колегія суддів Вищого адміністративного суду України в складі:

головуючого-судді: Юрченка В.В.,

суддів: Амєліна С.Є., Кобилянського М.Г.,

розглянувши в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до управління Пенсійного фонду України Київського району в м. Полтаві про нарахування недоплаченої суми підвищення до пенсії за касаційною скаргою управління Пенсійного фонду України Київського району в м. Полтаві на постанову Київського районного суду м. Полтави від 4 грудня 2009 року та ухвалу апеляційного суду Полтавської області від 29 червня 2010 року,

16 жовтня 2009 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зазначеним позовом.

В обґрунтування позовних вимог зазначала, що є дитиною війни та відповідно до статті 6 Закону України «Про соціальний захист дітей війни» має право на щомісячне підвищення до пенсії в розмірі 30 відсотків мінімальної пенсії за віком. Проте управління Пенсійного фонду України Київського району в м. Полтаві не проводило нарахування та виплату підвищення до пенсії у зазначеному розмірі, тому позивач просила визнати протиправною бездіяльність відповідача; зобов'язати відповідача нарахувати щомісячну доплату до пенсії у розмірі 30 відсотків мінімальної пенсії за віком за період з 1 січня 2008 року по 30 вересня 2009 року в розмірі 2137,80 грн. та виплатити недоплачену суму пенсії з нарахуванням компенсації втрати частини доходів на час виплати.

Постановою Київського районного суду м. Полтави від 4 грудня 2009 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність управління Пенсійного фонду України Київського району в м. Полтаві щодо не нарахування позивачу підвищення до пенсії відповідно до статті 6 Закону України «Про соціальний захист дітей війни» за періоди з 22 травня 2008 року по 31 грудня 2008 року та з 1 січня 2009 року по 30 вересня 2009 року. Зобов'язано відповідача перерахувати пенсію ОСОБА_1 з підвищенням її на 30 відсотків мінімальної пенсії за віком, виходячи з розміру, встановленого частиною 1 статті 28 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», та провести відповідні виплати за періоди з 22 травня 2008 року по 31 грудня 2008 року та з 1 січня 2009 року по 30 вересня 2009 року з урахуванням проведених виплат. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Стягнуто з Державного бюджету України на користь позивача витрати зі сплати судового збору в розмірі 1,70 грн.

Ухвалою апеляційного суду Полтавської області від 29 червня 2010 року апеляційну скаргу управління Пенсійного фонду України Київського району в м. Полтаві відхилено, а постанову Київського районного суду м. Полтави від 4 грудня 2009 року залишено без змін.

Вказуючи на допущені, на думку управління Пенсійного фонду України Київського району в м. Полтаві, судами неповне з'ясування обставин, які мають значення у справі, та порушення норм чинного матеріального законодавства, що призвело до неправильного вирішення даного спору, відповідач просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити в задоволенні позову.

Заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи касаційної скарги та перевіривши за матеріалами справи правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з наступних підстав.

Під час розгляду справи по суті судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 є дитиною війни та отримує пенсію за віком.

Відповідно до статті 6 Закону України «Про соціальний захист дітей війни», в редакції, яка набрала чинності з 1 січня 2006 року, дітям війни пенсії або щомісячне довічне грошове утримання чи державна соціальна допомога, що виплачується замість пенсії, підвищуються на 30 відсотків мінімальної пенсії за віком.

Відповідно до вимог статті 7 зазначеного Закону фінансове забезпечення державних соціальних гарантій, передбачених цим Законом (2195-15) , здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України.

Підпунктом 2 пункту 41 розділу ІІ Закону України «Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України» (107-17) , статтю 6 Закону України «Про соціальний захист дітей війни» викладено в новій редакції, відповідно до якої дітям війни (крім тих, на яких поширюється дія Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» (3551-12) ) до пенсії або щомісячного довічного грошового утримання чи державної соціальної допомоги, що виплачується замість пенсії, виплачується підвищення у розмірі надбавки, встановленої для учасників війни.

Частиною 4 статті 14 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» передбачено, що учасникам війни, нагородженим орденами і медалями колишнього Союзу РСР за самовіддану працю і бездоганну військову службу в тилу в роки Великої Вітчизняної війни, пенсії або щомісячне довічне грошове утримання чи державна соціальна допомога, що виплачується замість пенсії, підвищуються на 15 процентів прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, іншим учасникам війни - на 10 процентів прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність. Рішенням Конституційного Суду України від 22 травня 2008 року №10-рп/2008 (v010p710-08) положення пункту 41 розділу ІІ Закону України «Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України» (107-17) визнані неконституційними з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення.

Таким чином, з 22 травня 2008 року вихідним критерієм обрахунку підвищення пенсії дітям війни визначено мінімальний розмір пенсії за віком, який відповідно до частини 1 статті 28 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування»вираховувався виходячи з прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, визначеного законом, тобто у 2008 році - статтею 58 Закону України «Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України».

Отже, право на підвищення пенсії, що передбачене статтею 6 Закону України «Про соціальний захист дітей війни»у 2008 році у позивача виникло з 22 травня 2008 року, тобто з дня визнання неконституційними положень Закону України «Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України» (107-17) про зупинення дії статті 6 Закону України «Про соціальний захист дітей війни»на відповідний рік.

У 2009 році змін до Закону України «Про соціальний захист дітей війни» (2195-15) , які б встановлювали обмеження щодо зазначених виплат, не вносилось.

Вихідним критерієм обрахунку доплати до пенсії дітям війни визначено мінімальну пенсію за віком.

Мінімальний розмір пенсії за віком, згідно статті 28 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» встановлюється у розмірі прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність.

Будь-яких інших нормативно-правових актів, які б визначали механізм вирахування мінімальної пенсії за віком або встановлювали її розмір, немає.

За таких обставин положення частини 3 статті 28 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» щодо застосування розміру мінімального розміру пенсії за віком, встановленого частиною 1 цієї статті, тільки стосовно визначення розмірів пенсій, призначених згідно з цим Законом (1058-15) , не є перешкодою для застосування даної величини мінімального розміру пенсії за віком до обрахування інших пенсій чи доплат, пов'язаних з мінімальною пенсією за віком, оскільки чинним законодавством не встановлено іншого, крім передбаченого частиною 1 цієї статті мінімального розміру пенсії за віком.

Виходячи із загальних засад пріоритетності законів над підзаконними актами при розрахунку підвищення пенсії, яке передбачено статтею 6 Закону України «Про соціальний захист дітей війни», застосуванню підлягає мінімальний розмір пенсії за віком, який вираховується виходячи з прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, визначеного законами про Державний бюджет України на відповідний рік, а не розмір, що установлений постановою Кабінету Міністрів України «Деякі питання соціального захисту окремих категорій громадян» від 28 травня 2008 року №530 (530-2008-п) , на яку послався відповідач в касаційній скарзі.

Задовольняючи вимоги позивача за період з 22 травня 2008 року по 15 жовтня 2008 року суд першої інстанції не звернув уваги та не дав жодної оцінки тим обставинам, що позивач звернулася до суду із зазначеним позовом 16 жовтня 2009 року, тобто з пропущенням річного строку звернення до суду, встановленого статтею 99 Кодексу адміністративного судочинства України у редакції, чинній на час пред'явлення позову, та всупереч вимогам частини 4 статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України не вжив передбачених законом заходів, необхідних для з'ясування всіх обставин у справі, не з'ясував ставлення відповідача до пропущеного позивачем строку звернення до суду, не вирішив питання про його поновлення та ухвалення у цій частині судового рішення в залежності від вирішення питання про поновлення строку звернення до суду.

Апеляційний суд зазначеної помилки не виправив.

Відповідно до вимог частини 1 статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

За правилами статті 225 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції має право змінити судове рішення, якщо у справі немає необхідності досліджувати нові докази або встановлювати обставини, а судове рішення, яке змінюється, є помилковим тільки в частині. При цьому за правилами пункту 4 частини 1 статті 223 цього Кодексу у випадку зміни рішення суду першої інстанції, рішення апеляційного суду підлягає скасуванню.

За правилами частини 2 статті 227 Кодексу адміністративного судочинства України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

Керуючись статтями 210, 220, 222, 223, 225, 227, 230, 232 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів

Касаційну скаргу управління Пенсійного фонду України Київського району в м. Полтаві задовольнити частково.

Ухвалу апеляційного суду Полтавської області від 29 червня 2010 року скасувати.

Постанову Київського районного суду м. Полтави від 4 грудня 2009 року змінити. Скасувати зазначену постанову в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 за період з 22 травня 2008 року по 15 жовтня 2008 року, а справу у цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

В решті постанову Київського районного суду м. Полтави від 4 грудня 2009 року залишити без змін.

постанова набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копій особам, які беруть участь у справі, та оскарженню не підлягає.