2-433/05 Про стягнення коштів - 08.07.2010 Прийняття

розглянувши в касаційній інстанції в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_6 до Управління праці і соціального захисту населення Лугинської райдержадміністрації (далі - УПСЗН), Центру по нарахуванню та виплаті пенсій і допомог Головного управління праці та соціального захисту населення обласної державної адміністрації, управління Пенсійного фонду України в Лугинському районі Житомирської (далі –УПФ) області про стягнення суми, -

У вересні 2005 року ОСОБА_6 звернулась до суду з позовом, в якому просила стягнути з відповідачів недоплачені за період з 1 вересня 2002 року по 31 серпня 2005 року кошти, які передбачені статтями 37, 39, 48 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" . Свої вимоги мотивувала тим, що вона проживає та працює у смт. Народичі, яке відноситься до зони гарантованого добровільного відселення внаслідок аварії на ЧАЕС та відповідно до Переліку населених пунктів віднесених до зон радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи, відноситься до зони безумовного (обов'язкового) відселення. До того, вказувала на те, що вона як непрацюючий пенсіонер, що проживає на цій території має право на доплату до пенсії в розмірі двох мінімальних заробітних плат та право на щорічну грошову допомогу на оздоровлення. В подальшому відмовились від позовних вимог в частині стягнення з відповідачів щорічної грошової допомоги на оздоровлення, що передбачена статтею 48 вказаного Закону.

Рішенням Лугинського районного суду Житомирської області від 16 листопада 2005 року позов задоволено частково. Стягнуто на користь ОСОБА_6 з УПСЗН 3030,00 гривень допомоги у зв’язку з обмеженням споживання продуктів харчування місцевого виробництва та особистого підсобного господарства та з УПФ 15150 гривень невиплаченої суми пенсії як непрацюючому пенсіонеру. Стягнуто з УПСЗН на користь держави 51 грн. державного мита.

Постановою апеляційного суду Житомирської області від 29 березня 2006 року рішення суду першої інстанції скасовано та прийнято нову постанову про відмову у задоволенні позову.

У касаційній скарзі ОСОБА_6, посилаючись на порушення судом норм матеріального і процесуального права, просить рішення суду апеляційної інстанції скасувати, залишивши без змін рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Встановлено, що ОСОБА_6 являється потерпілою 2 категорії Чорнобильської катастрофи, проживає в АДРЕСА_1, яке відповідно Переліку населених пунктів відноситься до зони безумовного (обов'язкового) відселення.

Згідно з ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією (254к/96-ВР) та законами України.

Відповідно до ст. 37 Закону України "Про статус і соціальний захист, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи", громадянам, які проживають на територіях радіоактивного забруднення у зоні гарантованого добровільного відселення, виплачується щомісячна грошова допомога у зв'язку з обмеженням споживання продуктів харчування місцевого виробництва та особистого підсобного господарства в розмірі 40 процентів від мінімальної заробітної плати.

Згідно ст. 39 вказаного Закону пенсії непрацюючим пенсіонерам, які проживають на цих територіях, і стипендії студентам, які там навчаються, підвищуються у розмірах, встановлених частиною першою цієї статті.

Судами також вірно встановлено, що доплати позивачу за вказаний нею період виплачувалися не згідно Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" (796-12) , а відповідно до постанови Кабінету Міністрів України №836 від 26.07.1996 р. (836-96-п) "Про компенсаційні виплати особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи.

Постанова Кабінету Міністрів України від 26.07.1996 р № 836 (836-96-п) "Про компенсаційні виплати особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" встановлювала розмір оскаржуваних доплат, який не змінювався на протязі тривалих років та суперечить іншим нормам законів. Так, відповідно Закону України "Про встановлення мінімальної заробітної плати за 2002 р." (2896-14) розмір мінімальної заробітної плати встановлений 140 грн., який згідно внесень послідуючих змін до вказаного Закону (2896-14) та до Державного бюджету України зростав кожен наступний рік, вказані закони не мали обмежень щодо застосування ст. 39 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи" . Оскільки ні Верховна Рада України, ні Кабінет Міністрів України в наступному будь-яких рішень із цих питань не приймали, то виходячи із загальних засад пріоритетності законів над урядовими нормативними актами при вирішенні даного спору підлягає застосуванню ст. 39 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи" з урахуванням розміру мінімальної плати за оскаржуваний період проведення доплат.

Виходячи з вищенаведеного та відповідно вимог ст.ст. 37, 39 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи", суд першої інстанції прийшов до обґрунтованого висновку, що позовні вимоги ОСОБА_6 підлягають частковому задоволенню, при цьому вірно визначив компенсаційні суми, які повинен їй виплатити відповідачі з урахуванням кратності мінімальних заробітних плат та частково виплачених сум.

Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції незаконно та безпідставно послався на ті обставини, що при вирішенні даного спору необхідно керуватися Постановою Кабінету Міністрів України від 26.07.1996 р. № 836 (836-96-п) , що суперечить вимогам Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи" (796-12) , який має преюдиційну силу по відношенню до урядових нормативних актів.

Доводи касаційної скарги зазначені висновки в постанові апеляційного суду спростовують, являються обґрунтованими і підтверджуються нормами матеріального права.

При встановленні наведених фактів місцевим та апеляційним судами правильно і повно встановлені фактичні обставини справи, однак, апеляційний суд при винесенні постанови за позовом позивача порушив норми матеріального права та ухвалив помилкове рішення, що призвело до ухвалення незаконної постанови та безпідставного скасування законного рішення суду першої інстанції. На підставі ст. 226 КАС України постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення суду першої інстанції.