К-36435/10-С Про скасування рішення суб’єкта владних повноважень і зобов’язання надати статус біженця в Україні - 18.05.2011 Прийняття

суду від 2 листопада 2010 року адміністративну справу за її позовом до Відділу міграційної служби у Київській області про скасування рішення суб’єкта владних повноважень і зобов’язання надати статус біженця в Україні,

У поданій до суду 26 червня 2010 року позовній заяві громадянка Узбекистану ОСОБА_6 зазначала, що як жертва переслідувань із релігійних причин у

країні громадянства та постійного проживання (Республіка Узбекистан) побоюється стати жертвою переслідувань і в майбутньому, змушена покинути країну своєї громадянської належності та, прибувши до України, подала до відповідача як міграційного органу заяву про надання їй статусу біженця, однак отримала повідомлення про рішення відмовити їй в оформленні документів для вирішення питання про надання статусу біженця з посиланням на положення абзацу шостого статті 12 Закону України від 21 червня 2001 року № 2557-ІІІ "Про біженців"(далі – Закон № 2557-ІІІ (2557-14) ).

Посилаючись на те, що рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця прийнято відповідачем з порушенням процедури, позивач просила скасувати його і зобов’язати відповідача прийняти рішення про оформлення документів щодо надання їй статусу біженця.

Постановою Київського окружного адміністративного суду від 22 вересня 2010 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 2 листопада 2010 року, в задоволенні позову відмовлено.

В касаційній скарзі позивач, посилаючись на порушення судами норм матеріального і процесуального права, просить скасувати їхні рішення й ухвалити нове рішення, яким скасувати викладене в повідомленні відповідача рішення.

Перевіривши за наявними у справі матеріалами доводи, викладені у касаційній скарзі, правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права і правової оцінки обставин у справі в межах, визначених статтею 220 Кодексу адміністративного судочинства України ( КАС України (2747-15) ), суд касаційної інстанції дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Правовий статус біженця в Україні, порядок надання, втрати та позбавлення статусу біженця визначено відповідними положеннями Закону № 2557-ІІІ (2557-14) . Цим же Законом встановлено державні гарантії захисту біженців.

Відмовляючи у позові, суди дійшли висновку про відсутність передбачених статтею 1 Закону № 2557-ІІІ підстав вважати доведеність цілком обґрунтованих побоювань ОСОБА_6 стати жертвою переслідувань у країні її громадянства та постійного проживання за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи та неможливість користуватися захистом цієї країни внаслідок таких побоювань.

Із таким висновком погоджується і суд касаційної інстанції.

Відповідно до абзацу 2 статті 1 Закону України "Про біженців"біженець –особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_6 є громадянкою Республіки Узбекистан, де проживала постійно, віросповідання –іслам, в Україні (місто Біла Церква Київської області) проживає її брат, який, залишивши Республіку Узбекистан у 1998 році, прибув до України через територію Російської Федерації, статусу біженця не має.

Судами встановлено, що позивач у 2010 році: 2 березня залишила країну свого громадянства і до 2 травня, тобто впродовж двох місяців проживала в місті Москві Російської Федерації, 3 травня прибула до України і 5 травня звернулася до відповідача із заявою про надання статусу біженця. Під час тривалого в часі перебування на території Російської Федерації вона не порушувала питання про надання їй статусу біженця з мотивів її переслідування чи побоювання зазнати переслідування в країні свого громадянства і постійного проживання, не зверталася з цього питання до представництв України в РФ.

У відповідності до пунктів 42, 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв із визначення статусу біженця Управління Верховного комісаріату ООН у справах біженців побоювання заявника стати жертвою переслідувань мають цілком обґрунтованими, якщо він може довести в межах розумного, що його довгострокове перебування в країні походження стало нестерпним для нього з причин, вказаних у визначенні. Особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування.

Жодних фактів звернення до правоохоронних органів у країні походження щодо свого переслідування з боку влади, утисків або погроз, позивачем повідомлено не було. Інформація про порушення в листопаді 2009 року в Республіці Узбекистан кримінальної справи щодо її чоловіка та намагання представників влади спілкуватися з нею у зв’язку з цим є неконкретною та суперечливою за своїм змістом (а.с. 22, позовна заява), навіть у разі підтвердження не може вважатися достатньою підставою для висновку про наявність підстав для оформлення документів вирішення питання про надання позивачеві статусу біженця.

Судами попередніх інстанцій перевірено правомірність дій відповідача з розгляду заяви ОСОБА_6 та рішення за результатами розгляду і встановлено, що заяву позивача про надання статусу біженця в Україні вирішено відповідачем з дотриманням вимог національного законодавства, актів міжнародного права у справах захисту прав та свобод людини. Цим рішенням обґрунтовано відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця, оскільки позивач не навів цілком обґрунтованих побоювань особистої небезпеки та переслідувань на батьківщині.

Згідно з вимогами статті 12 Закону № 2557-ІІІ орган міграційної служби, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про надання їй статусу біженця, видає заявникові довідку про подання такої заяви, яка є підставою для реєстрації в органі спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань громадянства та реєстрації фізичних осіб. Протягом п’ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви орган міграційної служби проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в анкеті, та інші документи, вимагає додаткові відомості і приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.

Рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом керівника органу міграційної служби.

Рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо надання статусу біженця приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, передбачені абзацом другим статті 1 Закону № 2557-ІІІ, а також коли заяви носять характер зловживання, тобто якщо заявник з метою набуття статусу біженця видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у наданні статусу біженця у зв’язку з відсутністю умов, передбачених для набуття статусу біженця абзацом другим статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Суд касаційної інстанції бере до уваги також ту обставину, що позивач прибула до України через територію третьої країни (Російська Федерація) в якій мала можливість звернутися до міграційних органів із заявою про надання статусу біженця, однак без достатніх підстав не зробила цього.

Таким чином, рішення судів попередніх інстанцій відповідають дійсним обставинам справи та нормам матеріального і процесуального права, доводи касаційної скарги їх висновків не спростовують, а тому підстав для скасування судових рішень колегія суддів не вбачає.

За правилами частини першої статті 224 Кодексу адміністративного судочинства України, суд касаційної інстанцій залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення –без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.