10/684ад(9/284) Про стягнення суми бюджетної заборгованості з податку на додану вартість - 04.08.2010 Прийняття

Спільне підприємство з іспанським інвестором "Інтерсплав"(далі по тексту –позивач, СП "Інтерсплав") звернулось до Господарського суду Луганської області з позовом до Головного управління Державного казначейства України у Луганській області (далі по тексту –відповідач 1, ГУ ДКУ у Луганській області) та Державної податкової інспекції у м. Свердловську Луганської області (далі по тексту –відповідач 2, ДПІ у м. Свердловську) про стягнення сум.

Справа розглядалась судами неодноразово.

Постановою Господарського суду Луганської області від 12.02.2007 р. у справі №10/684ад (9/284) (суддя Палей О.С.), яку залишено без змін ухвалою Луганського апеляційного господарського суду від 07.05.2007 р. (головуючий суддя Перлова Д.Ю., судді Журавльова Л.І., Медуниця О.Є.), позовні вимоги задоволено повністю. Стягнуто з Державного бюджету України на користь СП "Інтерсплав"бюджетну заборгованість з податку на додану вартість в сумі 2 844 298 грн. та 14 307,21 грн. нарахованих на неї процентів.

ДПІ у м. Свердловську, не погоджуючись з постановою Господарського суду Луганської області від 12.02.2007 р. та ухвалою Луганського апеляційного господарського суду від 07.05.2007 р. у справі №10/684ад (9/284), звернулась з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати та прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог повністю.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення присутніх в судовому засіданні представників сторін, розглянувши надані письмові докази в їх сукупності, Вищий адміністративний суд України вважає, що касаційна скарга ДПІ у м. Свердловську підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Судами попередніх інстанцій встановлено, СП "Інтерсплав"21.03.2005 року подало до податкового органу податкову декларацію з податку на додану вартість за лютий 2005 року. Разом із декларацією позивачем було подано заяву про бюджетне відшкодування зазначеної у декларації суми у розмірі 2 844 298 грн.

Задовольняючи позовні вимоги, суди першої та апеляційної інстанцій виходили, зокрема, з того, що підставою для отримання бюджетного відшкодування є дані тільки податкової декларації за звітний період.

Проте, суд касаційної інстанції не може погодитися з такими висновками судів попередніх інстанцій, оскільки вони зроблені без повного та всебічного з’ясування обставин справи.

За приписами п. 1.8 ст. 1 Закону України "Про податок на додану вартість"бюджетне відшкодування –сума, що підлягає поверненню платнику податку з бюджету у зв’язку з надмірною сплатою податку у випадках, визначених цим Законом (168/97-ВР) .

Згідно з п.п. 7.7.1 п. 7.1 ст. 7 Закону України "Про податок на додану вартість"суми податку, що підлягають сплаті до бюджету або відшкодуванню з бюджету, визначаються як різниця між загальною сумою податкових зобов’язань, що виникли у зв’язку з будь-яким продажем товарів (робіт, послуг) протягом звітного періоду, та сумою податкового кредиту звітного періоду.

Відповідно до п.п. 7.7.3 п. 7.7 ст. 7 Закону України "Про податок на додану вартість"у разі коли за результатами звітного періоду сума, визначена згідно із зазначеним підпунктом, має від’ємне значення, така сума підлягає відшкодуванню платнику податку з Державного бюджету України протягом місяця, наступного після подачі декларації.

Згідно з п. 1.7 ст. 1 Закону України "Про податок на додану вартість"податковий кредит –сума на яку платник податку має право зменшити податкове зобов’язання звітного періоду, визначена згідно з цим Законом (168/97-ВР) .

За змістом пп. 7.4.1 п. 7.4 ст. 7 Закону України "Про податок на додану вартість", в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин, податковий кредит звітного періоду складається із сум податків, сплачених (нарахованих) платником податку у звітному періоді у зв'язку з придбанням товарів (робіт, послуг), вартість яких відноситься до складу валових витрат виробництва (обігу) та основних фондів чи нематеріальних активів, що підлягають амортизації.

Таким чином, на відміну від податкового кредиту законодавче визначення бюджетного відшкодування пов’язане із сплаченими платником сумами податку, що відповідає загальному поняттю відшкодування як компенсації понесених витрат, заподіяних майнових збитків.

Однак, всупереч вимогам ст. 138 Кодексу адміністративного судочинства України судами попередніх інстанцій не були вжиті передбачені законом заходи, необхідні для з’ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи.

Суди попередніх інстанцій повинні були витребувати від податкового органу докази того, що податкові накладні, видані позивачу його контрагентами, не можуть бути прийняті до уваги, оскільки не відповідають фактичним обставинам та вимогам чинного законодавства. З урахуванням вимог процесуального закону про допустимість доказів ці обставини могли бути підтверджені, зокрема, вирокам про визнання осіб, які видали податкові накладні, винними в скоєнні відповідних злочинів. Докази не відповідності фактичним обставинам та вимогам чинного законодавства податкових накладних судам не надавались.

Судами попередніх інстанцій не була надана належна правова оцінка угодам, укладеним позивачем з його контрагентами.

Першою та апеляційною інстанціями не було з’ясовано та встановлено, чи мали операції з реалізації товарно-матеріальних цінностей реальний товарний характер, яким чином перевозився і зберігався Товар (чиїм транспортом, за чий рахунок), можливість здійснення господарських операцій з урахуванням віддаленості контрагентів один від одного.

При підтвердженні висновків про безтоварність операцій, визначення податкового кредиту було б безпідставним та податок з бюджету не підлягав би відшкодуванню, не дивлячись на наявність у платника податку –позивача у справі податкових накладних, які за формою відповідають вимогам чинного законодавства, та доказів сплати продавцю вартості товару з податком на додану вартість.

Поряд з цим, це має безпосереднє відношення для правильного вирішення даного спору по суті, оскільки за змістом частини 1 статті 228 Цивільного кодексу України правочин, спрямований на незаконне заволодіння майном держави, вважається таким, що порушує публічний порядок, а отже, згідно з частиною 2 згаданої статті, є нікчемним.

Частиною 2 статті 215 Цивільного кодексу України визнання судами нікчемних правочинів недійсними не вимагається. А у відповідності з частиною 1 статті 216 цього Кодексу недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю.

У разі встановлення факту протиправних дій позивача, не визнання судами в інших справах недійсними угод, укладених позивачем, не може бути перешкодою для відмови в позові про відшкодування з бюджету суми ПДВ.

Крім того, суд касаційної інстанції вважає, що наявність у покупця належно оформлених документів, які відповідно до Закону України "Про податок на додану вартість" (168/97-ВР) необхідні для віднесення певних сум до податкового кредиту, зокрема, виданих продавцями податкових накладних, не є безумовною підставою для відшкодування податку на додану вартість, якщо податковий орган доведе, що відомості, які містяться в таких документах, не відповідають дійсності, як у випадку не здійснення самих операцій. Також суд в кожному конкретному випадку має перевіряти факт надмірної сплати податку на додану вартість платником, який підлягає встановленню в судовому процесі, як юридичний факт, оскільки з ним Закон (168/97-ВР) пов’язує виникнення права платника податку на отримання бюджетного відшкодування.

Вимога щодо всебічного, повного і об’єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в сукупності як підстави для оцінки судом доказів встановлена ст. 159 Кодексу адміністративного судочинства України.

Проте, судами всупереч приписам вказаної норми не встановлено предмет доказування у справі, не зобов’язано податковий орган надати в необхідному обсязі докази на обґрунтування своїх доводів та не витребувано необхідних і достатніх доказів з власної ініціативи.

Відповідно до ст. 159 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з’ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були дослідженні в судовому засіданні.

Судами попередніх інстанцій при розгляді справи не були враховані приписи частини 1 статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України щодо здійснення розгляду і вирішення справ в адміністративних судах на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно, частинами 4 та 5 цієї статті на суд покладається обов’язок вживати передбачені законом заходи, необхідні для з’ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи; зобов’язує суд запропонувати особам, які беруть участь у справі, подати докази або з власної ініціативи витребувати докази, яких, на думку суду, не вистачає.

За вказаних обставин, суд касаційної інстанції вважає, що висновки попередніх судових інстанцій не ґрунтуються на вимогах чинного законодавства та є передчасними.

Зазначене неповне встановлення обставин справи є суттєвим порушенням ст. 86 Кодексу адміністративного судочинства України та виключає можливість висновку суду касаційної інстанції щодо правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права при вирішенні спору, оскільки передбачені ч. 1 ст. 220 Кодексу адміністративного судочинства України межі перегляду справи в касаційній інстанції не дають їй права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені попередніми судовими інстанціями.

Відповідно до вимог Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судове рішення" (v0011700-76) рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а при їх відсутності - на підставі закону, що регулює подібні відносини, або виходячи із загальних засад і змісту законодавства України. Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, які мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Згідно з ч. 2 ст. 227 Кодексу адміністративного судочинства України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи і не можуть бути усунені судом касаційної інстанції.

Вищий адміністративний суд України зазначає, що оскільки допущені судами першої та апеляційної інстанцій порушення норм матеріального та процесуального права призвели до неправильного вирішення спору та не можуть бути усунені судом касаційної інстанції, то всі винесені судові рішення підлягають скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду слід врахувати викладене та вирішити спір відповідно до закону.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 210 - 232 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) , суд –

Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у м. Свердловську Луганської області на постанову Господарського суду Луганської області від 12.02.2007 р. та ухвалу Луганського апеляційного господарського суду від 07.05.2007 р. у справі №10/684ад (9/284) задовольнити частково.

Постанову Господарського суду Луганської області від 12.02.2007 р. та ухвалу Луганського апеляційного господарського суду від 07.05.2007 р. у справі №10/684ад (9/284) скасувати.

Справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і оскарженню не підлягає, крім випадків, встановлених Кодексом адміністративного судочинства України (2747-15) .