колегія суддів Вищого адміністративного суду України в складі:

головуючого-судді: Юрченка В.В.,

суддів: Амєліна С.Є., Кобилянського М.Г.,

секретар судового засідання Сорока Л.П.,

за участю представника позивача ОСОБА_1,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку касаційного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_2 до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві про призначення пенсії за вислугу років за касаційною скаргою представника позивача ОСОБА_2 ОСОБА_1 на постанову окружного адміністративного суду м. Києва від 20 березня 2008 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 25 червня 2009 року,

У жовтні 2007 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зазначеним позовом.

Свої позовні вимоги обґрунтовував наступним. 23 січня 1990 року він був звільнений за скороченням штатів зі служби в Збройних Силах СРСР. В період з 1 лютого 1993 року по 22 вересня 1993 року проходив службу на посадах начальницького складу в органах внутрішніх справ України. В період з 18 жовтня 1993 року по 16 квітня 1994 року проходив службу в органах внутрішніх справ Республіки Білорусь. Загальна вислуга років позивача становить 15 років 6 місяців в календарному обчисленні, загальний трудовий стаж -понад 25 років. Відповідно до положень пункту «б» статті 12 Закону України «Про пенсійне забезпечення військовослужбовців, осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ»від 9 квітня 1992 року №2262-ХІІ (в редакції Закону від 4 липня 2002 року № 51-IV (51-15) , який набрав чинності 6 серпня 2002 року) право на пенсію за вислугу років мають особи, які досягли 45-річного віку не залежно від підстав і часу звільнення… і мають загальний трудовий стаж 25 календарних років і більше, з яких не менше 12 календарних років і 6 місяців становить військова служба або служба в органах внутрішніх справ. 17 вересня 2004 року (на час чинності пункту «б»статті 12 Закону №2262-ХІІ в зазначеній редакції) ОСОБА_2 звернувся до Подільського районного військового комісаріату м. Києва із заявою про призначення йому пенсії за вислугу років, посилаючись на те, що він має загальну вислугу років в календарному обчисленні 15 років 6 місяців та загальний трудовий стаж понад 25 років. Належну письмову відповідь позивач не отримав. З вересня 2007 року ОСОБА_2 звернувся до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві із аналогічною заявою. Проте відповідач відмовив у призначенні пенсії за вислугу років. Просив визнати право позивача на отримання пенсійного забезпечення відповідно до пункту «б» статті 12 Закону України «Про пенсійне забезпечення військовослужбовців, осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ» в редакції Закону від 4 липня 2002 року № 51-IV (51-15) , який набрав чинності 6 серпня 2002 року; зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві призначити ОСОБА_2 пенсійне забезпечення відповідно до пункту «б» статті 12 Закону України «Про пенсійне забезпечення військовослужбовців, осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ» в редакції Закону від 4 липня 2002 року № 51-IV (51-15) , який набрав чинності 6 серпня 2002 року, з 13 вересня 2007 року.

Постановою окружного адміністративного суду м. Києва від 20 березня 2008 року в задоволенні позову ОСОБА_2 було відмовлено.

Ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 25 червня 2009 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 було залишено без задоволення, а постанову окружного адміністративного суду м. Києва від 20 березня 2008 року -без змін.

Вказуючи на допущені, на думку представника позивача ОСОБА_2 ОСОБА_1, судами порушення норм чинного процесуального та матеріального законодавства, що призвело до постановлення неправильних судових рішень, представник позивача просить скасувати постановлені судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника позивача, обговоривши доводи касаційної скарги та перевіривши за матеріалами справи правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з наступних підстав.

Під час розгляду справи по суті судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що ОСОБА_2 був звільнений з військової служби 23 січня 1990 року, з органів внутрішніх справ України -21 вересня 1993 року, з органів внутрішніх справ Республіки Білорусь -16 квітня 1994 року. На час звільнення зі служби позивачу виповнилося 37 років, його вислуга становила 13 років 27 днів. Позивач звернувся до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві із заявою про призначення пенсії за вислугу років 3 вересня 2007 року, проте у призначенні пенсії йому було відмовлено.

Законом України «Про внесення змін до деяких законів України з питань пенсійного забезпечення та соціального захисту військовослужбовців» від 4 квітня 2006 року № 3591-IV (3591-15) (набрав чинності 29 квітня 2006 року) статтю 12 Закону «Про пенсійне забезпечення військовослужбовців, осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ»від 9 квітня 1992 року №2262-ХІІ було викладено у новій редакції, відповідно до пункту «б»якої пенсія за вислугу років призначається: особам офіцерського складу, прапорщикам і мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, іншим особам, зазначеним у пунктах «б»- «д»статті 12 цього Закону, в разі досягнення ними на день звільнення зі служби 45-річного віку, крім осіб, зазначених у частині третій статті 5 цього Закону, за наявності у них страхового стажу 25 років і більше, з яких не менше ніж 12 календарних років і 6 місяців становить військова служба або служба в органах внутрішніх справ, державній пожежній охороні, органах і підрозділах цивільного захисту, податковій міліції чи Державній кримінально-виконавчій службі України.

Суди першої та апеляційної інстанцій, відмовляючи в задоволенні позову, виходили з того, що оскільки ОСОБА_2, який звільнився зі служби до досягнення 45-річного віку, із заявою про призначення йому пенсії за вислугу років звернувся до відповідача лише 3 вересня 2007 року, коли були чинні зміни, внесені до пункту «б»статті 12 Закону №2262-ХІІ Законом від 4 квітня 2006 року № 3591-IV (3591-15) , то підстави для призначення позивачу пенсії за вислугу років відсутні.

Проте з такими висновками судів погодитись не можна.

Умови призначення пенсії за вислугу років визначено статтею 12 Закону № 2262-XII.

Редакція пункту «б»зазначеної статті змінювалась, міняючи при цьому умови і підстави виникнення права на пенсію за вислугу років, зокрема, умову призначення пенсії -досягнення 45-річного віку на час звільнення зі служби.

У певний час існували положення статті, за якими військовослужбовець міг звільнитися зі служби і раніше, але при досягненні ним 45-річного віку йому могла бути призначена пенсія за вислугу років при наявності інших обов'язкових показників.

Відповідно до пункту «б»статті 12 Закону України «Про пенсійне забезпечення військовослужбовців, осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ»від 9 квітня 1992 року №2262-ХІІ (в редакції Закону від 4 липня 2002 року № 51-IV (51-15) ) право на пенсію за вислугу років мають особи офіцерського складу, прапорщики і мічмани, військовослужбовці надстрокової служби та військової служби за контрактом, особи, які мають право на пенсію за цим Законом, звільнені зі служби незалежно від підстав та часу звільнення і досягли 45-річного віку, крім осіб, позбавлених військових або спеціальних звань, а також звільнених із служби у зв'язку з засудженням за умисний злочин, вчинений з використанням свого посадового становища, або вчиненням корупційного діяння, а ті з них, що є інвалідами війни, - незалежно від віку, і мають загальний трудовий стаж 25 календарних років і більше, з яких не менше 12 календарних років і 6 місяців становить військова служба або служба в органах внутрішніх справ.

Законом України «Про внесення змін до деяких законів України з питань пенсійного забезпечення та соціального захисту військовослужбовців»від 4 квітня 2006 року № 3591-IV (3591-15) (набрав чинності 29 квітня 2006 року) внесено зміни до Закону № 2262-ХІІ (2262-12) , зокрема, змінено назву цього Закону (2262-12) , зміст і редакцію окремих статей та доповнено його новими статтями. Так, статтю 12 викладено в іншій редакції, зокрема пункт «б»цієї статті передбачає, що особам офіцерського складу, прапорщикам і мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, іншим особам, зазначеним у пунктах «б»-«д»статті 1- 2 Закону № 2262-ХІІ, в разі досягнення ними на день звільнення зі служби 45-річного віку, крім осіб, зазначених у частині третій статті 5 цього Закону, за наявності у них страхового стажу 25 років і більше, з яких не менше ніж 12 календарних років і 6 місяців становить військова служба або служба в органах внутрішніх справ, державній пожежній охороні, органах і підрозділах цивільного захисту, податковій міліції чи Державній кримінально-виконавчій службі України.

Вирішуючи питання про застосування цього закону у часі, необхідно виходити із того, що згідно зі статтею 22 Конституції України закріплені нею права і свободи не є вичерпними, гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законодавчих актів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Конституційний Суд України неодноразово розглядав питання, пов'язані з реалізацією права на соціальний захист, і сформулював правову позицію, згідно з якою Конституція України (254к/96-ВР) виокремлює певні категорії громадян України, що потребують додаткових гарантій соціального захисту з боку держави. До них, зокрема, належать громадяни, які відповідно до статті 17 Конституції України перебувають на службі у військових формуваннях та правоохоронних органах держави, забезпечуючи суверенітет і територіальну цілісність України, її економічну та інформаційну безпеку, а саме -у Збройних Силах України, органах Служби безпеки України, міліції, прокуратури, охорони державного кордону України, податкової міліції, Управління державної охорони України, державної пожежної охорони, Державного департаменту України з питань виконання покарань тощо ( рішення Конституційного Суду України від 6 липня 1999 року № 8-рп/99 (v008p710-99) у справі щодо права на пільги та від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002 (v005p710-02) у справі щодо пільг, компенсацій і гарантій ).

Необхідність додаткових гарантій соціальної захищеності цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення зумовлена насамперед тим, що служба у Збройних Силах України, інших військових формуваннях та правоохоронних органах держави пов'язана з ризиком для життя і здоров'я, підвищеними вимогами до дисципліни, професійної придатності, фахових, фізичних, вольових та інших якостей ( Рішення Конституційного Суду України від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002 (v005p710-02) ).

Порядок проходження служби у Збройних Силах України та інших військових формуваннях врегульовано спеціальними нормативно-правовими актами, які покладають на громадян, які перебувають на такій службі, додаткові обов'язки і відповідальність.

Також у цьому ж Рішенні зазначено, що зупинення пільг, компенсацій і гарантій для військовослужбовців та працівників правоохоронних органів без відповідної матеріальної компенсації є порушенням гарантованого державою права на їх соціальний захист та членів їхніх сімей.

Відповідно до частини другої статті 8 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20 грудня 1991 року № 2011-ХІІ військовослужбовці, за винятком тих, які проходять строкову службу, не можуть бути звільнені з військової служби до набуття права на пенсію за вислугу років.

Виходячи із висловленого у рішеннях Конституційного Суду України розуміння сутності соціальних гарантій військовослужбовців та прирівняних до них осіб, зміст та обсяг досягнутих ними соціальних гарантій не може бути звужено шляхом внесення змін до законодавства, а правовідносини по їхньому пенсійному забезпеченню виникають не в момент звернення за призначенням пенсії, а в момент виникнення права на її призначення.

Як вбачається з наказу першого заступника Міністра оборони СРСР від 16 грудня 1989 року (а.с.33) капітана ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, було звільнено з військової служби за скороченням штатів, пункт «в»статті 59 Положення про проходження військової служби офіцерським складом Збройних Сил СРСР. Вислуга років становила 14 років 3 місяці.

У період з 1 лютого 1993 року по 22 вересня 1993 року служив на посадах начальницького складу Дніпровського ОВДТ МВС України у м. Києві, а з 18 жовтня 1993 року по 16 квітня 1994 року проходив службу в органах внутрішніх справ Республіки Білорусь.

Як вбачається з доводів ОСОБА_2 12 серпня 2004 року у позивача виникло право на призначення пенсії за вислугу років, оскільки йому виповнилось більше 45 років, він мав понад 12 років 6 місяців військової служби та 25 років загального трудового стажу.

У вересні 2004 року позивач звернувся з письмовою заявою про призначення пенсії до Подільського районного військового комісаріату про призначення йому пенсії за вислугу років, проте відповіді на його звернення не отримав. Копії заяви та інші документи є на аркушах справи 42, 43, 44, проте суди першої та апеляційної інстанцій зазначених доводів позивача та відповідних доказів не дослідили та належної оцінки не дали.

Таким чином, на дату виникнення у позивача права на призначення пенсії за вислугу років та на час першого його звернення за призначенням пенсії діяв пункт «б»статті 12 Закону України «Про пенсійне забезпечення військовослужбовців, осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ»від 9 квітня 1992 року №2262-ХІІ в редакції Закону від 4 липня 2002 року № 51-IV (51-15) , відповідно до якої позивач мав право на призначення йому пенсії за вислугу років.

Відповідно до вимог частини 1 статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Оскільки зазначені порушення норм процесуального права, допущені судами першої та апеляційної інстанції унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, то згідно з положеннями частини 2 статті 227 Кодексу адміністративного судочинства України це є підставою для скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій і направленням справи на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 160 ч. 3, 167 ч. 2, 210, 220, 221, 223, 227, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів

Касаційну скаргу представника позивача ОСОБА_2 ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову окружного адміністративного суду м. Києва від 20 березня 2008 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 25 червня 2009 року скасувати, а справу направити на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та оскарженню не підлягає.