2а-801/07 Про визнання недійсним податкового повідомлення-рішення - 10.11.2010 Прийняття

Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 05.10.2007 позов задоволено. Визнано недійсним податкове повідомлення-рішення ДПІ у Ленінському районі м. Харкова від 15.06.2007 № 0000111620/0. Визнано протиправними дії ДПІ у Ленінському районі м. Харкова щодо перевірки правильності визначення податкового кредиту за січень 2007 року, яку позивач здійснив у ході перевірки з питань достовірності нарахування бюджетного відшкодування ПДВ за лютий 2007 року. Стягнуто з Державного бюджету України на користь ТОВ "Веза-Україна"3,40 грн. судового збору.

Постановою Харківського апеляційного адміністративного суду від 21.04.2008 постанову суду першої інстанції скасовано та відмовлено у задоволенні позову.

ТОВ "Веза –Україна"подала касаційну скаргу, якою просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі постанову суду першої інстанції. Посилається на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального права: п. 4.2 ст. 4 Закону України "Про податок на додану вартість", п. 12 Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 16 "Витрати", затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 31.12.1999 р. № 318 (z0027-00) та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 19.01.2000 р. за № 27/4248 (z0027-00) , п. 1.20.1 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" (334/94-ВР) , ст.ст. 6, 19 Конституції України, ст. 111, ст. 112 Закону України "Про Державну податкову службу в Україні".

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників позивача та прокуратури, дослідивши доводи касаційної скарги, матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню.

Судами попередніх інстанцій встановлені такі обставини.

Податкове повідомлення-рішення від 15.06.2007 № 0000111620/0 про зменшення позивачеві бюджетного відшкодування за лютий 2007 року на суму 122935 грн. прийнято на підставі акту перевірки від 11.06.2007 № 1284/16-204, яким зафіксовано порушення позивачем вимог п. 4.1, п. 4.2 ст. 4, п.п. 7.7.1, п.п. 7.7.2 п. 7.2 ст. 7 Закону України "Про податок на додану вартість"від 03.04.1997 № 168/97-ВР, що зумовило завищення бюджетного відшкодування за лютий 2007 року у сумі 122935 грн.

Позиція податкового органу полягає у тому, що позивач при передачі товарів у межах балансу для невиробничого використання, витрати на яке не відносяться до валових витрат виробництва, не визначав бази оподаткування виходячи з фактичної ціни операції, але не нижчої за звичайні ціни, чим порушив п. 4.2 ст. 4 Закону України "Про податок на додану вартість", що призвело до заниження податкових зобов’язань з цього податку у січні 2007 року на 9365,00 грн. та у лютому 2007 року на 12159,05грн. Суть порушення полягає у тому, що позивач не нараховував податок на додану вартість на вартість відходів, що становили у межах наказу по підприємству 5 % від об’єму випуску готової, а саме: 46825,03 грн. у січні 2007 року та 60795,2 грн. у лютому 2007 року. Податкова інспекція вважає, що фактичною ціною операції є витрати на виробництво готової продукції з урахування вартості відходів виробництва, які не використовуються у виробництві.

Відповідно до п.п. 3.1.1 п. 3.1 Закону України "Про податок на додану вартість"від 03.04.1997 № 168/97-ВР (168/97-ВР) (у редакції Закону України від 25.03.2005 № 2505-IV (2505-15) ) об'єктом оподаткування є операції платників податку з поставки товарів та послуг, місце надання яких знаходиться на митній території України, в тому числі операції з передачі права власності на об'єкти застави позичальнику (кредитору) для погашення заборгованості заставодавця, а також з передачі об'єкта фінансового лізингу у користування лізингоотримувачу (орендарю);

Пункт 1.4. ст. 1 цього ж Закону під "поставкою товарів"розуміє будь-які операції, що здійснюються згідно з договорами купівлі-продажу, міни, поставки та іншими цивільно-правовими договорами, які передбачають передачу прав власності на такі товари за компенсацію незалежно від строків її надання, а також операції з безоплатної поставки товарів (результатів робіт) та операції з передачі майна орендодавцем (лізингодавцем) на баланс орендаря (лізингоотримувача) згідно з договорами фінансової оренди (лізингу) або поставки майна згідно з будь-якими іншими договорами, умови яких передбачають відстрочення оплати та передачу права власності на таке майно не пізніше дати останнього платежу.

Відповідно до п. 4.2. ст. 4 Закону України "Про податок на додану вартість"(із змінами, внесеними згідно із Законом України від 04.03.1998 № 169/98-ВР (169/98-ВР) ) у разі передачі товарів (робіт, послуг) у межах балансу платника податку для невиробничого використання, витрати на яке не відносяться до валових витрат виробництва (обігу) і не підлягають амортизації, база оподаткування визначається виходячи з фактичної ціни операції, але не нижчої за звичайні ціни.

Аналіз наведеного законодавства дає підстави для висновку, що операція з передачі товарів (робіт, послуг) у межах балансу платника податку є оподатковуваною операцією, база оподаткування з якої визначається виходячи з фактичної ціни операції, але не нижчої за звичайні ціни, тільки у випадку, коли здійснюється передача таких товарів для невиробничого їх використання, витрати на яке не відносяться до валових витрат виробництва (обігу) і не підлягають амортизації.

Тобто, якщо платник податку закупив товари, маючи на меті використовувати їх в оподатковуваних операціях, а потім змінив напрям їх використання з виробничого на невиробничий, витрати на який не відносяться до валових витрат виробництва (обігу) і не підлягають амортизації, то така передача обкладається податком на додану вартість.

У разі, ж якщо товарно-матеріальні цінності передаються у межах балансу платника податку з метою їх подальшого виробничого використання і не вилучаються зі складу валових витрат, така операція не може бути об’єктом оподаткування.

Суд касаційної інстанції не може погодитися з висновком суду апеляційної інстанції про допущення позивачем порушення п. 4.2 ст. 4 Закону України "Про податок на додану вартість", яке полягало у тому, що позивач не визначав бази оподаткування при передачі товарів у межах балансу платника податку для невиробничого використання, витрати на яке не відносяться до валових витрат виробництва (обігу).

Як вбачається з постанови суду апеляційної інстанції, судом не було встановлено обставин, які б свідчили про фактичне здійснення позивачем операцій з передачі товарів у межах балансу платника податку для невиробничого використання, витрати на яке не відносяться до валових витрат виробництва (обігу).

Натомість, судом першої інстанції було достовірно встановлено, що позивач здійснював виробничу діяльність, у процесі якої утворилися відходи у вигляді металобрухту, який в подальшому реалізується. Така реалізація призводить до виникнення доходу та, відповідно, до податкових зобов’язань з податку на додану вартість.

На спростування позиції суду апеляційної інстанції суд касаційної інстанції зазначає, що у даному випадку, утворення відходів у вигляді металобрухту, що уторився під час виробництва, не можна розглядати як операцію з передачі товарів у межах балансу платника податку для невиробничого використання у розумінні п. 4.2 ст. 4 Закону України "Про податок на додану вартість", оскільки такі відходи у вигляді металобрухту призначалися платником податку для подальшого використання в оподатковуваних операціях –поставках з метою отримання доходу, що виключає висновок про відсутність права на валові витрати по ньому.

Суд апеляційної інстанції, застосовуючи положення класифікатора відходів ДК 005-96 № 89 від 29.02.1996, не врахував, що металобрухт, який утворювався у процесі операцій з вироблення вентиляційних і охолоджувальних промислових установок, є відходом саме для таких операцій, оскільки не має подальшого використання за місцем саме такого утворення (у процесі виробництва даних установок). Але такий металобрухт не може розглядатися як відходи (товари), які передаються у межах балансу платника податку для невиробничого використання для цілей подальшого оподаткування, оскільки власник його не позбувається, не має наміру та не повинен позбутися шляхом утилізації та видалення. Металобрухт у подальших операціях з його реалізації був товаром, що призначався для використання в оподатковуваних операціях, що виключає висновок про його призначення для невиробничого використання, витрати на яке не відносяться до валових витрат виробництва (обігу).

Зважаючи на викладене, суд касаційної інстанції вважає за правильне погодитися з висновком суду першої інстанції про те, що застосування податковим органом до позивача приписів п. 4.2 ст. 4 Закону України "Про податок на додану вартість'є неправомірним та може призвести до подвійного оподаткування.

Щодо зафіксованого актом перевірки порушення позивачем п. 4.1 ст. 4 Закону України "Про податок на додану вартість"судами попередніх інстанцій встановлено, що позиція податкового органу полягає у тому, що при реалізації ТМЦ у лютому 2007 року позивач застосовував знижки від 0 % до 40 %, що зумовило визначення позивачем бази оподаткування виходячи з їх договірної вартості, що є нижчою за звичайні ціни. Податковий орган донарахував податкові зобов’язання з податку на додану вартість у розмірі 21 % від реалізованої продукції, оскільки дійшов висновку, що в лютому 2007 року середній розмір знижок становить 21 %.

Підпункт 1.20.8 п. 1.20 ст. 1 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств"від 28.12.1994 № 334/94-ВР (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин)) обов’язок доведення того, що ціна договору не відповідає рівню звичайної ціни у випадках, визначених цим Законом (334/94-ВР) , покладає на податковий орган у порядку, встановленому законом. При проведенні перевірки платника податку податковий орган має право надати запит, а платник податку зобов'язаний обґрунтувати рівень договірних цін або послатися на норми абзацу першого підпункту 1.20.1 цього пункту.

Суд апеляційної інстанції не врахував дану норму Закону (334/94-ВР) , безпідставно зазначивши про недоведеність позивачем правомірності застосування знижок за певними договорами продажу. Залишив поза увагою, що при проведенні перевірки платника податку податковий орган мав право надати запит, а платник податку зобов'язаний був обґрунтувати рівень договірних цін або послатися на норми абзацу першого підпункту 1.20.1 цього пункту, проте за відсутності такого запиту позивач не зобов’язаний був податковому органу обґрунтувати рівень договірних цін.

Порядок визначення звичайної ціни товару (робіт, послуг) регламентований п.1.20.2 Закону України (334/94-ВР) , в межах якого податковий орган зобов’язаний діяти при визначенні рівня звичайних цін.

Цією нормою Закону (334/94-ВР) передбачено, що для визначення звичайної ціни товару (робіт, послуг) використовується інформація про укладені на момент продажу такого товару (роботи, послуги) договори з ідентичними (однорідними) товарами (роботами, послугами) у співставних умовах. Зокрема, враховуються такі умови договорів, як кількість (обсяг) товарів (наприклад, обсяг товарної партії), строки виконання зобов'язань, умови платежів, звичайних для такої операції, а також інші об'єктивні умови, що можуть вплинути на ціну. При цьому умови договорів на ринку ідентичних (у разі їх відсутності - однорідних) товарів (робіт, послуг) визнаються співставними, якщо відмінність між такими умовами суттєво не впливає на ціну, або може бути економічно обґрунтована. При цьому враховуються звичайні при укладанні угод між непов'язаними особами надбавки чи знижки до ціни. Зокрема, але не виключно, враховуються знижки, пов'язані з сезонними та іншими коливаннями споживчого попиту на товари (роботи, послуги), втратою товарами якості або інших властивостей; закінченням (наближенням дати закінчення) строку зберігання (придатності, реалізації); збутом неліквідних або низьколіквідних товарів; маркетинговою політикою, у тому числі при просуванні товарів (робіт, послуг) на ринки; наданням дослідних моделей і зразків товарів з метою ознайомлення з ними споживачів.

Як вбачається зі змісту наведеної норми Закону (334/94-ВР) порядком визначення звичайних цін на товари (роботи, послуги) не встановлено правил розрахунку показника звичайної ціни виходячи із середнього розміру знижок по підприємству на товари (роботи, послуги), а тому суд першої інстанції правильно вказав про невідповідність такого розрахунку приписам 1.20 ст. 1 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств". При цьому суд послався на наявність на підприємстві наказу № 115-В від 29.12.2006, яким затверджено порядок надання знижок, розмір яких залежить від сезонного коливання споживчого попиту, умови поставки та розрахунків, терміни виконання замовлень, обсягів замовлень.

Виходячи з того, що податковий орган не довів у визначеному законом порядку невідповідність ціни, визначеної сторонами договорів на продаж товарів, рівню звичайних цін на такі товари, суд касаційної інстанції погоджується з позицією суду попередньої інстанції про необґрунтованість висновків податкового органу про порушення позивачем вимог п. 4.1 ст. 4 Закону України "Про податок на додану вартість"при визначенні бази оподаткування, а відтак, про неправильність висновків податкового органу щодо визначених позивачем податкових зобов’язань та податкового кредиту, в тому числі і податкового кредиту за січень 2007 рік.

Враховуючи наведене, суд касаційної інстанції вважає, що висновки суду апеляційної інстанції не ґрунтуються на нормах законодавства, у зв’язку з чим постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню, а ухвалена відповідно до закону і помилково скасована постанова суду першої інстанції – залишенню в силі.

Керуючись ст. ст. 220, 221, 223, 226, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд касаційної інстанції, -

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Веза –Україна"задовольнити.

Постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 21.04.2008 скасувати та залишити в силі постанову Харківського окружного адміністративного суду від 05.10.2007.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути переглянута Верховним Судом України з підстав, передбачених статтею 237 Кодексу адміністративного судочинства України, за заявою про перегляд даної ухвали, поданої через Вищий адміністративний суд України у порядку, передбаченому статтями 236-2391 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) .