колегія суддів Вищого адміністративного суду України в складі:

головуючого-судді: Юрченка В.В.,

суддів: Амєліна С.Є., Кобилянського М.Г.,

розглянувши в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Красноперекопського міськрайонного відділу Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Автономній Республіці Крим, Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Автономній Республіці Крим про зобов'язання суб'єктів владних повноважень вчинити певні дії за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Красноперекопського міськрайонного суду Автономної Республіки Крим від 5 серпня 2008 року та ухвалу Севастопольського апеляційного адміністративного суду від 3 грудня 2008 року,

У травні 2008 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом.

Свої позовні вимоги обґрунтовував наступним. В період з липня 1986 року по грудень 1995 року проходив службу в Збройних Силах СРСР та Російської Федерації. В березні 1996 року був прийнятий на службу в органи внутрішніх справ України, перед звільненням проходив службу на посаді виконуючого обов'язки слідчого СВ Красноперекопського МРВ ГУМВС в Автономній Республіці Крим, спеціальне звання майор міліції. Наказом ГУМВС України в Автономній Республіці Крим від 30 листопада 2006 року позивача звільнено з органів внутрішніх справ в запас Збройних Сил України. Календарна вислуга років ОСОБА_1 на день звільнення склала 20 років 21 день. При виході на пенсію позивачу не було виплачено одноразову грошову допомогу. 12 квітня 2007 року ОСОБА_1 звернувся до ГУМВС в Автономній Республіці Крим із заявою про виплату зазначеної допомоги. Проте 7 травня 2007 року отримав листа, в якому відповідач відмовив у виплаті одноразової грошової допомоги через те, що особам, які при першому звільненні набули право на отримання одноразової грошової допомоги при звільненні, не мас законних підстав, у разі їх повторного звільнення зі служби, виплачувати вказану грошову допомогу. Просив зобов'язати відповідачів нарахувати та виплатити позивачу одноразову грошову допомогу при звільненні зі служби з органів внутрішніх справ з урахуванням періоду служби з березня 1996 року по листопад 2006 року.

Постановою Красноперекопського міськрайонного суду Автономної Республіки Крим від 5 серпня 2008 року в задоволенні позову ОСОБА_1 було відмовлено.

Ухвалою Севастопольського апеляційного адміністративного суду від 3 грудня 2008 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а постанову Красноперекопського міськрайонного суду Автономної Республіки Крим від 5 серпня 2008 року -без змін.

Вказуючи на допущені, на думку ОСОБА_1, судами першої та апеляційної інстанцій порушення норм чинного процесуального та матеріального законодавства, що призвело до постановлення неправильних судових рішень, позивач просить скасувати постановлені судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити його позов.

Заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи касаційної скарги та перевіривши за матеріалами справи правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі, колегія суддів вважає, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Під час розгляду справи по суті судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що в 1986 - 1995 роках ОСОБА_1 проходив службу в Міністерстві оборони СРСР та СНД. Після звільнення зі служби в Збройних Силах Російської Федерації позивачу було виплачено одноразову грошову допомогу. З березня 1996 року позивач проходив службу в органах внутрішніх справ України. Наказом ГУМВС України в Автономній Республіці Крим від 24 листопада 2006 року № 263 позивача звільнено з органів внутрішніх справ в запас Збройних Сил України за пунктом 64 «ж»(за власним бажанням) Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ Української РСР. Вислуга років ОСОБА_1 у календарному обчисленні на день звільнення складає 20 років 28 днів з урахування військової служби Міністерстві оборони СРСР та СНД. Зазначені обставини сторонами не оспорюються.

Відповідно до частин 2 та 4 статті 9 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб»від 9 квітня 1992 року № 2262-XII в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, було встановлено, що військовослужбовцям, особам, які мають право на пенсію за цим Законом (2262-12) , при звільненні із служби за власним бажанням, через сімейні обставини або інші поважні причини, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України, виплачується грошова допомога у розмірі 25 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби. Військовослужбовцям, особам, які мають право на пенсію за цим Законом (2262-12) , у разі повторного їх звільнення із служби одноразова грошова допомога, передбачена цією статтею, не виплачується, за винятком тих осіб, які при першому звільненні не набули права на її отримання.

Посилання позивача на положення частини 6 статті 9 у редакції від 4 квітня 2006 року, за якою у разі повторного звільнення зі служби одноразова грошова допомога, передбачена цією статтею, виплачується за період календарної служби з дня останнього зарахування на службу без урахування періоду попередньої служби, за винятком тих осіб, які при попередньому звільненні не набули права на отримання такої грошової допомоги, не може бути прийняте судом, оскільки зазначена редакція набула чинності з 1 січня 2007 року, тобто вже після звільнення позивача зі служби в органах внутрішніх справ і зворотної дії у часі не має.

Враховуючи викладене, суди попередніх інстанцій прийшли до обґрунтованого висновку про відсутність законних підстав для задоволення позову, оскільки позивачу, який вже отримував грошову допомогу при звільненні зі служби в Збройних Силах Російської Федерації, при його повторному звільненні зі служби у листопаді 2006 року виплата одноразової грошової допомоги чинним законодавством України не була передбачена.

Відповідно до частин 1, 2 статті 99 Кодексу адміністративного судочинства України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється річний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася, або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

За правилами частини 1 статті 100 Кодексу адміністративного судочинства України пропущення строку звернення до адміністративного суду є підставою для відмови у задоволенні адміністративного позову за умови, якщо на цьому наполягає одна із сторін.

Враховуючи викладене, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, прийшов до обґрунтованого висновку про те, що позивач, який звільнився зі служби 1 грудня 2006 року, до суду звернувся лише 7 травня 2008 року, тобто з пропущенням річного строку звернення до суду. Жодних доказів щодо поважності причин пропуску строку звернення до адміністративного суду, які би могли стати підставами для поновлення пропущеного строку, позивач не зазначив. Крім цього, на застосуванні наслідків пропуску позивачем строку звернення до суду наполягали відповідачі.

В касаційній скарзі позивач зазначив, що строк звернення до суду ним не пропущений, оскільки він спочатку звернувся до ГУМВС в Автономній Республіці Крим із заявою про виплату одноразової грошової допомоги, у відповідь на своє звернення 7 травня 2007 року отримав листа, в якому відповідач відмовив в зазначеній виплаті, після чого 7 травня 2008 року звернувся до суду з позовом, тобто в межах річного строку звернення до суду. Проте зазначені позивачем обставини не зупиняють та не переривають перебіг встановленого річного строку звернення до суду, а могли розглядатися судами з точки зору оцінки їх поважності, такими, що дають (чи не дають) підстави для поновлення пропущеного строку звернення до суду, але позивач із заявою про поновлення строку до суду першої інстанції не звертався.

Відповідно до вимог частини 1 статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

За правилами статті 224 Кодексу адміністративного судочинства України, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення -без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанції не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Не може бути скасовано судове рішення з мотивів порушення норм процесуального права, якщо це не призвело і не могло призвести до неправильного вирішення справи.

Оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій постановлені з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводами касаційної скарги висновки, викладені в судових рішеннях, не спростовуються, підстави для їх скасування відсутні.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне відмовити в задоволенні касаційної скарги.

Керуючись статтями 210, 220, 222, 223, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а постанову Красноперекопського міськрайонного суду Автономної Республіки Крим від 5 серпня 2008 року та ухвалу Севастопольського апеляційного адміністративного суду від 3 грудня 2008 року - без змін.

Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копій особам, які беруть участь у справі, та оскарженню не підлягає.