Вищий адміністративний суд України в складі колегії суддів:

Бутенка В.І (доповідач), Лиски Т.О., Олендера І.Я.,

провівши в порядку касаційного провадження попередній розгляд адміністративної справи за позовом ОСОБА_1 до Державного комітету України у справах національностей та міграції про визнання протиправним і скасування рішення, зобов'язання надати статус біженця,

У квітні 2004 року ОСОБА_1 звернувся до суду із вказаним позовом.

Позовні вимоги мотивував тим, що він є громадянином Сірії, проте не може і не бажає користуватися захистом цієї країни внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками громадянського походження, а тому звернувся до Державної міграційної служби України із заявою про надання йому статусу біженця, але отримав відмову.

Постановою Шевченківського районного суду міста Києва від 24 липня 2007 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 26 травня 2011 року, позов задоволено.

Визнано протиправним та скасовано рішення Державного комітету України у справах національностей та міграції від 20 березня 2003 року № 124, яким ОСОБА_1 відмовлено в наданні статусу біженця. Зобов'язано відповідача надати статус біженця ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянину Сирії.

Не погоджуючись із зазначеними рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, прокуратура м. Києва подала касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм матеріального і процесуального права, просить скасувати рішення цих судів та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, юридичної оцінки обставин справи, доводи касаційної скарги, суд касаційної інстанції вважає, що скаргу необхідно залишити без задоволення з наступних підстав.

Рішенням Державного комітету України у справах національностей та міграції від 20.03.2003 року № 124 громадянину Сирії ОСОБА_1 відмовлено в наданні статусу біженця згідно абзацу 5 статті 10 Закону України "Про біженців".

Правовою підставою для такої відмови відповідачем зазначено відсутність у заявника умов, передбачених пунктом 2 статті 1 Закону.

Правовий статус біженця в Україні, порядок надання, втрати та позбавлення статусу біженця, державні гарантії захисту біженців регулюються Конституцією України (254к/96-ВР) , Законом України від 21.06.2001 р. № 2557-III "Про біженців" (2557-14) (далі - Закон), іншими нормативно-правовими актами, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Зокрема, до міжнародних норм права відносяться Конвенція про статус біженців, 1951 року (995_011) та Протокол про статус біженців, 1967 року (ратифіковані Законом України від 10.01.2002 р. N 2942-III (2942-14) ), якими визначено загальні принципи щодо захисту біженців.

Згідно ст. 1 Закону біженець це особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Статтею 6 Закону визначені повноваження спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у справах міграції, зокрема, прийняття рішень про надання, втрату і позбавлення статусу біженця; координація взаємодії інших органів виконавчої влади з питань, що стосуються біженців; збір та аналіз інформації щодо наявності у країнах походження біженців умов, зазначених у абзаці другому статті 1 цього Закону.

Згідно з частиною п'ятою статті 9 Закону особи, які не є громадянами України та на законних підставах тимчасово перебувають на території України і під час такого перебування в країні їх громадянської належності чи постійного проживання виникли умови, зазначені у абзаці другому статті 1 цього Закону, внаслідок яких вони не можуть повернутися до країни свого походження і мають намір набути в Україні статусу біженця, повинні звернутися до відповідного органу міграційної служби із заявами про надання їм статусу біженця до закінчення строку дії дозволу на перебування в Україні.

Відповідно до статті 13 Закону розгляд заяви про надання статусу біженця здійснюється органами міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця.

Статтею 14 Закону встановлено, що рішення за заявою про надання статусу біженця приймається спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у справах міграції протягом місяця з дня отримання особової справи заявника та письмового висновку органу міграційної служби, який розглядав заяву.

Законом України від 21 жовтня 1999 року ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців (995_078) та Протокол про доповнення пункту 2 статті 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців. Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців ухвалено Керівництво щодо процедур та критеріїв встановлення статусу біженців відповідно до Конвенції 1951 року (995_011) та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік). Відповідно до зазначеного Керівництва встановлені критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця.

Виходячи зі змісту Конвенції про статус біженців 1951 року (995_011) та ст. 1 Закону України "Про біженців", поняття "біженець" включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця.

До таких підстав відносяться :

-знаходження особи за межами країни своєї національної належності або якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання;

-неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження;

-наявність цілком обгрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;

-побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які

вказані в Конвенції про статус біженців (995_011) , а саме:

а) расова належність, б) релігія, в) національність (громадянство); г) належність до певної соціальної групи, д) політичні погляди.

З даної норми випливає, що основною підставою, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця є наявність цілком обгрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з'ясування суб'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів.

Ситуація в країні походження при визначенні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням в країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

Відповідно до статті 11 Закону до заяви про надання статусу біженця додаються документи і матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для набуття такого статусу.

Наявність підтверджуючих доказів підсилює вірогідність зроблених заявником тверджень, але не може бути обов'язковим елементом його доказової бази. Так, приймаючи до уваги особливе положення осіб, які шукають статусу біженця, їм немає потреби надавати усі необхідні докази. Досить часто особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не повинно перешкоджати в прийнятті заяви чи прийнятті позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам.

Побоювання бути переслідуваним може бути цілком обґрунтованим незалежно від того, хто є суб'єктом переслідування - державні органи, чи ні. Підпункт 2 п. 1 ст. 1 Конвенції про статус біженців 1951 року не зазначає, що дії повинні бути державними або здійсненими державною владою. Так, п. 65 Керівництва УВКБ ООН пояснює, що часто на практиці переслідування є результатом діяльності осіб, які не контролюються органами державної влади і від яких держава не в змозі захистити. Відмова особі в захисті за Конвенцією про статус біженців тільки тому, що вона переслідується не тими особами або органами, породжує невідповідність закону.

У цілому, "обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідування" є лише припущенням, яке має об'єктивні підстави, але перевірити його без ризику для життя чи особистої свободи людини майже неможливо. Тому на підставі принципу гуманізму, який закладено в основу Конвенції про статус біженців 1951 року (995_011) , цей вислів слід тлумачити широко, тобто на користь того, хто звернувся за наданням статусу біженця.

При цьому згідно ч. 3 ст. 14 Закону у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, потреби у встановленні справжності і дійсності документів спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах міграції має право звертатися з відповідними запитами до Міністерства внутрішніх справ України, Міністерства закордонних справ України, Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, особова справа якої розглядається.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 у листопаді 2001 року звернувся до Управління міграційної служби в Львівської області із заявою про надання статусу біженця.

У липні 2002 року з позивачем було приведено співбесіду під час якої він повідомив, що 25 жовтня 1999 року покинув країну громадянської належності та приїхав до України. У зазначеному році позивач одружився з громадянкою України, згодом у них народилася донька і до закінчення терміну реєстрації в листопаді 2001 року він звернувся до міграційної служби. Крім того, позивач зазначав, що він за походженням є курдом і як член курдської організації вів боротьбу за права курдів в своїй країні, навів приклади переслідувань його знайомих, в тому числі і зникнення родичів, зазначив причини, з яких він не бажає і побоюється повертатись до країни походження, вказав підстави, які можуть призвести до його переслідування в разі повернення до Сирії.

За результатами проведеної співбесіди 26 липня 2002 року начальником відділу міграційної служби в Львівській області Ю.М. Гресько складено висновок про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця громадянину Сирії ОСОБА_1.

Згідно з висновком органу міграційної служби щодо надання або відмови в наданні статусу біженця від 30 вересня 2002 року у справі № 02lvi0222a-01 вирішено доцільним надати статус біженця громадянину Сирії ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1.

2 серпня 2010 року за результатами розгляду справи № 09/93 Державним комітетом України у справах національностей та релігій прийнято рішення № 230-10 про відмову у наданні статусу біженця ОСОБА_1.

Підставою для прийняття вказаного рішення стало встановлення відсутності обставин, передбачених абзацом другим статті 1 Закону України "Про біженців".

В ході судових засідань в судах першої та апеляційної інстанцій встановлено, що відповідачем при прийнятті рішення № 124 від 23 березня 2003 року не враховано висновок органу міграційної служби від 30 вересня 2002 року про доцільність надання позивачу статусу біженця, не взято до уваги всіх документів і матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для набуття цього статусу позивачем і в порушення наданих повноважень всупереч вимог Закону України "Про біженців" (2557-14) прийнято рішення про відмову у визнанні біженцем ОСОБА_1.

Таким чином, суди правильно встановили обставини справи, дали належну оцінку зібраним у справі доказам і прийняли правильне рішення про задоволення позовних вимог, оскільки відповідачем не надано належних доказів та не наведено переконливих доводів щодо встановлення ним обставин, які слугували підставою для відмови в наданні позивачу статусу біженця.

При цьому суди попередніх інстанцій не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Доводи касаційної скарги зроблених цими судами висновків не спростовують.

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що підстав для скасування чи зміни оскаржених судових рішень не вбачається.

Керуючись ст.ст. 220, 220-1, 223, 224, 230 КАС України, суд, -

Касаційну скаргу прокуратури м. Києва залишити без задоволення, а постанову Шевченківського районного суду м. Києва від 24 липня 2007 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 26 травня 2011 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копій особам, які беруть участь у справі, та оскарженню не підлягає.