Вищий адміністративний суд України в складі колегії суддів:

Бутенка В.І (доповідач), Лиски Т.О., Малиніна В.В.,

Мойсюка М.І., Ситникова О.Ф.,

розглянувши в порядку письмового касаційного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_6 до Костянтинівського міського відділу Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Донецькій області про визнання дій неправомірними та зобов’язання вчинити певні дії, -

У травні 2008 року ОСОБА_6 звернулась до суду із вказаним позовом, у якому просила визнати незаконною відмову Костянтинівського міського відділу Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Донецькій області у реєстрації її з двома дітьми за адресою: АДРЕСА_1, а також зобов’язати відповідача зареєструвати її з дітьми за вказаною адресою.

Постановою Донецького окружного адміністративного суду від 22 липня 2008 року, залишеною без змін ухвалою Донецького апеляційного адміністративного суду від 14 жовтня 2008 року, позов задоволено.

В касаційній скарзі Костянтинівський міський відділ Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Донецькій області просить скасувати вказані рішення судів першої та апеляційної інстанцій з підстав порушення ним норм матеріального і процесуального права та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Колегія суддів вважає, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав.

Як було встановлено судами попередніх інстанцій, позивач ОСОБА_6 29 листопада 2007 року зареєструвала шлюб з ОСОБА_7.

ОСОБА_7 з 30 вересня 1970 року зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1. Відповідно до трудового договору від 15 лютого 2007 року ОСОБА_7 працює водієм в

ПМК-1 ТОВ "Надимбудгаздобудування"в селищі Пангоди Надимського району Тюменської області Російської Федерації, тимчасово проживає за адресою: АДРЕСА_2.

На час роботи за трудовим договором у Російській Федерації ОСОБА_7 виконавчим комітетом Костянтинівської міської ради Донецької області відповідно до статті 75 Житлового кодексу Української РСР видані охоронні свідоцтва (бронь) на квартиру АДРЕСА_1, останнє з яких має термін дії до 15 лютого 2010 року.

Після одруження ОСОБА_6 разом із своїми неповнолітніми дітьми ОСОБА_8 та ОСОБА_9 переїхала жити до чоловіка - ОСОБА_7 у вищевказану квартиру. Перед від’їздом на роботу ОСОБА_7 надав нотаріально посвідчену згоду на реєстрацію позивача разом із двома дітьми за зазначеною адресою.

У лютому 2008 року ОСОБА_6 звернулась до відповідача із заявою установленого зразку щодо реєстрації її з двома дітьми за адресою: АДРЕСА_1, однак листом від 12 травня 2008 року у цьому їй було відмовлено.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, обґрунтовано виходив з того, що відповідач неправомірно відмовив позивачу у реєстрації місця проживання.

Так, відповідно до статей 73, 75 Житлового кодексу Української РСР, жилі приміщення, що їх займають наймачі та члени їх сімей, бронюються при направленні на роботу за кордон - на весь час перебування за кордоном, при виїзді на роботу в райони Крайньої Півночі і в прирівняні до них місцевості - на весь час дії трудового договору, а у випадках, передбачених законодавством Союзу РСР, - на весь час перебування в районах Крайньої Півночі і в прирівняних до них місцевостях. У разі бронювання жилого приміщення виконавчий комітет районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів за місцем знаходження приміщення, що бронюється, видає наймачеві або членові його сім'ї охоронне свідоцтво (броню). У разі виникнення спору питання вирішується в судовому порядку. Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 24 січня 1997 р. N 44-р (44-97-р) центральним і місцевим органам виконавчої влади, виконавчим органам місцевих рад запропоновано забезпечити в установленому порядку бронювання жилих приміщень, а також можливість будівництва квартир (будинків) у житлово-будівельних кооперативах та/або придбання жилих приміщень (квартир, будинків) для осіб, що постійно проживали в Україні, а нині проживають і працюють у районах Крайньої Півночі Російської Федерації та в прирівняних до них місцевостях і при поверненні в Україну мають право на її громадянство.

Зміст цього розпорядження свідчить про те, що бронювання жилих приміщень для зазначених осіб пов'язане не з тим, що вони на час бронювання жилих приміщень були громадянами України, а з тим, що ці особи після повернення з районів Крайньої Півночі в Україну матимуть право на її громадянство.

Згідно зі статтею 26 Конституції України та статтею 2 Закону України "Про правовий статус іноземців"останні мають ті самі права і свободи та виконують ті ж обов'язки, що й громадяни України, якщо інше не передбачено Конституцією, цим та іншими законами України, а також її міжнародними договорами.

Відповідно до ст. 10 Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією (ратифіковано Законом від 14 січня 1998 р. N 13/98-ВР (13/98-ВР) ), кожна з Високих Договірних Сторін гарантує громадянам іншої Сторони права та свободи на тих самих підставах і в такому ж обсязі, що й своїм власним громадянам, крім випадків, установлених національним законодавством Сторін або їхніми міжнародними договорами.

У відповідності із статтею 65 Житлового кодексу Української РСР, наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім'ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно.

Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім'ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім'ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім'ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.

Згідно із статтею 6 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні"громадянин України, а також іноземець чи особа без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, зобов'язані протягом десяти днів після прибуття до нового місця проживання зареєструвати місце проживання.

Для реєстрації особа подає: письмову заяву, паспортний документ, квитанцію про сплату державного мита або документ про звільнення від його сплати, два примірники талона зняття з реєстрації.

Частинами 3 і 4 статтею 6 цього ж Закону встановлено, що забороняється вимагати для реєстрації місця проживання подання особою інших документів, а заява особи про реєстрацію місця проживання є єдиною підставою для реєстрації місця проживання особи.

З матеріалів справи видно, що підставою для відмови позивачу у здійсненні реєстрації місця проживання слугувало те, що у відповідача виникли сумніви щодо законності бронювання ОСОБА_7 жилого приміщення, проте це не входить до визначеної законодавством компетенції відповідача.

Таким чином, суди попередніх інстанцій зробили правильний висновок про відсутність належних перешкод для здійснення відповідачем реєстраційних дій.

Посилання відповідача на те, що судовими рішеннями вирішено питання про права та обов’язки особи, яка не притягнута до участі у справі –виконавчого комітету Костянтинівської міської ради як власника жилого приміщення, на думку колегії суддів не заслуговують уваги, оскільки реєстрація фізичних осіб у жилих приміщеннях, які знаходяться у комунальній власності, не впливає на обсяг та можливість реалізації власником свого права власності.

Виходячи з наведеного, колегія суддів вважає, що судами попередніх інстанцій зроблено правильний висновок про обґрунтованість позову.

За правилами статті 224 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Доводи касаційної скарги зроблених судами попередніх інстанцій висновків не спростовують.

Оскаржуване рішення апеляційного суду, а також рішення суду першої інстанції в частині, яка залишена без змін судом апеляційної інстанції, ухвалені з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а тому підстави для їх скасування чи зміни відсутні.

Керуючись ст.ст. 220, 221, 222, 223, 224, 230 КАС України, суд, -

Касаційну скаргу Костянтинівського міського відділу Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Донецькій області залишити без задоволення, а постанову Донецького окружного адміністративного суду від 22 липня 2008 року та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 14 жовтня 2008 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили через п’ять днів після направлення її копій особам, які беруть участь у справі і оскарженню не підлягає.