2а-10022/12/2670 - 05.02.2014 Прийняття - Юридический Харьков плюс

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу прокурора м. Києва на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 26 лютого 2013 року

у справі № 2а-10022/12/2670

за позовом заступника прокурора Голосіївського району м. Києва в інтересах малолітнього ОСОБА_5

до Комунального підприємства "Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна", державного реєстратора Комунального підприємства "Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна" Коломієць О.А.

треті особи ОСОБА_3, ОСОБА_7, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_8, ОСОБА_9

про визнання незаконним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії

У липні 2012 року заступник прокурора Голосіївського району м. Києва звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва в інтересах малолітнього ОСОБА_5 з позовом до Комунального підприємства "Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна" (далі - КП "КМБТІ"), державного реєстратора КМ "КМБТІ" Коломієць О.А., треті особи: ОСОБА_3, ОСОБА_7, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_8, ОСОБА_9, про визнання незаконним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 21.11.2012 позов задоволено частково. Визнано протиправним і скасовано рішення державного реєстратора Комунального підприємства "Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна" Коломієць О.А. від 10.04.2012 про реєстрацію права власності на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 за ОСОБА_3 на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 30.03.2011. У решті позову відмовлено.

Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 26.02.2013 рішення суду першої інстанції скасовано та прийнято нове - про відмову у позові.

Не погоджуючись зі вказаним рішенням суду апеляційної інстанції, прокурор м. Києва оскаржив його у касаційному порядку.

У касаційній скарзі скаржник просив скасувати вказаний судовий акт суду апеляційної інстанції з мотивів порушення названим судом норм матеріального та процесуального права, залишити в силі рішення суду першої інстанції про часткове задоволення позову.

Касаційна скарга обґрунтована, зокрема, тим, що суд апеляційної інстанції безпідставно не взяв до уваги те, що законний представник ОСОБА_5 міг лише розпоряджатись правом на спадкування за погодженням з органами опіки та піклування, а не спадковим майном, яке ще не належало ОСОБА_5 на праві приватної власності.

У своїх запереченнях на касаційну скаргу ОСОБА_3 просила залишити рішення суду апеляційної інстанції без змін, а скаргу - без задоволення.

У своїх поясненнях КМ "КМБТІ" звернуло увагу суду на те, що відповідно до чинного на час касаційного розгляду законодавства України державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень здійснюють структурні підрозділи територіальних органів Міністерства юстиції України.

Згідно з частиною другою статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення присутніх у судовому засіданні представників сторін, розглянувши та обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи і правильність застосування судами норм матеріального права, судова колегія дійшла висновку про те, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Як установлено судами попередніх інстанцій, ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_10, який перебував у шлюбі з ОСОБА_11. ІНФОРМАЦІЯ_2 у вказаних осіб народився син ОСОБА_5

З огляду на те, що померлий не складав заповіт, спадкування здійснено за законом.

ОСОБА_11 та мати померлого ОСОБА_12 відмовились від своєї частки спадщини на користь малолітнього сина спадкодавця - ОСОБА_5

Судами установлено, що 30.03.2011 між померлим ОСОБА_10 та ОСОБА_3 укладено договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_8 та зареєстрований в реєстрі під № 671, яким забезпечено виконання зобов'язання ОСОБА_10 за договором позики від 30.03.2011 з реєстраційним № 670 на суму 173 368,80 грн. з обумовленим строком повернення боргу до 30.09.2011.

Відповідно до пункту 1.2 указаного вище договору у забезпечення виконання зобов'язання за основним договором Іпотекодавець (ОСОБА_10) передав в іпотеку житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1, та земельну ділянку площею 0,0306 га за тією ж адресою.

Крім того, 30.03.2011 було укладено договір про задоволення вимог Іпотекодержателя № 673.

05.10.2011 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_8 передано ОСОБА_11 заяву від ОСОБА_3 такого змісту.

У зв'язку з тим, що ОСОБА_11 є спадкоємицею після померлого чоловіка ОСОБА_10, який є позичальником за договором, укладеним з ОСОБА_3, їй (ОСОБА_11) запропоновано у тридцятиденний строк взяти на себе виконання зобов'язання за вказаним договором позики. У разі невиконання або неналежного виконання зобов'язань позичальника звернення стягнення на передане в іпотеку майно може бути здійснено будь-яким шляхом, передбаченим Законом України "Про іпотеку" (898-15) . Про передачу зазначеної заяви адресату видано свідоцтво від 03.02.2012 за № 99.

Судом першої інстанції зі змісту заяви ОСОБА_3, врученої ОСОБА_11 нотаріусом 05.10.2011, установлено, що заява містила вимогу щодо сплати суми боргу ОСОБА_11 та адресована їй саме як спадкоємцю померлого чоловіка, а не як законному представнику малолітнього сина - ОСОБА_5 У той же час, ОСОБА_5 вимога щодо погашення боргу не надсилалась.

Державним реєстратором КП "КМБТІ" Коломієць О.А. прийнято рішення про державну реєстрацію права власності ОСОБА_3 на приватний будинок за адресою: АДРЕСА_1, на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 30.03.2011 № 673.

Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції виходив, зокрема, з того, що письмова вимога про усунення порушень іпотекодержателем боржнику (ОСОБА_5), який є відмінним від іпотекодавця, не направлялась, а тому і не могла бути надана державному реєстратору для проведення державної реєстрації права власності на нерухоме майно на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 30.03.2011 № 637. Таким чином, суд першої інстанції дійшов висновку про незаконність рішення відповідача про державну реєстрацію речового права на нерухоме майно за ОСОБА_3

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у позові, суд апеляційної інстанції виходив із того, що вимога ОСОБА_3, адресована ОСОБА_11, відповідає приписам пункту 2.7 Тимчасового положення про порядок державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 07.02.2002 № 7/5 (z0157-02) (далі - Тимчасове положення №7/5), оскільки ОСОБА_11 відповідно до частини першої статті 242 Цивільного кодексу України є законним представником свого малолітнього сина, який є спадкоємцем ОСОБА_10 Отже, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що рішення відповідача про державну реєстрацію права на нерухоме майно на ОСОБА_3 є правомірним.

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України не може погодитись зі вказаними висновками судів попередніх інстанцій та вважає їх передчасними з огляду на таке.

Положеннями статті 1299 Цивільного кодексу України, у редакції на час виникнення спору, було встановлено, що, якщо у складі спадщини, яку прийняв спадкоємець, є нерухоме майно, то спадкоємець зобов'язаний зареєструвати право на спадщину в органах, які здійснюють державну реєстрацію нерухомого майна (стаття 182 цього Кодексу).

Право власності на нерухоме майно виникає у спадкоємця з моменту державної реєстрації цього майна.

Положеннями статті 1 Закону України "Про іпотеку" передбачено, що іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

У той же час, вказаною нормою визначено, що основне зобов'язання - зобов'язання боржника за договорами позики, кредиту, купівлі-продажу, лізингу, а також зобов'язання, яке виникає з інших підстав, виконання якого забезпечене іпотекою; боржник - іпотекодавець або інша особа, відповідальна перед іпотекодержателем за виконання основного зобов'язання.

Згідно з частиною третьою статті 23 Закону України "Про іпотеку", якщо право власності на предмет іпотеки переходить до спадкоємця фізичної особи - іпотекодавця, такий спадкоємець не несе відповідальність перед іпотекодержателем за виконання основного зобов'язання, але в разі його порушення боржником він відповідає за задоволення вимоги іпотекодержателя в межах вартості предмета іпотеки.

Частиною першою статті 35 цього Закону передбачено, що у разі порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі розпочати звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону.

Відповідно до пункту 2.7 Тимчасового положення № 7/5 (z0157-02) для проведення державної реєстрації права власності на нерухоме майно на підставі договорів іпотеки, що містять застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, реєстратору БТІ, крім документів, передбачених Положенням, необхідно також надати, зокрема, завірену в установленому порядку копію письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, у якій має бути зазначено стислий зміст порушених зобов'язань, вимогу про виконання порушеного зобов'язання у не менше ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги.

Згідно з пунктом 3.1 Тимчасового положення № 7/5 (z0157-02) реєстратор БТІ встановлює відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими правами на об'єкти, права щодо яких підлягають державній реєстрації, зокрема: відповідність повноважень особи, яка подає документи для проведення державної реєстрації прав, та сторін (сторони) правочину, згідно з яким відбувається державна реєстрація виникнення, переходу, припинення прав; наявність факту виконання умов правочину, з якими закон та/або договір (угода) пов'язує можливість проведення державної реєстрації виникнення, переходу, припинення прав на нерухоме майно.

Ураховуючи викладені вище положення норм законодавства України, можна дійти висновку про те, що з метою забезпечення виконання основного зобов'язання іпотекодержатель зобов'язаний надіслати письмову вимогу про усунення порушення саме тій особі, у власності якої перебуває предмет іпотеки - нерухоме майно. У цьому випадку належним адресатом для надсилання вимоги про усунення порушення за договором позики може бути той спадкоємець ОСОБА_10, до якого перейшло право власності на предмет іпотеки після його смерті.

Згідно з частиною першою статті 159 КАС України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим.

Судові акти названим вимогам процесуального закону не відповідають з огляду на таке.

Відповідно до частини першої статті 70 КАС України належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування.

Згідно з частиною четвертою статті 70 КАС України обставини, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування, крім випадків, коли щодо таких обставин не виникає спору.

Відповідно до частин четвертої та п'ятої статті 11 Кодексу адміністративного судочинства суд вживає передбачені законом заходи, необхідні для з'ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи. Суд повинен запропонувати особам, які беруть участь у справі, подати докази або з власної ініціативи витребувати докази, яких, на думку суду, не вистачає.

Ураховуючи вказані положення правових норм адміністративного судочинства стосовно принципу офіційного з'ясування всіх обставин у справі та належності доказів, колегія суддів Вищого адміністративного суду України звертає увагу на те, що під час розгляду справи суду першої інстанції необхідно було встановити, чи на час отримання від ОСОБА_3 вимоги про усунення порушення ОСОБА_11 була власником предмета іпотеки чи його частини в установленому законодавством порядку та, відповідно, належним адресатом для пред'явлення вимоги про усунення порушення по основному зобов'язанню у розумінні пункту 2.7 Тимчасового положення 7/5 (z0157-02) .

Крім того, суд касаційної інстанції звертає увагу на те, що до участі у справі судом першої інстанції у визначеному процесуальним законодавством порядку не було залучено Службу у справах дітей Голосіївської районної в місті Києві адміністрації, хоча прокурор Голосіївського району м. Києва зазначив цю службу в позовній заяві.

З огляду на викладене доводи касаційної скарги заслуговують на увагу, у зв'язку з чим наявні підстави для її часткового задоволення та скасування рішень судів попередніх інстанцій.

Частиною першою статті 220 КАС України визначено, що суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Згідно з частиною другою статті 227 КАС України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

Зважаючи на викладене, колегія суддів дійшла висновку, що судами першої та апеляційної інстанцій під час прийняття рішень по суті спору у цій справі було порушено норми процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Керуючись статтями 210 - 232 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) , суд касаційної інстанції

Касаційну скаргу прокурора м. Києва задовольнити частково.

Постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 21 листопада 2012 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 26 лютого 2013 року в цій справі скасувати, направивши справу на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і може бути переглянута Верховним Судом України у строк та у порядку, визначеними статтями 237 - 239-1 Кодексу адміністративного судочинства України.