Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі суддів:

провівши в порядку письмового провадження касаційний розгляд адміністративної справи

У грудні 2007 року Одеське обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів України звернулось з позовом до ТОВ "Алді" про стягнення 100711,60грн. –суми несплачених штрафних санкцій за недотримання у 2006 році нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів, передбаченого ст. 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні".

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 14.04.2008, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 14.07.2009, позовні вимоги задоволені.

Не погоджуючись з постановленими по справі рішеннями судів ТОВ "Алді" звернулось з касаційною скаргою до Вищого адміністративного суду України.

У касаційній скарзі, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права відповідач ставить питання про скасування постановлених по справі рішень та постановити нове рішення, яким в задоволенні позову відмовити.

Перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, проаналізувавши правильність застосування судами першої і апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого адміністративного суду України приходить до висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ст. 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні"(далі –Закон), для підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності і господарювання встановлюється норматив робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків від загальної чисельності працюючих, а якщо працює від 8 до 25 чоловік –у кількості одного робочого місця.

Відповідно до вимог ст. 20 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні", підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих інвалідів менша, ніж встановлено нормативом, передбаченим ст.19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої заробітної плати на відповідному підприємстві, установі, організації, у тому числі підприємстві, організації громадських організацій інвалідів, фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом.

Судами встановлено, що відповідач згідно поданої державної звітності "Звіт про зайнятість та працевлаштування інвалідів"(форма №10-ПІ поштова річна) за 2006 рік повинен був створити у 2006 році 8 робочих місця для працевлаштування інвалідів (відповідно до середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу 167 осіб). Відповідно до списку працюючих інвалідів фактично на підприємстві працювало 2 інвалідів.

Керуючись вимогами ст.ст. 19, 20 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні", якими встановлено норматив робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів у розмірі 4% від загальної кількості працюючих та обов’язок сплати штрафних санкцій за меншу кількість працюючих інвалідів, сума яких визначається в розмірі середньорічної заробітної плати, за думкою Кіровоградського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів України до відповідача повинні були нараховані штрафні санкції у розмірі 100711,60грн.

У відповідності з п.5 Положення про робоче місце інваліда і про порядок працевлаштування інвалідів, підприємства розробляють заходи щодо створення робочих місць для інвалідів, включають їх до колективного договору, інформують центри зайнятості, місцеві органи соціального захисту населення та відділення Фонду соціального захисту інвалідів про створення (пристосування) робочих місць для працевлаштування інвалідів. Підприємства інформують державну службу зайнятості та місцеві органи соціального захисту про вільні робочі місця та вакантні посади, на яких може використовуватись праця інваліда (п. 14 Положення).

Судами встановлено, що докази про те, що протягом 2005 року відповідач надавав зазначеним органам інформацію щодо наявності вакантних робочих місць для працевлаштування інвалідів відсутні.

Статтею 18 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні"встановлено, що працевлаштування інвалідів здійснюється органами виконавчої влади з питань праці та соціальної політики, органами місцевого самоврядування, громадськими організаціями інвалідів.

Таким чином, Закон України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" (875-12) покладає на підприємство обов’язок створити (пристосувати), атестувати належним чином робочі місця для працевлаштування інвалідів та повідомити про це органи перелічені в ч.1 ст. 18 Закону, а ті в свою чергу зобов’язані направити підприємству на працевлаштування інвалідів.

Враховуючи вимоги Закону підприємство може бути звільнено судом від відповідальності щодо сплати штрафних санкцій за невиконання 4% нормативу працевлаштування інвалідів якщо воно розробило необхідні заходи по створенню робочих місць для інвалідів та включило їх до колективного договору, провело атестацію робочих місць з відповідними державними установами, своєчасно, достовірно, в повному обсязі проінформувало відповідні установи, але фактично не працевлаштувало інваліда з причин незалежних від нього: відсутність інвалідів, відмова інваліда від працевлаштування на працевлаштування на підприємство, бездіяльність державних установ, які повинні сприяти працевлаштуванню інвалідів.

Як вбачається з матеріалів справи, в порядку, передбаченому чинним законодавством, робочі місця для інвалідів не створені. Відповідач, в звіті про зайнятість та працевлаштування інвалідів за 2006 рік за формою № 10-ПІ, самостійно вказав кількість інвалідів –штатних працівників, які повинні працювати на робочих місцях відповідно до ст. 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні", чим підтвердив факт нестворення робочого місця для інваліда.

Отже, суди попередніх інстанцій дійшли вірного висновку, про те, що відповідачем у 2006 році не було вжито заходів зі створення робочих місць для інвалідів та не повідомлено органи працевлаштування, про створення відповідних робочих місць, що унеможливило направлення цими органами до підприємства відповідача інвалідів для працевлаштування.

Колегія суддів погоджується з висновком судів попередніх інстанцій стосовно того, що відповідно до акту перевірки підприємства від 18.10.2007, з яким були ознайомлені керівник, головний бухгалтер підприємства, складений в присутності юрисконсульта підприємства, які будь–яких зауважень щодо недійсності інформації про кількість штатного розкладу на підприємстві в акті не зазначили, а тому посилання скаржника на договір сумісної діяльності до уваги судом касаційної інстанції не беруться.

Згідно ч.3 ст. 2201 КАС України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Відповідно до ст. 224 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Колегія суддів вважає, що доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права, яке призвело або могло привезти до неправильного вирішення справи.

З урахуванням викладеного судами винесено законне і обґрунтоване рішення, постановлене з дотриманням норм матеріального і процесуального права та підстав для його скасування не вбачається.

Керуючись ст.ст. 221, 222, 223, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Вищого адміністративного суду України

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Алді" залишити без задоволення, а Одеського окружного адміністративного суду від 14.04.2008 та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 14.07.2009 - без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена в порядку ст.ст. 237- 239 Кодексу адміністративного судочинства України.