Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

розглянувши у відкритому судовому засіданні

касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Франківському районі м. Львова

на постанову Господарського суду Львівської області від 06.12.2006 року

та ухвалу Львівського апеляційного господарського суду від 26.03.2007 року

у справі №5/1836-18/317А

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Торговий центр "Аврора"

до Державної податкової інспекції у Франківському районі м. Львова

про визнання нечинними податкових повідомлень-рішень,

Товариство з обмеженою відповідальністю "Торговий центр "Аврора"звернулося до Господарського суду Львівської області з позовом до Державної податкової інспекції у Франківському районі м. Львова про визнання нечинними податкових повідомлень-рішень від 15.12.2005 року №24622/10/23, від 15.05.2006 року №10300/10/23-0/2 та від 20.07.2006 року №16267/10/23-0, якими позивачу визначено суму податкового зобов’язання з податку на додану вартість у сумі 491378,75 грн., з яких 327585,83 грн. –основний платіж та 163792,92 грн. –штрафні (фінансові) санкції.

Постановою Господарського суду Львівської області від 06.12.2006 року (суддя Мартинюк В.Я.), залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного господарського суду від 26.03.2007 року (судова колегія у складі: головуючий суддя –Бойко С.М., судді –Марко Р.І., Бонк Т.Б.), позов задоволено: скасовано оскаржувані податкові повідомлення-рішення.

Задоволення позову судами попередніх інстанцій обґрунтовано посиланнями на підпункт 7.2. п. 7.2 ст. 7 Закону України "Про податок на додану вартість", застосувавши які суди дійшли висновку про правомірність включення позивачем до складу податкового кредиту суми податку на додану вартість, незважаючи на відмову постачальника товарів (послуг) надати податкову накладну.

Не погодившись з постановленими у справі судовими рішеннями, Державна податкова інспекція у Франківському районі м. Львова подала касаційну скаргу, в якій просить їх скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, оскільки вважає, що судами попередніх інстанцій неправильно застосовано положення Закону України "Про податок на додану вартість" (168/97-ВР) , якими встановлено правила формування податкового кредиту та визначено осіб, які мають право видавати податкову накладну.

Позивач письмових заперечень на касаційну скаргу не надав.

Відповідно до ч. 1 та ч. 2 ст. 220 КАС України, суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені у судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу. Суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги, але при цьому може встановлювати порушення норм матеріального чи процесуального права, на які не було посилання в касаційній скарзі.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що фактичною підставою для прийняття оскаржуваних податкових повідомлень-рішень став висновок, викладений у акті перевірки від 07.12.2005 року №318/23-1/31363506, про порушення товариством п. 1.7 ст. 1, пп. 7.2.1, пп. 7.2.3 п. 7.2, пп. 7.4.5 п. 7.4 ст. 7 Закону України "Про податок на додану вартість", у результаті чого занижено податкове зобов’язання за лютий 2005 року на 327585,83 грн. Такий висновок пов'язаний з тим, що у грудні 2004 року позивач придбав у ВАТ "Селянський комерційний банк "Дністер"згідно договору купівлі-продажу №б/н від 30.12.2004 року нерухоме майно вартістю 1965515,00 грн., в тому числі ПДВ –327585,83 грн., яке було предметом договору іпотеки, укладеного банком з АТЗТ "Холдингова компанія "Інвестком-Україна". У рахунок оплати за нерухоме майно позивач перерахував грошові кошти згідно платіжних доручень №1 від 23.02.2005 року у сумі 1299350,32 грн. та №2 від 24.02.2005 року у сумі 421996,50 грн.

Сума податку на додану вартість у розмірі 327585,83 грн. була включена позивачем до складу податкового кредиту без наявності податкової накладної, що і стало підставою для донарахування позивачу податкових зобов’язань.

Обґрунтовуючи правомірність своїх дій, позивач, з доводами якого погодились і суди попередніх інстанцій, послався на приписи пп. 7.2.6 п. 7.2 ст. 7 Закону України "Про податок на додану вартість", відповідно до яких у разі порушення продавцем порядку виписування податкової накладної на вимогу покупця останній має право звернутися до кінця поточного податкового періоду з відповідною заявою до органу державної податкової служби за своїм місцезнаходженням. До заяви додаються копії товарних чеків або інших розрахункових документів, що засвідчують придбання товарів (робіт, послуг). Своєчасно подана заява є підставою для включення до податкового кредиту суми податку на додану вартість, сплачену у зв'язку з придбанням товарів (робіт, послуг).

Скориставшись таким правом, позивач 28.02.2005 року №2802/1 звернувся до Державної податкової інспекції у Франківському районі м. Львова з заявою, в якій зазначив, що АТЗТ "Холдингова компанія "Інвестком-Україна"відмовилось виконати його вимогу виписати податкову накладну, а тому позивач, додавши до своєї заяви договір купівлі-продажу нерухомого майна №б/н від 30.12.2004 року, вважає, що має право на включення до складу податкового кредиту сплаченої суми податку на додану вартість у розмірі 327585,83 грн.

Дійшовши висновку про дотримання позивачем вимог пп. 7.2.6 п. 7.2 ст. 7 Закону України "Про податок на додану вартість", суди попередніх інстанцій не врахували, що за змістом наведеної правової норми покупець має право звернутися з відповідною заявою до органу державної податкової служби лише за умови порушення порядку виписування податкової накладної саме продавцем.

Між тим, погодившись з позицією позивача та встановивши, що АТЗТ "Холдингова компанія "Інвестком-Україна" не видало позивачу податкову накладну на реалізоване нерухоме майно, суди попередніх інстанцій не врахували, що порядок оподаткування заставних операцій регулюється насамперед пп. 7.9.5 п. 7.9 ст. 7 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств". У ньому, зокрема, зазначено, що при відчуженні майна, заставленого з метою забезпечення повної суми боргової вимоги, валові витрати і валові доходи заставодавця та заставодержателя визначаються в такому порядку: відчуження об'єкта застави для заставодавця прирівнюється до продажу такого об'єкта в податковий період такого відчуження, а основна сума кредиту і нарахованих на неї відсотків, що залишилися не поверненими кредитору (гаранту), вважається ціною продажу такої застави; якщо кредитор у подальшому продає об'єкт застави іншим особам, його доходи або збитки визнаються у загальному порядку.

Зважаючи на те, що ВАТ "Селянський комерційний банк "Дністер"було заставодержателем об’єкта застави, доходи від подальшого продажу такого об’єкта мали визначатися у загальному порядку.

Так, пп. 3.1.1 п. 3.1 ст. 3 Закону України "Про податок на додану вартість"передбачено, що об'єктом оподаткування є операції платників податку з поставки товарів (робіт, послуг) на митній території України, в тому числі операції з оплати вартості послуг за договорами оренди (лізингу) та операції з передачі права власності на об'єкти застави позичальнику (кредитору) для погашення кредиторської заборгованості заставодавця.

Відповідно до пп. 7.2.1, пп. 7.2.3 п. 7.2 ст. 7 цього ж Закону встановлено, що платник податку зобов'язаний надати покупцю податкову накладну, яка складається у момент виникнення податкових зобов'язань продавця у двох примірниках. Оригінал податкової накладної надаються покупцю, копія залишається у продавця товарів (робіт, послуг).

Враховуючи те, що за змістом наведених правових норм продавцем нерухомого майна виступає відчужувач об’єкта застави –ВАТ "Селянський комерційний банк "Дністер", саме це товариство і мало видавати податкову накладну, на підставі якої позивач мав би право включити суму податку на додану вартість до складу податкового кредиту.

Між тим, питання отримання податкової накладної від ВАТ "Селянський комерційний банк "Дністер"не було предметом дослідження у даній справі, хоча підлягало встановленню з метою з’ясування наявності підстав для застосування пп. 7.2.6 п. 7.2 ст. 7 Закону України "Про податок на додану вартість"до спірних правовідносин. До з’ясування цих обставин висновок судів попередніх інстанцій про правомірність формування позивачем податкового кредиту є передчасним.

Згідно зі статтею 159 КАС України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з’ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Наведені вимоги норм процесуального права судами попередніх інстанцій при ухваленні судових рішень у даній справі дотримані не були.

За відсутності встановлення вказаних фактів в ухвалених у справі судових рішеннях останні підлягають скасуванню як такі, що не відповідають вимогам норм процесуального права, з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції відповідно до приписів ст. 227 КАС України.

Під час нового розгляду справи суду першої інстанції слід взяти до уваги викладене в цій ухвалі, вжити всі передбачені чинним процесуальним законодавством засоби для забезпечення з’ясування всіх обставин у справі, прав і обов’язків сторін і в залежності від встановленого та у відповідності з нормами матеріального права вирішити спір.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 210 - 231 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) , суд

1. Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Франківському районі м. Львова задовольнити частково.

2. Постанову Господарського суду Львівської області від 06.12.2006 року та ухвалу Львівського апеляційного господарського суду від 26.03.2007 року у справі №5/1836-18/317А скасувати.

Справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

3. Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та не може бути оскаржена, крім випадків, встановлених статтею 237 Кодексу адміністративного судочинства України.