Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

за участю представників

розглянувши у відкритому судовому засіданні

Постановою Господарського суду Івано-Франківської області від 27.03.2008 р. (суддя –М.А.Шіляк), залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 25.09.2008 р. (судова колегія у складі: головуючий суддя –С.П.Нос, судді –О.М.Довгополов, І.О.Яворський), задоволено позов Товариства з обмеженою відповідальністю "Торговий дім "Нафто-Трейд"(далі –позивач) до Державної податкової інспекції у Надвірнянському районі Івано-Франківської області (далі –відповідач). Визнано нечинними податкові повідомлення-рішення від 30.07.2007 р. №0000502301/0, від 27.07.2007 р. №0000512301/0, від 22.11.2007 р. №0004842301/2, стягнуто з Державного бюджету України на користь позивача 10,20 грн. судового збору.

Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог суди першої та апеляційної інстанцій виходили з неправомірності донарахування податковим органом платнику податкових зобов’язань.

Вважаючи, що рішення судів попередніх інстанцій були прийняті з порушенням норм матеріального права, відповідач звернувся до Вищого адміністративного суду України із касаційною скаргою, у якій просить зазначені судові рішення скасувати та постановити нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.

У письмових запереченнях на касаційну скаргу відповідача позивач просить залишити її без задоволення, а судові рішення –без змін.

Відповідно до ч.1 та ч.2 ст. 220 КАС України, суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу. Суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги, але при цьому може встановлювати порушення норм матеріального чи процесуального права, на які не було посилання в касаційній скарзі.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що представниками контролюючого органу було проведено планову виїзну документальну перевірку дотримання позивачем вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 01.04.2006 р. по 31.03.2007 р., якою встановлено порушення підприємством п.5.1 ст. 5 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств"від 28.12.1994 р. №334/94-ВР (з наступними змінами та доповненнями), а саме –занижено податок на прибуток за 4-ий квартал 2006 року на загальну суму 2.422.850,00 грн., порушення пп.3.2.2 п.3.2 ст.3, пп.7.2.3 п.7.2, пп.7.4.1, пп.7.4.2 п.7.4, пп.7.7.1, пп.7.7.2 п.7.7 ст. 7 Закону України "Про податок на додану вартість"від 03.04.1997 р. №168/97-ВР (з наступними змінами та доповненнями), а саме –занижено податкові зобов’язання з податку на додану вартість на 23.796.675,00 грн. (за квітень 2006 року –18.072.923,00 грн., за травень 2006 року –925.670,00 грн., за лютий 2006 року –4.798.082,00 грн.).

За результатами зазначеної перевірки 18.07.2007 р. було складено акт №665/23-31162535, на підставі якого прийнято оскаржувані податкові повідомлення-рішення: від 30.07.2007 р. №0000502301/0, яким визначено позивачу суму податкового зобов’язання з податку на прибуток у розмірі 4.361.130,00 грн. (2.422.850,00 грн. – основного платежу, 1.938.280,00 грн. –штрафних (фінансових) санкцій); від 27.07.2007 р. №0000512301/0, яким визначено позивачу суму податкового зобов’язання з податку на додану вартість у сумі35.695.012,50 грн. (23.796.675,00 грн. –основного платежу, 11.898.337,50 грн. –штрафних (фінансових) санкцій).

У результаті адміністративного оскарження зазначених податкових повідомлень-рішень, їх було залишено без змін та додатково прийнято податкове повідомлення-рішення від 22.11.2007 р. №0004842301/2, яким збільшено підприємству суму податкового зобов’язання з податку на додану вартість на 366.000,00 грн. (244.000,00 грн. –основного платежу, 122.000,00 грн. – штрафних (фінансових) санкцій).

Заслухавши суддю-доповідача, представників сторін, розглянувши та обговоривши доводи, наведені у касаційній скарзі, надані сторонами докази в їх сукупності, перевіривши та дослідивши матеріали справи, колегія суддів Вищого адміністративного суду України дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, підставою для донарахування контролюючим органом підприємству податкових зобов’язань з податку на прибуток підприємств стало віднесення останнім до складу валових витрат вартості придбаних у контрагента –Товариства з обмеженою відповідальністю "Торговий дім Надвірна Нафтохім", товарів без повної оплати їх вартості.

Судова колегія Вищого адміністративного суду України погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій щодо безпідставності визначення відповідачем позивачу зазначених податкових зобов’язань з податку на прибуток зважаючи на таке.

Так, судовими інстанціями встановлено, що кредиторська заборгованість виникла у підприємства у зв’язку з виконанням умов договору від 04.09.2001 р. №35-НТ/01, укладеним позивачем з ТОВ "Торговий дім Надвірна Нафтохім", а саме –придбанням бензину А-80 у кількості 3.836,3714 т та 4.019,3350 т на суми 3.368.271,54 грн. та 5.490.000,00 грн. –відповідно, що підтверджено податковими накладними від 30.09.2001 р. №908 та від 30.04.2004р. №000000000001. Згідно умов вказаного договору розрахунок за поставлений товар мав був здійснюватися на підставі листа-вимоги. Зважаючи на те, що такий лист-вимога позивачу не надходив, підприємством було самостійно проведено часткову оплату вартості придбаного товару на суму 228.605,55 грн..

Крім того, обґрунтовуючи неправомірність формування платником податку валових витрат податковий орган посилається на той факт, що 13.11.2006 р. на підставі судового рішення Господарського суду Івано-Франківської області від 06.10.2006 р. було припинено державну реєстрацію ТОВ "Торговий дім Надвірна Нафтохім", а кредиторська заборгованість підприємства перед контрагентом залишилась непогашеною на момент його припинення як юридичної особи.

Відповідно до п.5.1 ст. 5 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств"(у редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин), валовими витратами виробництва та обігу визначено суму будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які придбаваються (виготовляються) таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності.

Підпунктом 5.2.1 п.5.2 ст.5 вказаного Закону передбачено, що до складу валових витрат включаються суми будь-яких витрат, сплачених (нарахованих) протягом звітного періоду у зв’язку з підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг) і охороною праці, у тому числі витрати з придбання електричної енергії (включаючи реактивну), з урахуванням обмежень, установлених п.5.3 –5.8 цієї статті.

Згідно положень пп.11.2.1 п.11.2 ст.11 цього ж Закону, датою збільшення валових витрат виробництва (обігу) вважається дата, яка припадає на податковий період, протягом якого відбувається будь-яка з подій, що сталася раніше: або дата списання коштів з банківських рахунків платника податку на оплату товарів (робіт, послуг), а в разі їх придбання за готівку –день їх видачі з каси платника податку; або дата оприбуткування платником податку товарів, а для робіт (послуг) –дата фактичного отримання платником податку результатів робіт (послуг).

Правовий аналіз зазначених законодавчих норм дає підстави погодитись з доводами судів першої та апеляційної інстанцій відносно того, що правомірним є включення позивачем вартості придбаного у контрагента товару до складу валових витрат саме у податковому періоді в якому безпосередньо відбулося фактичне оприбуткування платником податку таких товарів.

Положеннями пп.12.1.5 п.12.1 ст.12 зазначеного Закону передбачено, що платник податку –покупець зобов’язаний збільшити валові доходи на суму непогашеної заборгованості (її частини), визнаної у порядку досудового врегулювання спорів або судом чи за виконавчим написом нотаріуса, у податковому періоді, на який припадає перша з подій: а) або 90-й календарний день від дня граничного строку погашення такої заборгованості (її частини), передбаченого договором або визнаною претензією; б) або 30-й календарний день від дня прийняття рішення судом про визнання (стягнення) такої заборгованості (її частини) або вчинення нотаріусом виконавчого напису.

Викладене підтверджує правильність висновків попередніх судових інстанцій відносно обґрунтованості збільшення позивачем валових доходів на суму непогашеної кредиторської заборгованості перед контрагентом (ТОВ "Торговий дім Надвірна Нафтохім") у порядку визначеному пп.12.1.5 п.12.1 ст. 12 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств".

Також, судовими інстанціями встановлено, та не заперечується відповідачем, що правомірність формування позивачем складу валових витрат та валових доходів у вересні 2001 року та квітні 2004 року було підтверджено відповідними перевірками, проведеними податковим органом за відповідні податкові періоди.

Тому, виключення контролюючим органом суми вартості придбаного та оприбуткованого у вересні 2001 року та квітні 2004 року товару, зі складу валових витрат у 4-ому кварталі 2006 року обґрунтовано визнано судовими інстанціями безпідставним.

Задовольняючи позовні вимоги в частині скасування податкових повідомлень-рішень про донарахування позивачу податкових зобов’язань з податку на додану вартість суди попередніх інстанцій виходили з наступного.

Підставою для донарахування контролюючим органом податкових зобов’язань підприємству стало включення останнім до складу податкового кредиту суми податку на додану вартість, сплаченої у ціні придбаного у Товариства з обмеженою відповідальністю "Рейнбоу" товару, а саме –бензину А-95, на загальну суму 114.000.000,00 грн. (в т.ч. податок на додану вартість – 19.000.000,00 грн.), що підтверджено видатковою накладною від 30.04.2006 р. №0430-0000000005. Відповідач дійшов висновків, що оскільки на момент включення до складу податкового кредиту вказаної суми, оплату за придбаний товар підприємством не проведено, а товар знаходився на зберіганні на терміналі Відкритого акціонерного товариства "Дніпронафтопродукт"відповідно договору від 01.10.2006 р., така господарська операція не є операцією з придбання товару, а тому не є об’єктом оподаткування у розумінні Закону України "Про податок на додану вартість" (168/97-ВР) , отже відсутні підстави для включення суми податку на додану вартість по цій операції у квітні 2006 року.

Відповідно до пп.7.4.1 п.7.4 ст. 7 Закону України "Про податок на додану вартість"податковий кредит звітного періоду складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою п.6.1 ст.6 та ст.8 цього Закону, протягом такого звітного періоду у зв’язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій в необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання у виробництві та/або поставці товарів (послуг) для оподатковуваних операцій у межах господарської діяльності платника податку.

Судами першої та апеляційної інстанцій обґрунтовано встановлено, що зазначеною правовою нормою не ставиться в залежність право платника податку на формування податкового кредиту у звітному податковому періоді від використання платником податку у такому податковому періоді придбаних товарів (послуг).

Згідно з пп.7.5.1 п.7.5 ст.7 вказаного Закону, датою виникнення права платника податку на податковий кредит визначено дату здійснення першої з подій: або дату списання коштів з банківського рахунку платника податку в оплату товарів (робіт, послуг), дату виписки відповідного рахунку (товарного чека) –в разі розрахунків з використанням кредитних дебетових карток або комерційних чеків; або дату отримання податкової накладної, що засвідчує факт придбання платником податку товарів (робіт, послуг). Вказаною законодавчою нормою передбачено, що отримання платником податку товарів, підтверджене відповідними податковими накладними, є достатньою підставою для віднесення сум податку на додану вартість, включених у ціну такого товару, до складу податкового кредиту у звітному податковому періоді в якому відбулося отримання такого товару.

Зазначене, а також наявність у матеріалах справи документів, підтверджуючих факт здійснення підприємством господарської операції з придбання товару (податкові та видаткові накладні), свідчить на користь того, що судовими інстанціями обґрунтовано спростовано доводи податкового органу відносно правильності донарахування позивачу податкових зобов’язань з податку на додану вартість у цій частині.

Крім того, пп.7.4.5 п.7.4 ст. 7 Закону України "Про податок на додану вартість"встановлено, що не підлягають включенню до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахованого) податку у зв’язку з придбанням товарів (послуг), не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з пп.7.2.6 цього пункту).

За змістом наведених норм наявність господарських операцій з придбання товарів (робіт, послуг), призначених для використання у власній господарській діяльності платника податків, підтверджених відповідними документами, є визначальною умовою для виникнення у платника податку права на формування податкового кредиту податку на додану вартість.

Як вбачається з матеріалів справи, підставою для зменшення позивачу суми податкового кредиту податку на додану вартість на 5.912.450,97 грн., стало встановлення податковим органом факту непідтвердження надходження до бюджету зазначеного податку в ланцюгу поставок товару.

У той же час, обставини щодо фактичності здійснення господарських операцій з придбання товарів, на які платник податку посилається як на підставу виникнення у нього права на включення нарахованого податку на додану вартість до податкового кредиту, відповідачем спростовані не були.

Відповідно до ч.2 ст. 71 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень обов’язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

З огляду на припис наведеної норми процесуального права при розгляді судом спору щодо правомірності рішення органу державної податкової служби, яким платнику податків донараховані податкові зобов’язання, презумується добросовісність платника податків, якщо зазначеним органом не доведено інше.

Обставини, які слугували фактичною підставою для зменшення позивачу податкового кредиту та донарахування йому податкових зобов’язань з податку на додану вартість, знаходяться поза межами вимог пп.7.4.5 п.7.4 ст. 7 Закону України "Про податок на додану вартість".

Інші статті цього Закону (168/97-ВР) , так само як і інших законів, не ставлять у залежність виникнення у платника податку на додану вартість права на податковий кредит від дотримання вимог податкового законодавства іншим суб’єктом господарювання.

Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильних висновків, що наявні у позивача податкові накладні у повній мірі виконують функції, покладені на них Законом України "Про податок на додану вартість" (168/97-ВР) , та підтверджують фактичність здійснення господарських операцій. З огляду на що, донарахування податкових зобов’язань у цій частині правомірно визнано судами безпідставним.

Оскільки, донарахування контролюючим органом податкових зобов’язань за основними платежами правильно визнано судами необґрунтованим, відповідно скасування податкових повідомлень-рішень у частині застосування штрафних (фінансових) санкцій, передбачених Законом України "Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами"від 21.12.2000 р. №2181-III (2181-14) (з наступними змінами та доповненнями), також є аргументованим.

Відповідно до ч.3 ст.220 КАС України (2747-15) суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Отже, колегія суддів вважає, що в межах заявленої касаційної скарги порушень судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права при вирішенні даної справи не допущено. Правова оцінка обставин у справі дана правильно, а тому касаційну скаргу слід відхилити, а оскаржувані судові рішення –залишити без змін.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 210-231 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) , суд –

1. Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Надвірнянському районі Івано-Франківської області на постанову Господарського суду Івано-Франківської області від 27.03.2008 р. та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 25.09.2008 р. у справі №А-8/392 (22-а-8790/08 –номер справи у суді апеляційної інстанції) залишити без задоволення.

2. Постанову Господарського суду Івано-Франківської області від 27.03.2008 р. та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 25.09.2008 р. у справі №А-8/392 (22-а-8790/08 –номер справи у суді апеляційної інстанції) залишити без змін.

3. Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути переглянута з підстав, встановлених статтею 237 Кодексу адміністративного судочинства України.