Вищий адміністративний суд України у складі: суддя Костенко М.І.–головуючий, судді Бившева Л.І., Карась О.В., Маринчак Н.Є., Рибченко А.О.

при секретарі: Коротковій О.В.

розглянув у судовому засіданні касаційну скаргу державної податкової інспекції у Шевченківському районі міста Києва (далі –ДПІ)

на постанову окружного адміністративного суду міста Києва від 07.08.2009

та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 25.02.2010

у справі № 2а-6927/09/2670

за позовом приватного підприємства "ВТБ Лізинг Україна"(далі –ПП "ВТБ Лізинг Україна")

до ДПІ

про скасування податкових повідомлень-рішень.

Судове засідання проведено за участю представників сторін:

позивача – Чепіги О.Д., Щербака С.О.,

відповідача – Загіки О.В., Купельського О.М., Ясніцької Т.С.

За результатами розгляду касаційної скарги Вищий адміністративний суд України

ПП "ВТБ Лізинг України"звернулося до окружного адміністративного суду міста Києва з позовом про скасування податкових повідомлень-рішень від 27.05.2009 № 0003172308/0 та від 24.06.2009 № 0003172308/1 з мотивів їх прийняття з порушенням чинного законодавства України.

Постановою названого суду від 07.08.2009, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 25.02.2010, позов задоволено повністю. У прийнятті названих судових актів попередні судові інстанції виходили з того, що винагорода лізингодавця як складова лізингового платежу є процентами у розумінні пункту 1.10 статті 1 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств", а тому позивачем було правомірно обчислено валові витрати підприємства за правилами підпункту 5.5.2 пункту 5.5 статті 5 цього Закону.

У касаційній скарзі до Вищого адміністративного суду України ДПІ просить скасувати ухвалені у справі рішення та відмовити у позові, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та невідповідність висновків судів дійсним обставинам справи. Так, в обґрунтування касаційних вимог скаржник зазначає, що судами було невірно кваліфіковано як проценти сплачені позивачем нерезидентові грошові кошти за договором позики, а також прибуток, одержаний позивачем за договором лізингу, що призвело до прийняття невірного по суті спору рішення.

Перевіривши повноту встановлення судовими інстанціями фактичних обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, заслухавши пояснення представників сторін, Вищий адміністративний суд України дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги ДПІ з урахуванням такого.

Судовими інстанціями у справі з’ясовано, що в ході проведеної ДПІ невиїзної перевірки ПП "ВТБ Лізинг-Україна"щодо правомірності включення до валових витрат видатків на виплату або нарахування процентів за кредитами та іншими борговими зобов’язаннями за період з 25.05.2006 по 31.03.2008, оформленої актом від 15.05.2009 № 750/23-08/34356910, було встановлено, що:

- єдиним засновником та власником ПП "ВТБ Лізинг Україна"є нерезидент - відкрите акціонерне товариство "ВТБ-Лізинг"(Російська Федерація);

- на підставі договору позики від 16.04.2007 № 2-в, укладеним позивачем (позичальник) та відкритим акціонерним товариством "ВТБ-Лізинг"(позикодавець) позивачеві було надано процентну позику для здійснення позивачем господарської діяльності з надання послуг фінансового лізингу; сума нарахованих процентів за цим договором за період, охоплений перевіркою, становить 202 770 878,47 грн., фактично ж позивачем було сплачено позикодавцю 145 790 330 грн.; в подальшому за додатковою угодою від 25.12.2007 № 5 до названого договору позики, укладеною відкритим акціонерним товариством "ВТБ-Лізинг", ПП "ВТБ Лізинг Україна"та компанією-нерезидентом Verulamium Finance Limited (Республіка Кіпр), останньому як пов’язаній з позикодавцем особі було переуступлено борг позивача за вказаним договором позики;

- в ході здійснення своєї господарської діяльності позивач за договорами фінансового лізингу надає у лізинг залізнодорожнє обладнання, а лізингоодержувачі сплачують позивачеві лізингові платежі в порядку, установленому відповідним договором; при цьому до складу лізингового платежу входять суми, які відшкодовують частину вартості предмета лізингу, та виражена у відсотковому значенні винагорода позивача як лізингодавця.

За наслідками проведення цієї перевірки ДПІ було прийнято податкове повідомлення-рішення від 27.05.2009 № 0003172308/0, згідно з яким ПП "ВТБ Лізинг Україна"було визначено податкове зобов’язання з податку на прибуток у сумі 21 325 368 грн. (у тому числі 10 662 684 грн. за основним платежем та 10 662 684 грн. штрафних фінансових санкцій). В основу прийняття цього акта індивідуальної дії було покладено висновок ДПІ про порушення позивачем підпункту 5.5.2 пункту 5.5 статті 5 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств"під час формування валових витрат підприємства з тих підстав, що ані винагорода лізингодавця у складі лізингового платежу, ані проценти, сплачені позичальником на користь нерезидента за договором позики, не є процентами у розумінні пункту 1.10 статті 1 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств".

Причиною виникнення спору зі справи стало питання щодо правової природи винагороди лізингодавця за договором фінансового лізингу та процентів за користування грошовими коштами на підставі договору позики, укладеного з нерезидентом.

Згідно з частиною першою статті 292 Господарського кодексу України лізинг - це господарська діяльність, спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів, яка полягає в наданні за договором лізингу однією стороною (лізингодавцем) у виключне користування другій стороні (лізингоодержувачу) на визначений строк майна, що належить лізингодавцю або набувається ним у власність (господарське відання) за дорученням чи погодженням лізингоодержувача у відповідного постачальника (продавця) майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів.

Частиною другою статті 16 Закону України "Про фінансовий лізинг"передбачено, що лізингові платежі можуть включати:

а) суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу;

б) платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно;

в) компенсацію відсотків за кредитом;

г) інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу. Законом України "Про оподаткування прибутку підприємств" (334/94-ВР) операції фінансового лізингу віднесено до операцій особливого виду. Порядок оподаткування таких операцій регулюється нормами підпункту 7.9.6 пункту 7.9 статті 7 цього Закону, за змістом якого передання майна у фінансовий лізинг (оренду) для цілей оподаткування прирівнюється до його продажу в момент такої передачі. При цьому орендодавець збільшує валові доходи, а у разі передання у фінансовий лізинг майна, що на момент такого передання перебувало у складі основних фондів орендодавця, - змінює відповідну групу основних фондів згідно з правилами, визначеними статтею 8 цього Закону для їх продажу, а орендар збільшує відповідну групу основних фондів на вартість об'єкта фінансового лізингу ( без урахування процентів або комісій, нарахованих або таких, що будуть нараховані на вартість об'єкта фінансового лізингу, відповідно до договору ) за наслідками податкового періоду, в якому відбувається таке передання. При нарахуванні лізингового платежу орендодавець збільшує валові доходи, а орендар збільшує валові витрати на таку частину лізингового платежу, яка дорівнює сумі процентів або комісій, нарахованих на вартість об'єкта фінансового лізингу (без урахування частини лізингового платежу, що надається у рахунок компенсації частини вартості об'єкта фінансового лізингу ), за наслідками податкового періоду, в якому здійснюється таке нарахування.

Отже, з наведеного припису Закону випливає, що для цілей оподаткування до структури лізингового платежу включаються лише дві складові, а саме: відшкодування вартості об’єкта лізингу та сума процентів або комісій, нарахована на вартість об’єкта фінансового лізингу.

Тобто спеціальною нормою, якою врегульовано порядок оподаткування саме лізингових операцій, винагороду лізингодавця за передане у лізинг майно визначено як процент.

Не можуть бути взяті до уваги Вищим адміністративним судом України посилання ДПІ на те, що така винагорода не підпадає під визначення, наведене у пункті 1.10 статті 1 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств", відповідно до якого проценти –це доход, який сплачується (нараховується) позичальником на користь кредитора у вигляді плати за використання залучених на визначений строк коштів або майна. До процентів включаються: платіж за використання коштів або товарів (робіт, послуг), отриманих у кредит; платіж за використання коштів, залучених у депозит; платіж за придбання товарів у розстрочку.

Адже як за змістовним, так і за темпоральним принципами вирішення правових колізій в даному разі перевагу слід надати саме підпункту 7.9.6 пункту 7.9 статті 7 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств", позаяк цей законодавчий припис, по-перше, є спеціальною нормою (адже регулює специфічне коло правовідносин, що складаються під час оподаткування лізингових операцій), а по-друге, є нормою, прийнятою пізніше у порівнянні з чинною редакцією пункту 1.10 статті 1 цього ж Закону.

Також не є слушними і твердження ДПІ про те, що відсотки, сплачені позивачем нерезидентові за договором позики, не є процентами у розумінні пункту 1.10 статті 1 названого Закону, оскільки в силу вимог пункту 1.11 статті 1 цього Закону фінансовим кредитом є кошти, які надаються банком-резидентом або нерезидентом, кваліфікованим як банківська установа згідно із законодавством країни перебування нерезидента, або резидентами і нерезидентами, які мають статус небанківських фінансових установ, згідно з відповідним законодавством, а також іноземними урядами або його офіційними агентствами чи міжнародними фінансовими організаціями та іншими кредиторами-нерезидентами у позику юридичній або фізичній особі на визначений строк, для цільового використання та під процент .

Таким чином, надана позивачеві нерезидентом процентна позика є фінансовим кредитом, а відтак сплачені такому позикодавцеві відсотки за цією позикою є, відповідно, процентами у розумінні пункту 1.10 статті 1 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств".

Згідно з підпунктом 5.5.2 пункту 5.5 статті 5 названого Закону для платника податку, 50 та більше відсотків статутного фонду (акцій, інших корпоративних прав) якого перебуває у власності або управлінні нерезидента (нерезидентів), віднесення до складу валових витрат витрат на виплату або нарахування процентів за кредитами та іншими борговими зобов'язаннями на користь таких нерезидентів та пов'язаних з ними осіб дозволяється у сумі, що не перевищує суму доходів такого платника податку, отриману протягом звітного періоду у вигляді процентів від розміщення власних активів, збільшену на суму, що дорівнює 50 відсоткам оподатковуваного прибутку звітного періоду, без урахування суми таких отриманих процентів.

За таких обставин слід погодитися з наданою судовими інстанціями правовою оцінкою фактичних даних, відповідно до якої ПП "ВТБ Лізинг Україна"цілком обґрунтовано під час формування валових витрат керувався приписами наведеної норми Закону (334/94-ВР) , правильно при цьому кваліфікувавши одержану ним як лізингодавцем винагороду за надане у лізинг майно як проценти.

Відтак у Вищого адміністративного суду України відсутні передбачені законом підстави для скасування правильних по суті рішень місцевого та апеляційного судів зі справи.

З урахуванням викладеного, керуючись статтями 160, 167, 220, 221, 223, 224, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, Вищий адміністративний суд України,

1. Касаційну скаргу державної податкової інспекції у Шевченківському районі міста Києва залишити без задоволення.

2. Постанову окружного адміністративного суду міста Києва від 07.08.2009 та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 25.02.2010 у справі № 2а-6927/09/2670 залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення і може бути оскаржена до Верховного Суду України за винятковими обставинами протягом 1 місяця з дня виявлення цих обставин.