, у справі, яка переглядалася, не врахував, що Закон № 1304-VII (1304-18) не є підставою для відмови в захисті порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів кредиторів (постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 27 травня 2015 р. у справах № 6-57цс15 та № 6-58цс15 (rs44508137) ).

12. Положеннями ч. 1 ст. 39 Закону України від 5 червня 2003 р. № 898-IV "Про іпотеку" (далі - Закон № 898-IV (898-15) ) передбачено, що в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої ст. 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації.

Виходячи зі змісту поняття "ціна" як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, аналізу норм статей 38, 39 Закону № 898-IV, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійшли правового висновку, що в розумінні норми ст. 39 зазначеного Закону встановлення початкової ціни предмета іпотеки у грошовому вираженні визначається за процедурою, передбаченою ч. 6 ст. 38 цього Закону (постанова судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 27 травня 2015 р. у справі № 6-61цс15).

13. На поручителів може бути покладено обов'язок щодо належного виконання зобов'язання за кредитним договором у випадку смерті позичальника лише за наявності в позичальника правонаступника, який прийняв спадщину, та згоди поручителя відповідати за нового боржника, зафіксованої в тому числі й у договорі поруки як згоди відповідати за виконання зобов'язання перед будь-яким боржником у разі переведення боргу за забезпечувальним зобов'язанням.

У справі, яка переглядалася, таку згоду поручителів зафіксовано в договорі поруки (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 3 червня 2015 р. у справі № 6-206цс15).

14. 7 червня 2014 р. набув чинності Закон України від 3 червня 2014 р. № 1304-VII "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (1304-18) (далі - Закон № 1304-VII (1304-18) ).

Поняття "мораторій" у цивільному законодавстві визначається як відстрочення виконання зобов'язання (п. 2 ч. 1 ст. 263 ЦК України (435-15) ), що повною мірою відповідає лексичному значенню цього слова, яке міститься в тлумачному словнику української мови.

Отже, мораторій є відстроченням виконання зобов'язання, а не звільненням від його виконання. Таким чином, мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, установлений Законом № 1304-VII (1304-18) , не позбавляє кредитора права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов'язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусово стягувати (відчужувати без згоди власника) зазначене майно.

Рішення судів про звернення стягнення на предмет іпотеки, ухвалені до і після прийняття Закону № 1304-VII (1304-18) залишаються в силі, а їх виконання зупиняється до вдосконалення механізму, передбаченого п. 3 цього Закону (1304-18) .

Крім того, згідно з п. 4 Закону № 1304-VII (1304-18) протягом дії цього Закону (1304-18) інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм.

Рішення ж суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки на час дії Закону № 1304-VII (1304-18) не підлягає виконанню (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 10 червня 2015 р. у справі № 6-333цс15 (rs45023106) ).

15. Статтею 554 ЦК України встановлено, що в разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки.

За змістом договору поруки поручитель і боржник відповідають перед банком як солідарні боржники.

При цьому умовами договорів поруки не передбачено солідарної відповідальності поручителів між собою.

Висновки судів попередніх інстанцій про наявність безумовних підстав для задоволення позову в межах заявлених позовних вимог, а саме стягнення солідарно з поручителів суми заборгованості за кредитним договором не узгоджуються з вимогами ст. 554 ЦК України та умовами договорів поруки.

Норми закону, якими регулюються правовідносини поруки, не містять положень щодо солідарної відповідальності поручителів за різними договорами, якщо договорами поруки не передбачено іншого.

У справі, яка переглядається, встановлено, що кожен з поручителів окремо поручився відповідати перед кредитором разом з позичальником як солідарний боржник. Також умовами договорів поруки передбачено право кредитора пред'явити свої вимоги безпосередньо поручителю.

Враховуючи викладене, а також те, що ні нормами закону, ні умовами договорів поруки не встановлено солідарної відповідальності поручителів, підстав для солідарного стягнення з поручителів кредитної заборгованості згідно з вимогами ч. 3 ст. 554 ЦК України немає (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 24 червня 2015 р. у справі № 6-255цс15).

16. За положеннями ч. 1 ст. 559 ЦК України порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов'язання, а також у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності.

Виходячи з аналізу зазначеної правової норми порука припиняється за дії двох умов: внесення без згоди поручителя змін до основного зобов'язання; ці зміни призвели або можуть призвести до збільшення обсягу відповідальності поручителя.

Зокрема, до припинення поруки призводять такі зміни умов основного зобов'язання без згоди поручителя, які призвели до збільшення обсягу відповідальності останнього. Збільшення відповідальності поручителя внаслідок зміни основного зобов'язання виникає в разі: підвищення розміру процентів; відстрочення виконання, що призводить до збільшення періоду, за який нараховуються проценти за користування чужими грошовими коштами; установлення (збільшення розміру) неустойки; установлення нових умов щодо порядку зміни процентної ставки в бік збільшення тощо.

Установивши у справі, яка переглядалася, що зміни кредитного договору про запровадження додаткової комісії, яка не є борговою сумою, оскільки сплачена боржником під час підписання додаткової угоди, а також зміна методу нарахування процентів для позикової заборгованості у національній валюті не призвели до збільшення відповідальності поручителя у зв'язку з отриманням кредиту в іноземній валюті, суд правильно застосував норму ч. 1 ст. 559 ЦК України та дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для припинення поруки (постанова судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 24 червня 2015 р. у справі № 6-701цс15).

1. Згідно зі ст. 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для вигляду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків.

Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним.

Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки (постанова судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 21 січня 2015 р. у справі № 6-197цс14).

2. Статтею 599 ЦК України встановлено, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Згідно зі ст. 1046 зазначеного Кодексу (435-15) за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Відповідно до вимог ст. 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.

У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

За положеннями ст. 1050 ЦК України, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до ст. 625 цього Кодексу (435-15) .

Виходячи з положень ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Звернення до суду з вимогою про повернення всіх сум за договором позики у зв'язку з порушенням умов договору є наслідком невиконання чи неналежного виконання боржником своїх договірних зобов'язань.

Аналіз наведених норм законодавства дає підстави для висновку про те, що у разі прострочення виконання грошового зобов'язання за договором позики позикодавець вправі вимагати від позичальника сплати суми боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції, а також трьох процентів річних від простроченої суми за весь час прострочення згідно зі ст. 625 ЦК України.

Позикодавець відповідно до ст. 1048 зазначеного Кодексу (435-15) має право отримати проценти від суми позики, які нараховуються за період з дати отримання коштів позичальником по день повернення позики, якщо інше не було встановлено укладеним між сторонами договором.

Факт повернення суми позики до звернення позивача до суду, але з порушенням встановленого договором позики строку повернення не звільняє боржника від відповідальності, передбаченої статтями 625, 1048 ЦК України (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 1 квітня 2015 р. у справі № 6-37цс15).

3. Відповідно до ч. 3 ст. 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Згідно із ч. 1 ст. 233 цього Кодексу (435-15) правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.

За змістом зазначених норм матеріального права при укладенні договору дарування волевиявлення дарувальника має бути спрямоване на добровільне, безоплатне, без будь-яких примусів (життєвих обставин або впливу сторонніх осіб) відчуження належного йому майна на користь обдаровуваного.

Разом з тим правочини, що вчиняються особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, характеризуються тим, що така особа їх вчиняє добровільно, усвідомлює свої дії, але вимушена це зробити через тяжкі обставини і на вкрай невигідних умовах, а тому волевиявлення особи не є вільним і не відповідає її внутрішній волі (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 3 червня 2015 р. у справі № 6-232цс14).

4. Положення статей 215, 216 ЦК України застосовуються лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним, тому вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред'явлена тільки стороні недійсного правочину.

Отже, реституція є правовим наслідком недійсності правочину і cпособом захисту цивільних прав, який може бути застосовано до відносин зобов'язального характеру за умови, якщо спір виник між сторонами недійсного правочину (договору).

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 10 червня 2015 р. у справі № 6-348цс15).

1. Аналіз норм Закону України від 21 квітня 1999 р. № 606-XIV "Про виконавче провадження" (606-14) (далі - Закон № 606-XIV (606-14) ) і Тимчасового положення про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна (затверджено наказом Міністерства юстиції України від 27 жовтня 1999 р. № 68/5 (z0745-99) ; зареєстровано в Міністерстві юстиції України 2 листопада 1999 р. за № 745/4038 (z0745-99) ), якими визначено загальний порядок реалізації нерухомого майна з прилюдних торгів, та норм Закону України від 5 червня 2003 р. № 898-IV "Про іпотеку" (898-15) (далі - Закон № 898-IV (898-15) ), зокрема статей 33, 41 - 49, якими визначено спеціальний порядок реалізації з прилюдних торгів предмета іпотеки, з точки зору колізії загальної та спеціальної норм дає підстави для висновку про таке.

Якщо прилюдні торги з продажу майна проводились на виконання судового рішення про стягнення кредитної заборгованості, а судового рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки немає, то при вирішенні судом питання про наявність чи відсутність порушення встановлених законодавством правил проведення торгів норми Закону № 898-IV (898-15) до спірних правовідносин не застосовуються, а застосовуються загальні норми, що регулюють правовідносини з реалізації нерухомого майна з прилюдних торгів, - норми Закону № 606-XIV (606-14) та зазначеного Тимчасового положення (z0745-99) (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 28 січня 2015 р. у справі № 6-199цс14).

2. Виходячи з правового аналізу ч. 5 ст. 58 Закону України від 21 квітня 1999 р. № 606-XIV "Про виконавче провадження" (далі - Закон № 606-XIV (606-14) ), п. 3.2 Тимчасового положення про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна (затверджено наказом Міністерства юстиції України від 27 жовтня 1999 р. № 68/5 (z0745-99) ; зареєстровано в Міністерстві юстиції України 2 листопада 1999 р. за № 745/4038 (z0745-99) ) необхідно дійти висновку про те, що звіт про оцінку майна є чинним, якщо від дня його підписання до дня проведення прилюдних торгів минуло не більше шести місяців. Після збігу цього шестимісячного строку обов'язковою умовою призначення й проведення прилюдних торгів є отримання нового звіту про оцінку майна.

Проведення прилюдних торгів із реалізації майна за ціною, визначеною відповідно до звіту про оцінку майна, який утратив чинність, є порушенням установлених законодавством правил про порядок реалізації майна на прилюдних торгах, у тому числі правил про визначення стартової ціни реалізації майна, а саме: ч. 5 ст. 58 Закону № 606-XIV; пунктів 3.2, 3.4 зазначеного Тимчасового положення (z0745-99) (постанови судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України: від 28 січня 2015 р. у справі № 6-227цс14; від 4 березня 2015 р. у справі № 6-18цс15; від 15 квітня 2015 р. у справі № 6-42цс15 та постанова Судової палати у цивільних справах від 22 квітня 2015 р. у справі № 6-85цс15).

3. Правила проведення прилюдних торгів встановлені Тимчасовим положенням про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна (затверджено наказом Міністерства юстиції України від 27 жовтня 1999 р. № 68/5 (z0745-99) ; зареєстровано в Міністерстві юстиції України 2 листопада 1999 р. за № 745/4038 (z0745-99) ) у редакції, яка була чинною на момент проведення торгів (далі - Тимчасове положення). Цим положенням визначено, що прилюдні торги є спеціальною процедурою продажу майна, за результатами якої власником майна стає покупець, який у ході торгів запропонував за нього найвищу ціну, та передбачено певні правила проведення цих торгів.

Пунктом 4.9 Тимчасового положення (z0745-99) визначено, що якщо майно не було продане або прилюдні торги не відбулися, то майно знімається з прилюдних торгів.

Згідно з п. 7.3 Тимчасового положення (z0745-99) якщо прилюдні торги не відбулися двічі, то майно знімається з торгів, про що спеціалізована організація в триденний термін повідомляє державного виконавця.

Отже, прилюдні торги, проведені 16 травня 2013 р., були фактично третіми, що суперечить Тимчасовому положенню (z0745-99) , яким передбачено виключно перші та повторні торги. Крім того, суди встановили, що гарантійний внесок за участь у торгах одним з їх учасників було сплачено після закінчення самих прилюдних торгів, що також є порушенням Тимчасового положення (z0745-99) .

За таких обставин висновки суду про правомірність процедури проведення прилюдних торгів, які відбулися 16 травня 2013 р. і на яких відбувся продаж майна, не можна визнати такими, що відповідають вимогам закону (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 3 червня 2015 р. у справі № 6-72цс15).

1. Згідно із ст. 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

У ч. 5 ст. 1061 ЦК України зазначено, що проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк, до дня, який передує його поверненню вкладникові або списанню з рахунка вкладника з інших підстав.

Таким чином, проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк, по день фактичного їх повернення вкладникові, а також три проценти річних та сума відповідно до індексу інфляції за несвоєчасне виконання грошового зобов'язання (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 28 січня 2015 р. у справі № 6-247цс14).

2. Відповідно до пунктів 6.7, 6.8 Положення про порядок емісії спеціальних платіжних засобів і здійснення операцій з їх використанням (затверджено постановою Правління Національного банку України від 30 квітня 2010 р. № 223; зареєстровано в Міністерстві юстиції України 6 липня 2010 р. за № 474/17769 (z0474-10) ) банк у разі здійснення недозволеної або некоректно виконаної платіжної операції, якщо користувач невідкладно повідомив про платіжні операції, що ним не виконувалися або які були виконані некоректно, негайно відшкодовує платнику суму такої операції та, за необхідності, відновлює залишок коштів на рахунку до того стану, у якому він був перед виконанням цієї операції. Користувач не несе відповідальності за здійснення платіжних операцій, якщо спеціальний платіжний засіб було використано без фізичного пред'явлення користувачем або електронної ідентифікації самого спеціального платіжного засобу та його держателя, крім випадків, коли доведено, що користувач своїми діями чи бездіяльністю сприяв втраті, незаконному використанню персонального ідентифікаційного номера або іншої інформації, яка дає змогу ініціювати платіжні операції.

Не встановивши обставин, які безспірно доводять, що користувач своїми діями чи бездіяльністю сприяв втраті, незаконному використанню ПІН-коду або іншої інформації, яка дає змогу ініціювати платіжні операції, касаційний суд дійшов помилкового висновку про вину користувача як підставу цивільно-правової відповідальності (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 13 травня 2015 р. у справі № 6-71цс15).

3. Відповідно до ч. 2 ст. 11 ЦК України підставою виникнення цивільних прав та обов'язків серед юридичних фактів, зокрема, є договори та інші правочини.

За положеннями ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу (435-15) , інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 525 ЦК України).

Згідно з ч. 1 ст. 530 цього Кодексу (435-15) якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Відповідно до ч. 1 ст. 598 ЦК України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.

За змістом ч. 1 ст. 1058 цього Кодексу (435-15) за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором.

Згідно із ч. 1 ст. 1060 ЦК України договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад).

Як випливає із змісту укладеного між банком та вкладником договору, його автоматична пролонгація (без додаткового погодження між сторонами) та зміна умов в односторонньому порядку не передбачена. Відповідно, оскільки безпосередньо в договорі встановлено строк його дії - 12 місяців з моменту укладання договору (11 квітня 2008 р.), то з настанням визначеної в договорі дати повернення вкладу (11 квітня 2009 р.) закінчується і дія укладеного між сторонами договору.

Отже, аналіз зазначених вище правових норм та умов договору банківського вкладу дає підстави для висновку про те, що відповідно до ст. 598 ЦК України (435-15) зобов'язання банку перед вкладником за договором банківського вкладу (депозиту) припинились у строк, встановлений договором банківського вкладу.

Закінчення строку дії договору і невиконання зобов'язань не припиняє зобов'язальних правовідносин, а трансформує їх в охоронні, що містять обов'язок відшкодувати заподіяні збитки, які встановлені договором чи законом.

Однак, ухвалюючи рішення про стягнення з банку на користь вкладника проценти, установлені договором банківського вкладу, за період від початку дії договору до дня фактичного повернення банком вкладу, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, вищезазначених положень норм матеріального права до уваги не взяв, положення ч. 1 ст. 1058 та ст. 1061 ЦК України у спірних правовідносинах застосував неправильно та дійшов помилкового висновку про те, що правовідносини сторін, які виникли з договору банківського вкладу, припинилися після фактичного повернення цього вкладу.

Згідно з положеннями частин 1, 2 ст. 1070 ЦК України за користування грошовими коштами, що знаходяться на рахунку клієнта, банк сплачує проценти, сума яких зараховується на рахунок, якщо інше не встановлено договором банківського рахунка або законом. Сума процентів зараховується на рахунок клієнта у строки, встановлені договором, а якщо такі строки не встановлені договором, - зі спливом кожного кварталу. Проценти, передбачені ч. 1 цієї статті, сплачуються банком у розмірі, встановленому договором, а якщо відповідні умови не встановлені договором, - у розмірі, що зазвичай сплачується банком за вкладом на вимогу.

Отже, 8 грудня 2009 р. між сторонами виникли правовідносини, що випливають з договору банківського рахунка; за користування грошовими коштами, що були на рахунку клієнта, банк повинен був сплатити проценти в розмірі, встановленому цим договором (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 10 червня 2015 р. у справі № 6-36цс15).

4. Постановою Кабінету Міністрів України від 30 серпня 1999 р. № 1596 (1596-99-п) затверджено Порядок виплати пенсій та грошової допомоги за згодою пенсіонерів та одержувачів допомоги через їх поточні рахунки у банківських установах.

Відповідно до п. 13 зазначеного Порядку (1596-99-п) сума пенсії, що належала одержувачу і не була зарахована на поточний рахунок у зв'язку з його смертю, виплачується згідно із ст. 52 Закону України від 9 липня 2003 р. № 1058-IV "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування".

Кошти, переказані платником отримувачу, з моменту їх зарахування на банківський рахунок переходять у власність останнього, який має виключне право розпорядження ними, а банк у свою чергу в межах договору та відповідно до вимог законодавства виконує функції з обслуговування банківського рахунка клієнта (здійснює зберігання коштів, за розпорядженням клієнта проводить розрахунково-касові операції за допомогою платіжних інструментів тощо) і не є набувачем цих коштів.

Кошти після зарахування на рахунок отримувача стали його власністю, втратили свій цільовий статус (пенсії, соціальних виплат) та набули статус вкладу. При цьому перерахування (видача) вкладу можливе лише в порядку і спосіб, визначені законодавством, шляхом отримання спадщини спадкоємцями померлого вкладника (постанова судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 24 червня 2015 р. у справі № 6-535цс15).

1. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у строки, зазначені в ст. 116 КЗпП України, є підставою для відповідальності, передбаченої ч. 1 ст. 117 цього Кодексу (322-08) .

Суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку на засадах співмірності тільки в разі одночасного вирішення вимог про стягнення належних при звільненні сум за умови часткового задоволення цих вимог.

Оскільки у справі, яка переглядалася, вимоги позивача щодо розміру належних йому при звільненні сум судом задоволені в повному обсязі, то й підстав для застосування принципу співмірності та зменшення розміру відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні в суду не було.

Механізм здійснення відповідного розрахунку визначено Порядком обчислення середньої заробітної плати (затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 р. № 100 (100-95-п) ). Під час його проведення слід використовувати формулу, за якою обрахуванню підлягає період затримки за робочі дні з використанням даних про середній заробіток позивача виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана виплата (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 21 січня 2015 р. у справі № 6-195цс14).

2. Відповідно до ст. 236 КЗпП України у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки.

За змістом п. 10 Порядку обчислення середньої заробітної плати (затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 р. № 100 (100-95-п) ) у випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві, в установі, організації відповідно до актів законодавства, а також за рішеннями, передбаченими в колективних договорах (угодах), як у розрахунковому періоді, так і в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення.

Виходячи з відкоригованої таким чином заробітної плати в розрахунковому періоді за встановленим у пунктах 6, 7 і 8 розд. ІV порядком визначається середньоденний (годинний) заробіток. У випадках, коли підвищення тарифних ставок і окладів відбулось у періоді, протягом якого за працівником зберігався середній заробіток, за цим заробітком здійснюються нарахування тільки в частині, що стосується днів збереження середньої заробітної плати з дня підвищення тарифних ставок (окладів).

Ураховуючи, що у справі, яка переглядалася, за період від часу звільнення позивача до часу поновлення його на роботі підприємство підвищувало розмір тарифних ставок і посадових окладів, при обчисленні середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу в період затримки виконання рішення суду заробітна плата позивача підлягала коригуванню на коефіцієнт підвищення тарифних ставок і посадових окладів (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 21 січня 2015 р. у справі № 6-203цс14).

3. За змістом статей 54, 57 Закону України від 23 травня 1991 р. № 1060-ХІІ "Про освіту" (далі - Закон № 1060-ХІІ (1060-12) ) держава забезпечує педагогічним і науково-педагогічним працівникам виплату надбавок за вислугу років щомісячно у відсотках до посадового окладу (ставки заробітної плати) залежно від стажу педагогічної роботи. Перелік посад педагогічних та науково-педагогічних працівників встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Перелік таких посад, яким гарантовані передбачені ст. 57 Закону № 1060-ХІІ виплати, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 14 червня 2000 р. № 963 (963-2000-п) . У ньому до посад педагогічних працівників віднесено посаду методиста.

Дійшовши висновку про те, що займана позивачкою посада належить до категорії педагогічних працівників, суд не врахував, що це питання, крім іншого, регулювалося і нормами Закону України від 17 січня 2002 р. № 2984-ІІІ "Про вищу освіту" (2984-14) (статті 46-48), в яких посаду методиста не віднесено до категорії педагогічних та науково-педагогічних працівників вищих навчальних закладів.

Саме на цих нормах ґрунтувалося рішення суду від 27 лютого 2013 р., яке набрало законної сили та яким встановлено, що визначені ст. 57 Закону № 1060-ХІІ державні гарантії на позивачку не поширюються. Зазначене рішення існувало на час вирішення судом справи, рішення в якій переглядалося.

Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у строки, зазначені в ст. 116 КЗпП України, є підставою для відповідальності, передбаченої ч. 1 ст. 117 цього Кодексу (322-08) .

У разі часткового задоволення позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку з урахуванням спірної суми, на яку той мав право, частки, яку вона становила у заявлених вимогах, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком та інших конкретних обставин справи.

Проте зазначені вимоги закону залишились поза увагою суду, хоча у справі, яка переглядалася, вимоги позивачки щодо розміру належних їй при звільненні сум судом задоволені частково (постанова судових палат у цивільних та адміністративних справах Верховного Суду України від 11 лютого 2015 р. у справі № 6-223цс14).

4. Відповідно до ч. 1 ст. 60 Закону України від 17 вересня 2008 р. № 514-VI "Про акціонерні товариства" порядок прийняття рішень особою, яка здійснює повноваження одноосібного виконавчого органу, встановлюється статутом акціонерного товариства.

Пунктом 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати (затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 р. № 100 (100-95-п) ) передбачено, що обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки.

Відповідно до п. 10 зазначеного Порядку (100-95-п) у випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві, в установі, організації відповідно до актів законодавства, а також за рішеннями, передбаченими в колективних договорах (угодах), як у розрахунковому періоді, так і в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення. На госпрозрахункових підприємствах і в організаціях коригування заробітної плати та інших виплат провадиться з урахуванням їх фінансових можливостей.

Аналіз наведених норм законодавства дає підстави для висновку про те, що на госпрозрахункових підприємствах і в організаціях коригування заробітної плати та інших виплат провадиться з урахуванням їх фінансових можливостей, а зменшення коефіцієнта підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві - відповідно до актів законодавства, а також за рішеннями, передбаченими в колективних договорах (угодах). Таке рішення приймається органом підприємства відповідно до повноважень, встановлених статутом підприємства (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 18 лютого 2015 р. у справі № 6-234цс14).

5. Згідно з п. 3 ст. 41 КЗпП України вчинення працівником, який виконує виховні функції, аморального проступку, не сумісного з продовженням даної роботи, є підставою для розірвання трудового договору з працівником.

Аморальним проступком є винне діяння такого працівника, що суперечить загальноприйнятим нормам і правилам, порушує моральні устої суспільства, моральні цінності, які склалися в суспільстві, і суперечить змісту трудової функції, тим самим дискредитуючи службово-виховні, посадові повноваження відповідного кола осіб. Зокрема, аморальними проступками слід вважати появу в громадських місцях у нетверезому стані, нецензурну лайку, бійку, поведінку, що принижує людську гідність, тощо.

Аналіз положень п. 3 ст. 41 КЗпП України та Закону України від 23 травня 1991 р. № 1060-ХІІ "Про освіту" (1060-12) дає підстави для висновку про те, що працівники, які виконують виховну функцію, - вчитель, педагог, вихователь - зобов'язані бути людьми високих моральних переконань і бездоганної поведінки. Отже, якщо педагог недостойною поведінкою скомпрометував себе перед учнями, іншими особами, порушив моральні норми, через що втратив авторитет, дискредитував себе як вихователь, він може бути звільнений з роботи за п. 3 ст. 41 КЗпП України (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 11 лютого 2015 р. у справі № 6-248цс14).

6. Частиною 2 ст. 40 КЗпП України встановлено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Згідно із частинами 1, 3 ст. 49-2 цього Кодексу (322-08) про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.

Власник є таким, що належно виконав вимоги ч. 2 ст. 40, ч. 3 ст. 49-2 - КЗпП (322-08) України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією або спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.

При цьому роботодавець зобов'язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільняється, працював.

Оскільки обов'язок щодо працевлаштування працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом ч. 3 ст. 49-2 КЗпП України роботодавець є таким, що виконав цей обов'язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з'явилися на підприємстві протягом цього періоду і які існували на день звільнення.

Вжиття роботодавцем заходів для працевлаштування працівника на іншому підприємстві чи після розірвання з працівником трудового договору відповідно до вимог ч. 2 ст. 40, ч. 3 ст. 49-2 КЗпП України не є обов'язком роботодавця (постанова судових палат у цивільних та адміністративних справах Верховного Суду України від 1 квітня 2015 р. у справі № 6-40цс15).

7. За змістом ч. 1 ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.

Згідно зі ст. 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу (322-08) , при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Таким чином, у разі виникнення спору про розміри належних звільненому працівникові сум вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню в повному обсязі, якщо спір вирішено на користь працівника або такого висновку дійде суд, що розглядає справу. У разі часткового задоволення позовних вимог працівника про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні суд визначає розмір такого відшкодування з урахуванням розміру спірної суми, на яку працівник мав право, частки, яку вона становила у заявлених вимогах, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком та інших конкретних обставин справи.

У справі, яка переглядалася, вимоги позивача щодо розміру належних йому при звільненні сум суд задовольнив у повному обсязі. Отже, підстав для застосування принципу співмірності та зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у суду не було (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 1 квітня 2015 р. у справі № 6-41цс15).

8. Відповідно до ст. 3 КЗпП України трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, регулюються законодавством про працю.

Частина 2 ст. 3 цього Кодексу (322-08) передбачає можливість установлення особливостей праці, тобто особливостей правового регулювання певних трудових відносин, надаючи окремим підприємствам, установам, організаціям право регулювати трудові відносини їхніми статутами, положеннями.

У ст. 9 КЗпП України закріплено норму, якою забороняється підприємству, установі, організації вводити до своїх внутрішніх нормативних актів умови, які погіршують становище працівників порівняно із законодавством про працю, в тому числі щодо оплати праці окремих категорій працівників, які визначаються відповідним законодавством і статутами підприємств, установ, організацій.

Аналогічні гарантії передбачені у ст. 22 Закону України від 24 березня 1995 р. № 108/95-ВР "Про оплату праці".

Питання про наслідки відступу від положень трудового законодавства при укладенні договорів про працю вичерпно вирішено у ст. 9 КЗпП України, яка імперативно кваліфікує такі умови недійсними без необхідності визнання їх такими в судовому порядку.

Разом з тим у ч. 1 ст. 9-1 КЗпП України встановлюється право підприємства, установи, організації в межах своїх повноважень і за рахунок власних коштів встановлювати додаткові порівняно з законодавством трудові і соціально-побутові пільги для працівників.

Аналіз норми ст. 9 КЗпП України разом з нормами статей 9-1,- 44 цього Кодексу (322-08) та іншими положеннями законодавства (статті 58, 62 Закону України від 17 вересня 2008 р. № 514-VI "Про акціонерні товариства", ст. 39 Закону України від 7 грудня 2000 р. № 2121-III "Про банки і банківську діяльність") дає підстави для висновку про те, що встановлення підприємством, установою, організацією в межах своїх повноважень і за рахунок власних коштів у трудових договорах чи інших угодах додаткових, порівняно із законодавством, трудових чи соціально-побутових пільг для працівників, тобто тих, які покращують їх становище, не може бути приводом для визнання таких умов недійсними.

Враховуючи, що згідно зі ст. 21 КЗпП України предметом трудового договору (контракту) є праця (трудова функція) особи, яка є об'єктом саме трудових правовідносин, які повною мірою врегульовані трудовим законодавством (зокрема, статтями 3, 7, 9, 9-1, 44 КЗпП України), положення ЦК України (435-15) щодо умов дійсності правочину та правових наслідків недійсності правочину не підлягають застосуванню для регулювання суспільних відносин, які виникають у зв'язку з укладенням трудового договору (контракту).

Установивши наявність між сторонами договору трудових правовідносин, які регулюються нормами трудового й спеціального законодавства, та факт укладення цього договору саме у зв'язку з існуванням трудових правовідносин, апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що укладений договір не є правочином у розумінні ст. 202 ЦК України, на який поширюються передбачені нормами статей 203, 215 цього Кодексу (435-15) загальні вимоги щодо чинності правочину та який може бути визнаний недійсним із передбачених ЦК України (435-15) підстав із застосуванням наслідків недійсності правочину (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 24 червня 2015 р. у справі № 6-530цс15 (rs45910653) ).

9. Відповідно до ч. 1 ст. 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу (322-08) , при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Згідно із ч. 1 ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.

Аналіз наведених положень свідчить про те, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.

Для встановлення початку перебігу строку звернення працівника до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні визначальними є такі юридично значущі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

Невиплата власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум і вимога звільненого працівника щодо їх виплати є трудовим спором між цими учасниками трудових правовідносин.

Згідно із ч. 1 ст. 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

Для звернення працівника до суду із заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично розрахувався з ним (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 24 червня 2015 р. у справі № 6-116цс15).

1. За змістом ст. 1168 ЦК України моральна шкода, завдана каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, може бути відшкодована одноразово або шляхом здійснення щомісячних платежів. Моральна шкода, завдана смертю фізичної особи, відшкодовується її чоловікові (дружині), батькам (усиновлювачам), дітям (усиновленим), а також особам, які проживали з нею однією сім'єю.

У зазначеній нормі поняття "діти" вжито в розумінні кровної спорідненості з померлим, оскільки особа не набуває особливого правового статусу, пов'язаного з її неповноліттям, а в числі найближчих до померлого осіб отримує право на відшкодування моральної шкоди, яке не пов'язане з віком особи.

Право на відшкодування моральної шкоди, звернення до суду про відшкодування моральної шкоди, заподіяної смертю фізичної особи, виникає у чоловіка (дружини), батьків (усиновлювачів), дітей (усиновлених), а також осіб, які проживали з нею однією сім'єю, з моменту смерті цієї особи.

До правовідносин, коли виробнича травма мала місце до 1 січня 2004 р. (набрання чинності ЦК України (435-15) ), смерть фізичної особи настала після зазначеної дати, за наявності причинного зв'язку смерті з виробничою травмою, підлягають застосуванню положення ст. 1168 зазначеного Кодексу (435-15) (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 11 березня 2015 р. у справі № 6-208цс14).

2. Відповідно до ч. 1 ст. 1172 ЦК України юридична або фізична особа відшкодовує шкоду, завдану їхнім працівником під час виконання ним своїх трудових (службових) обов'язків.

Отже, відповідальність юридичної або фізичної особи настає лише у випадках, коли особа, з вини якої заподіяна шкода, перебуває з організацією в трудових відносинах і шкода заподіяна нею у зв'язку з виконанням трудових (службових) обов'язків.

При цьому під виконанням працівником своїх трудових (службових) обов'язків розуміється виконання ним роботи, зумовленої трудовим договором (контрактом), посадовими інструкціями, а також роботи, яка хоч і виходить за межі трудового договору чи посадової інструкції, але доручається юридичною або фізичною особою або спричинена необхідністю, як на території роботодавця, так і за її межами. Це можуть бути дії виробничого, господарського, технічного та іншого характеру, вчинення яких безпосередньо входить до службових обов'язків працівника (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 28 січня 2015 р. у справі № 6-229цс14).

3. Згідно зі ст. 440-1 ЦК Української РСР, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин, та п. 11 Правил відшкодування власником підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоровя, повязаним з виконанням ним трудових обовязків (472-93-п) (затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 23 червня 1993 р. № 472-4) було встановлено обмеження мінімального розміру відшкодування моральної шкоди не менше пяти мінімальних розмірів заробітної плати та максимального розміру відшкодування моральної шкоди, що не може перевищувати двохсот мінімальних розмірів заробітної плати.

Відповідно до ст. 3 Закону України від 24 березня 1995 р. № 108/95-ВР "Про оплату праці" мінімальна заробітна плата - це законодавчо встановлений розмір заробітної плати за просту, некваліфіковану працю, нижче якого не може провадитися оплата за виконану працівником місячну, а також погодинну норму праці (обсяг робіт).

Мінімальна заробітна плата є державною соціальною гарантією, обов'язковою на всій території України для підприємств усіх форм власності і господарювання та фізичних осіб, які використовують працю найманих працівників.

Вищезазначені вимоги закону у поєднанні зі статтями 3 і 8 Конституції України дають підстави для висновку про те, що у випадках, коли межі відшкодування моральної шкоди визначаються у кратному співвідношенні з мінімальним розміром заробітної плати чи неоподатковуваним мінімумом доходів громадян, суд при вирішенні цього питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати чи неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, що діють на час розгляду справи (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 18 березня 2015 р. у справі № 6-24цс15).

4. Цивільно-правова відповідальність юридичної або фізичної особи за завдану майнову шкоду на підставі ст. 1166 ЦК України настає за умови доведеності всіх елементів складу цивільного правопорушення, а саме наявності шкоди, протиправності дій заподіювача шкоди, причинного зв'язку між шкодою та протиправною поведінкою і вини в заподіянні шкоди.

Відсутність шкоди як елемента цивільно-правової відповідальності не дає підстав і для застосування судом норми ст. 1172 ЦК України, оскільки для застосування цієї норми необхідне встановлення факту заподіяння шкоди (постанова судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 3 червня 2015 р. у справі № 6-305цс15).

1. Відповідно до ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Сторони договору можуть здійснювати свої права і виконувати свої обов'язки протягом строку дії договору (ч. 1 ст. 631 ЦК України).

Умовами договору передбачено, що розмір оплати за проживання в гуртожитку, згідно з калькуляцією, визначається на підставі наказу ректора.

У разі якщо строк дії договору закінчився, а особа, що заселена в гуртожиток на підставі такого договору, продовжує користуватися майном і отримувати послуги, на неї покладається обов'язок сплачувати за його користування в розмірах, у строки та в порядку, що були визначені договором, строк якого закінчився (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 25 лютого 2015 р. у справі № 6-231цс14).

2. За змістом ст. 812 ЦК України предметом договору найму житла можуть бути помешкання, зокрема квартира або її частина, житловий будинок або його частина. Помешкання має бути придатним для постійного проживання у ньому.

Відповідно до ст. 814 цього Кодексу (435-15) у разі зміни власника житла, переданого у найм, до нового власника переходять права та обов'язки наймодавця.

Отже, нормами статей 812, 814 ЦК України регулюються правовідносини, що виникають із договору найму (оренди) житла.

Правовідносини щодо користування жилою площею у гуртожитках врегульовані окремою гл. 4 розд. ІІІ ЖК Української РСР (5464-10) .

Так, згідно зі ст. 127 ЖК Української РСР (5464-10) для проживання робітників, службовців, студентів, учнів, а також інших громадян у період роботи або навчання можуть використовуватись гуртожитки. Під гуртожитки надаються спеціально споруджені або переобладнані для цієї мети жилі будинки. Жилі будинки реєструються як гуртожитки у виконавчому комітеті районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів.

У справі, яка переглядалася, суди не врахували, що спір виник з приводу виселення осіб із приміщення, яке зареєстроване як нежитлове, помилково застосувавши положення статей 814, 821 ЦК України (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 25 лютого 2015 р. у справі № 6-6цс15).

3. За загальним правилом, викладеним у ст. 43 ЖК Української РСР (5464-10) , громадянам, які перебувають на обліку як такі, що потребують поліпшення житлових умов, жилі приміщення надаються в порядку черговості. Це правило поширюється і на осіб, які користуються правом позачергового одержання жилих приміщень, в тому числі й суддів, призначених на роботу в іншу місцевість та у зв'язку з цим включених виконкомом місцевої ради в окремий список осіб, які мають право на позачергове отримання житла.

Перелік категорій осіб, які мають переваги в одержанні жилих приміщень перед іншими категоріями позачерговиків, міститься в абз. 2 ч. 1 ст. 46 ЖК Української РСР (5464-10) , і судді до них не віднесені (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 3 червня 2015 р. у справі № 6-390цс15).

4. Ордер на жилу площу в гуртожитку може бути видано лише на вільну жилу площу за спільним рішенням адміністрації та відповідного профспілкового комітету підприємства, установи, організації, і цей ордер є єдиною підставою для вселення у жиле приміщення.

Статтями 58, 59 ЖК Української РСР (5464-10) визначені підстави і порядок видачі ордера та визнання ордера на жиле приміщення недійсним. Зокрема, ордер на жиле приміщення може бути визнано недійсним у судовому порядку у випадках подання громадянами таких, що не відповідають дійсності, відомостей про потребу в поліпшенні житлових умов, порушення прав інших громадян або організацій на зазначене в ордері жиле приміщення, неправомірних дій службових осіб при вирішенні питання про надання жилого приміщення, а також в інших випадках порушення порядку і умов надання жилих приміщень.

Ордер на жиле приміщення з огляду на його видачу на зайняте жиле приміщення може бути визнаним недійсним лише у випадку, якщо особа, яка фактично проживає у приміщенні, зайняла його на законних підставах.

Встановивши, що законним правом на проживання у спірній кімнаті гуртожитку наділена лише первісна позивачка, а відповідач вселився до спірної кімнати та проживає в ній у спосіб, який не передбачено законом, суди правильно застосували норми житлового законодавства, задовольнили первісний позов та відмовили у задоволенні зустрічного (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 10 червня 2015 р. у справі № 6-83цс15).

5. Згідно із частинами 2, 3 ст. 132 ЖК Української РСР (5464-10) працівників підприємств, установ, організацій, які поселилися в гуртожитку в звязку з роботою, може бути виселено без надання іншого жилого приміщення в разі звільнення за власним бажанням без поважних причин, за порушення трудової дисципліни або вчинення злочину. Осіб, які припинили роботу з інших підстав, ніж ті, що зазначені в ч. 2 цієї статті, а також осіб, перелічених у ст. 125 цього Кодексу (5464-10) , може бути виселено лише з наданням їм іншого жилого приміщення.

У справі, що переглядалася, апеляційний суд установив, що на час вселення відповідачів у будівлю на підставі клопотання командира військової частини будинок не мав статусу гуртожитку, він використовувався як готель для військовослужбовців, відповідачі були прописані за адресою будинку і проживають у ньому з 1993 р.

За таких обставин суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився суд касаційної інстанції, дійшов правильного висновку про відсутність підстав, передбачених ст. 132 ЖК Української РСР (5464-10) , для виселення відповідачів, які вселилися до житлового приміщення ще до набуття будинком, у якому воно розташовано, статусу гуртожитку (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 24 червня 2015 р. у справі № 6-191цс15).

1. Згідно із ч. 1 ст. 24 КпШС України майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них (аналогічні положення містяться в пунктах 1, 2 ч. 1 ст. 57 СК України).

Суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого до 1 січня 2004 р. особами, які проживали однією сім'єю, але не перебували в зареєстрованому шлюбі, необхідно встановити не лише обставини щодо спільного проживання сторін у справі, а й ті обставини, що спірне майно придбавалось сторонами внаслідок спільної праці. Тобто сам факт спільного проживання сторін у справі не є підставою для визнання права власності на половину майна за кожною зі сторін. Частка в такому майні визначається відповідно до розміру фактичного внеску кожного зі сторін, у тому числі за рахунок майна, набутого одним із подружжя до шлюбу, яке є його особистою приватною власністю, у придбання (набуття) майна. Якщо в придбання майна вкладені, крім спільних коштів, кошти, що належали одній зі сторін, то частка в цьому майні, відповідно до розміру внеску, є її власністю.

Тільки в разі встановлення цих фактів і обставин положення ч. 1 ст. 24 КпШС України, ч. 1 ст. 17 Закону України від 7 лютого 1991 р. № 697-XII "Про власність"-5 вважається правильно застосованим із дотриманням рекомендацій, які містяться в постановах Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 р. № 16 "Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України" (v0016700-98) та від 22 грудня 1995 р. № 20 "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності" (v0020700-95) (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 11 березня 2015 р. у справі № 6-211цс14).

2. Поряд із нормативним регулюванням правовідносин подружжя (чоловіка і жінки, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі) щодо майна, набутого до шлюбу чи за час шлюбу (статті 57, 60 - 62 СК України (2947-14) ), у статтях 7 - 9, 64, 74, 93 - 97 цього Кодексу (2947-14) передбачено можливість договірного регулювання цих правовідносин.

Норма ст. 97 СК України надає подружжю право визначати у шлюбному договорі правовий режим майна, набутого до чи під час шлюбу, та не містить заборон або обмежень цього права.

Встановивши, що правовідносини сторін і правовий режим спірного майна врегульовано сторонами в шлюбному договорі, суд обґрунтовано, з урахуванням принципу свободи договору (ст. 8 СК України, статті 6, 627 ЦК України (435-15) ) застосував до цих правовідносин норми шлюбного договору, а не загальні норми СК України (2947-14) (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 28 січня 2015 р. у справі № 6-230цс14).

3. Законодавством не встановлено недійсності правочину при відчуженні спільного сумісного майна подружжя без письмової згоди одного з подружжя, а тому при розгляді спорів про розподіл цінного спірного майна та визнання недійсними правочинів з відчуження такого без письмової згоди одного з подружжя, за умови наявності іншої згоди, суди мають виходити з права одного з подружжя на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім'ї майна.

У випадку порушення письмової форми надання згоди на вчинення відчуження цінного спільного майна подружжя (правочину), якщо один з подружжя надав таку згоду усно, а другий з подружжя погодився з такою згодою, то такий правочин може бути визнаний дійсним (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 8 квітня 2015 р. у справі № 6-7цс15).

4. За загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (ч. 1 ст. 58 Конституції України) норми СК України (2947-14) застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набрання ним чинності, тобто не раніше 1 січня 2004 р.

Оскільки підстави для визнання батьківства за рішенням суду, зазначені у ст. 128 СК України, істотно відрізняються від підстав його встановлення, передбачених у ст. 53 КпШС України, при вирішенні питання про те, якою нормою необхідно керуватися при розгляді справ цієї категорії, слід виходити з дати народження дитини.

При розгляді справ про встановлення батьківства щодо дитини, яка народилася до 1 січня 2004 р., необхідно застосовувати відповідні норми КпШС України (2006-07) , беручи до уваги всі докази, що достовірно підтверджують визнання відповідачем батьківства, в їх сукупності, зокрема, спільне проживання й ведення спільного господарства відповідачем і матір'ю дитини до її народження, спільне виховання або утримання ними дитини.

Справи про визнання батьківства щодо дитини, яка народилася не раніше 1 січня 2004 р., суд має вирішувати відповідно до норм СК України (2947-14) , зокрема ч. 2 ст. 128, на підставі будь-яких доказів, що засвідчують походження дитини від певної особи й зібрані з дотриманням норм цивільно-процесуального законодавства.

Суд касаційної інстанції у справі, яка переглядалася, помилково погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій щодо встановлення батьківства стосовно дитини, яка народилась у 1998 р., на підставі норм СК України (2947-14) (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 25 лютого 2015 р. у справі № 6-20цс15).

5. Системний аналіз статей 57, 60, 61 СК України дає змогу дійти висновку про те, що майно фізичної особи-підприємця може бути об'єктом спільної сумісної власності подружжя і предметом поділу між ними з урахуванням загальних вимог законодавства щодо критеріїв визначення спільного майна подружжя та способів поділу його між ними.

Під час здійснення поділу майна в судовому порядку суд повинен виходити з презумпції рівності часток, а також з вимог ст. 71 СК України, відповідно до якої поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі або реалізується через виплату грошової компенсації вартості його частки у разі неподільності майна (ч. 2 ст. 364 ЦК України). При цьому, відповідно до ч. 3 ст. 71 СК України, речі для професійних занять присуджуються тому з подружжя, хто використовував їх у своїй професійній діяльності. Вартість цих речей враховується при присудженні іншого майна другому з подружжя.

У справі, яка переглядалася, суд встановив, що нерухоме майно (нежитлові будівлі) набуте особою в період шлюбу та використовується нею для здійснення підприємницької діяльності.

Разом з тим, зробивши висновок, що спірне майно належить до правового режиму спільної сумісної власності подружжя, суд апеляційної інстанції водночас дійшов взаємовиключних висновків про те, що це майно належить особі як фізичній особі-підприємцю, та не вирішив по суті спір щодо поділу зазначеного майна (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 11 березня 2015 р. у справі № 6-21цс15).

6. Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільністю участі подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи ст. 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття є спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Тобто критеріями, за якими спірному набутому майну можна надати режим спільного майна, є: 1) час набуття такого майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); 3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий режим спільної власності подружжя.

Тільки в разі встановлення цих фактів і визначення критеріїв норма ст. 60 зазначеного Кодексу (2947-14) вважається застосованою правильно.

У зв'язку з викладеним грошові кошти, внесені одним із подружжя, який є учасником господарського товариства, у статутний капітал цього товариства за рахунок спільних коштів подружжя, стають власністю цього товариства, а право іншого з подружжя на спільні кошти трансформується в інший об'єкт - право вимоги на виплату частини вартості такого внеску. При цьому одним із визначних є той факт, що грошові кошти набуті подружжям під час їх спільного проживання.

Тому сам по собі факт придбання спірного майна приватним підприємцем для його використання у своїй підприємницькій діяльності не може бути підставою для визнання такого майна об'єктом права особистої приватної власності одного з подружжя.

Отже, якщо один з подружжя є учасником господарського товариства і вносить до його статутного капіталу майно, придбане за рахунок спільних коштів подружжя, то таке майно переходить у власність цього підприємства, а в іншого з подружжя право власності на майно (тобто речове право) трансформується в право вимоги (зобов'язальне право), сутність якого полягає у праві вимоги виплати половини вартості внесеного майна в разі поділу майна подружжя або право вимоги половини отриманого доходу від діяльності підприємства (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 3 червня 2015 р. у справі № 6-38цс15).

1. Відповідно до ст. 16 Закону України від 7 березня 1996 р. № 85/96-ВР "Про страхування" (далі - Закон № 85/96-ВР (85/96-ВР) ), ст. 979 ЦК України договір страхування - це письмова угода між страхувальником і страховиком, згідно з якою страховик бере на себе зобов'язання у разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату страхувальнику або іншій особі, визначеній у договорі страхування страхувальником, на користь якої укладено договір страхування (подати допомогу, виконати послугу тощо), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі у визначені строки та виконувати інші умови договору.

Отже, за своєю правовою природою договір страхування є договором про надання послуг.

Згідно із Законом України від 12 травня 1991 р. № 1023-XII "Про захист прав споживачів" (1023-12) (далі - Закон № 1023-XII (1023-12) ) цей Закон (1023-12) регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів.

А відповідно до п. 22 ст. 1 Закону № 1023-XII споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника.

На підставі аналізу зазначених вище правових приписів та з урахуванням п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1996 р. № 5 "Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів" (v0005700-96) можна дійти висновку, що до відносин, які регулюються нормами Закону № 1023-XII (1023-12) , належать, зокрема, відносини, які виникають при укладенні договору страхування.

У ч. 5 ст. 10 Закону № 1023-XII установлено, що в разі коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством.

Одночасно законодавством, що регулює правовідносини у сфері страхування, визначено, що в разі несплати страховиком страхувальникові або іншій особі страхової виплати страховик зобов'язаний сплатити неустойку в розмірі, встановленому договором або законом (ст. 992 ЦК України (435-15) ).

Згідно з ч. 4 ст. 16 Закону № 85/96-ВР однією з істотних ознак договору страхування є визначення в ньому відповідальності за невиконання або неналежне виконання умов договору.

На підставі викладеного можна зробити висновок, що положення щодо відповідальності страховика, закріплені в Законі № 85/96-ВР (85/96-ВР) та гл. 67 ЦК України (435-15) , є спеціальними нормами права, а в Законі № 1023 XII (1023-12) - загальними.

Розмір неустойки як відповідальність страховика за договором страхування має бути визначено в такому договорі. Якщо ж такий розмір не було визначено сторонами в договорі страхування, то до спірних правовідносин застосовується ч. 5 ст. 10 Закону № 1023-XII, якщо укладений договір страхування спрямований на задоволення особистих потреб застрахованої особи.

На підставі наведених правових приписів, принципу заборони притягати особу двічі за одне й те саме правопорушення, а також правил застосування конкуренції правових норм, за умови, що укладений договір страхування спрямований на задоволення особистих потреб застрахованої особи, страховик несе відповідальність у вигляді розміру неустойки, визначеного в договорі страхування (у разі відсутності визначення розміру в договорі - у розмірі, визначеному в Законі № 1023-XII (1023-12) ) (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 11 березня 2015 р. у справі № 6-126цс14).

2. Закон України від 19 червня 2003 р. № 978-IV "Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю" (978-15) (далі - Закон № 978-IV (978-15) ), затверджені відповідно до нього Правила фонду фінансування будівництва та укладені на їх підставі договори регулюють систему фінансово-кредитних механізмів при будівництві житла та дії суб'єктів цієї системи (довірителів, управителів, забудовників) при організації будівництва, фінансуванні цього будівництва та здійсненні операцій з нерухомістю.

У статтях 19, 20 зазначеного Закону (978-15) передбачено порядок і підстави передачі інвестору у власність об'єкта інвестування та проведення взаєморозрахунків після введення будинку в експлуатацію за фактичними даними згідно з обмірами БТІ та на підставі акта прийняття-передачі об'єкта.

Цими нормами одночасно визначено управителя як особу, відповідальну за проведення остаточних розрахунків з довірителями, та встановлено, що головною умовою для цих взаєморозрахунків є фактична площа (тобто реальна, дійсна) об'єкта інвестування.

З огляду на це важливою обставиною для проведення взаєморозрахунків між інвестором і управителем є відповідність результатів обмірів БТІ площі інвестування реальним, дійсним показникам.

Отримання інвестором у власність об'єкта інвестування з дотриманням процедури і строків, передбачених статтями 19, 20 Закону № 978-IV, не може бути підставою для відмови йому в захисті порушеного права у передбаченому законом порядку у разі встановлення невідповідності обмірів БТІ реальним показникам (статті 3, 15, 16 ЦК України).

Встановивши у справі, яка переглядається, що фактична площа переданого інвестору об'єкта інвестування за результатами повторних обмірів БТІ менша від проектної і фактично ним оплаченої та що це зменшення не є наслідком здійснених ним перебудов (переобладнання), суд на підставі ст. 19 Закону № 978-IV і пунктів 5, 3.4 Правил фонду дійшов обґрунтованого висновку про обов'язок управителя повернути довірителю надмірно сплачені кошти (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 8 квітня 2015 р. у справі № 6-45цс15).

1. Виконавчі дії з реалізації предмета іпотеки, на яке звертається стягнення за рішенням суду або за виконавчим написом нотаріуса, проводяться за спеціальним порядком відповідно до ст. 41 Закону України від 5 червня 2003 р. № 898-IV "Про іпотеку" (далі - Закон № 898-IV (898-15) ) шляхом продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження.

Водночас, якщо виконавчі дії вчиняються на підставі судового рішення про стягнення заборгованості та за відсутності судового рішення або виконавчого напису нотаріуса про звернення стягнення на предмет іпотеки, то вони регулюються загальними нормами Закону України від 21 квітня 1999 р. № 606-XIV "Про виконавче провадження" (606-14) (далі - Закон № 606-XIV (606-14) ), а не нормами спеціального Закону України № 898-IV (898-15) .

Встановивши такі обставини, суд касаційної інстанції не врахував, що у разі коли державний виконавець вчиняє дії на виконання рішення суду про стягнення кредитної заборгованості, а судового рішення чи виконавчого напису нотаріуса про звернення стягнення на предмет іпотеки немає, то при вирішенні питання про наявність чи відсутність у діях державного виконавця порушень слід виходити із загальних норм Закону № 606-XIV (606-14) . У зв'язку з цим суд безпідставно застосував до спірних правовідносин норми Закону № 898-IV (898-15) , що призвело до неправильного вирішення справи (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 4 лютого 2015 р. у справі № 6-238цс14).

1. Згідно зі ст. 88 Закону України від 2 вересня 1993 р. № 3425-XII "Про нотаріат" нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями - не більше одного року. Якщо для вимоги, за якою видається виконавчий напис, законом встановлено інший строк давності, виконавчий напис видається у межах цього строку.

Відповідно до п. 1 Переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів (затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 р. № 1172 (1172-99-п) ) для одержання виконавчого напису для стягнення заборгованості за нотаріально посвідченими угодами подаються, зокрема, оригінал нотаріально посвідченої угоди; документи, що підтверджують безспірність заборгованості боржника та встановлюють прострочення виконання зобов'язання.

Та обставина, що на час вчинення виконавчого напису в суді вже існував спір щодо розміру заборгованості за вищезазначеним кредитним договором, спростовує висновок суду про безспірність заборгованості боржника (постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України: від 4 березня 2015 р. у справі № 6-27цс15; від 11 березня 2015 р. у справі № 6-141цс14).

2. Відповідно до ст. 88 Закону України від 2 вересня 1993 р. № 3425-XII "Про нотаріат" нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями - не більше одного року. Якщо для вимоги, за якою видається виконавчий напис, законом встановлено інший строк давності, виконавчий напис видається у межах цього строку.

Пунктом 286 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України (z0283-04) (затверджено наказом Міністерства юстиції України від 3 березня 2004 р. № 20/5-6) передбачено, що при вчиненні виконавчого напису нотаріус повинен перевірити, чи надано на обґрунтування стягнення документи, зазначені в Переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів (затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 р. № 1172 (1172-99-п) ; далі - Перелік).

Відповідно до п. 1 Переліку (1172-99-п) для одержання виконавчого напису для стягнення заборгованості за нотаріально посвідченими угодами подаються, зокрема, оригінал нотаріально посвідченої угоди; документи, що підтверджують безспірність заборгованості боржника та встановлюють прострочення виконання зобов'язання.

Отже, безспірність заборгованості підтверджують документи, передбачені Переліком (1172-99-п) , нотаріус під час вчинення виконавчого напису не встановлює прав та обов'язків учасників правовідносин, а лише перевіряє наявність необхідних документів.

Встановивши у справі, яка переглядається, що банк надав нотаріусу всі необхідні документи, що підтверджують безспірність заборгованості, наявність доказів належного направлення та отримання позивачем письмової вимоги про усунення порушень та іпотечну вимогу, суди дійшли обґрунтованого висновку про відмову в позові, а та обставина, що зазначена сума заборгованості за кредитом більша, ніж у повідомленні, не свідчить про наявність спору (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 20 травня 2015 р. у справі № 6-158цс15).

1. Сторони мають право передати спір на розгляд третейського суду, крім випадків, встановлених законом, а рішення третейського суду може бути оскаржено в порядку, передбаченому ЦПК України (1618-15) (ст. 17 цього Кодексу (1618-15) ).

Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 6 Закону України від 11 травня 2004 р. № 1701-IV "Про третейські суди" (далі - Закон № 1701-IV (1701-15) ) третейські суди в порядку, передбаченому цим Законом (1701-15) , можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком справ у спорах, що виникають із сімейних правовідносин, крім справ у спорах, що виникають із шлюбних контрактів (договорів).

Частиною 2 ст. 51 Закону № 1701-IV передбачено, що рішення третейського суду може бути оскаржене сторонами, третіми особами, а також особами, які не брали участь у справі, у разі якщо третейський суд вирішив питання про їх права і обов'язки, у випадках, передбачених цим Законом, до компетентного суду відповідно до встановлених законом підвідомчості та підсудності справ.

Рішення третейського суду може бути оскаржене та скасоване в тому числі й з підстави, якщо справа, у якій прийнято рішення третейського суду, не підвідомча третейському суду відповідно до закону, а також якщо третейський суд вирішив питання про права і обов'язки осіб, які не брали участі у справі (пункти 1, 5 ч. 3 ст. 51 Закону № 1701 IV (1701-15) ).

Вирішення питання про стягнення аліментів за договором утримання батьків повнолітніми дітьми підпадає під дію п. 1 ч. 3 ст. 51 Закону № 1701-IV і не підлягає розгляду третейським судом, оскільки перебуває поза його компетенцією.

Особа, що не брала участі в справі, може оскаржити рішення третейського суду у випадку порушення її прав чи законних інтересів (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 21 січня 2015 р. у справі № 6-181цс14).

1. Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 205 ЦПК України провадження у цивільний справі може бути закрито з підстав наявності рішення в іншій справі, що набрало законної сили, якщо в обох справах є тотожними одночасно сторони, підстави і предмет позову.

Закриваючи провадження у справі, яка переглядається, суд не звернув уваги на відмінність складу і вартості майна подружжя, про виділ з якого заявлено позов, та на зміну підстав і предмета позову, що призвело до неправильного застосування п. 2 ч. 1 ст. 205 ЦПК України (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 22 квітня 2015 р. у справі № 6-79цс15).

2. Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини право на виконання рішення, яке виніс суд, є невід'ємною частиною "права на суд", а ефективний захист сторони у справі, а отже, і відновлення справедливості, передбачає зобов'язання адміністративних органів виконувати рішення (наприклад, п. 41 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Горнсбі проти Греції" від 19 березня 1997 р.).

Згідно зі ст. 1 Закону України від 21 квітня 1999 р. № 606-XIV "Про виконавче провадження" виконавче провадження є завершальною стадією судового провадження.

З огляду на зазначене ухвала суду про визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, є перепоною у завершенні судового провадження і в реалізації громадянином його гарантованого Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) "права на суд", а оскільки така ухвала унеможливлює виконання судового рішення про задоволення вимог кредитора, тому перешкоджає подальшому розгляду та провадженню у справі (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 24 червня 2015 р. у справі № 6-608цс15).

3. Відповідно до ч. 2 ст. 297 ЦПК України до апеляційної скарги, яка не оформлена відповідно до вимог, встановлених ст. 295 цього Кодексу (1618-15) , а також у разі несплати суми судового збору застосовуються положення ст. 121 цього Кодексу (1618-15) .

Згідно з підпунктом 8 п. 1 ч. 2 ст. 4 Закону України від 8 липня 2011 р. № 3674-VI "Про судовий збір" (далі - Закон № 3674-VI (3674-17) ) за подання до суду апеляційної скарги ставка судового збору становить 50 відсотків ставки, що підлягає сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги, а у разі подання позовної заяви майнового характеру - 50 відсотків ставки, обчисленої виходячи з оспорюваної суми.

Згідно з п. 9 ч. 1 ст. 5 вказаного Закону (3674-17) від сплати судового збору звільняються інваліди I та II груп, законні представники дітей-інвалідів і недієздатних інвалідів I та II груп.

За положеннями ч. 4 ст. 105 ЦК України до ліквідатора з моменту призначення переходять повноваження щодо управління справами юридичної особи, яка припиняється; ліквідатор такої юридичної особи представляє її у відносинах з третіми особами та виступає в суді від її імені.

У справі, яка переглядалася, апеляційну скаргу подано ліквідатором ТОВ, який відповідно до ст. 105 ЦК України управляє справами юридичної особи, що припиняється, представляє її у відносинах з третіми особами та виступає в суді від її імені. Отже, суд дійшов правильного висновку про те, що положення п. 9 ч. 1 ст. 5 Закону № 3674-VI щодо звільнення від сплати судового збору інвалідів I та II груп не поширюються на особу, яка подала апеляційну скаргу, як ліквідатора ТОВ, тому підстав для звільнення її від сплати судового збору немає (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 24 червня 2015 р. у справі № 6-694цс15).