Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

розглянувши у відкритому судовому засіданні

касаційну скаргу Державної податкової інспекції у м. Свердловську Луганської області

на постанову Господарського суду Луганської області від 24.10.2006 року

та ухвалу Луганського апеляційного господарського суду від 15.01.2007 року

у справі №9/459н-ад

за позовом Дочірнього автотранспортного підприємства ТОВ "ВКФ "Ремо"

до Державної податкової інспекції у м. Свердловську Луганської області

про визнання недійсними податкових повідомлень-рішень,

Дочірнє автотранспортне підприємство ТОВ "ВКФ "Ремо"звернулося до Господарського суду Луганської області з позовом до Державної податкової інспекції у м. Свердловську Луганської області про визнання недійсними податкових повідомлень-рішень від 19.06.2006 року №0000432342/0, яким позивачу визначено суму податкового зобов’язання з податку на прибуток у розмірі 70461,70 грн., з яких 64006,00 грн. – основний платіж та 6455,70 грн. –штрафні (фінансові) санкції, та №0000442342/0, яким позивачу визначено суму податкового зобов’язання з податку на додану вартість у розмірі 28583,09 грн., з яких 19055,39 грн. –основний платіж та 9527,70 грн. –штрафні (фінансові) санкції.

Постановою Господарського суду Луганської області від 24.10.2006 року (головуючий суддя –Ворожцова А.Г.), залишеною без змін ухвалою Луганського апеляційного господарського суду від 15.01.2007 року (судова колегія у складі: головуючий суддя –Перлов Д.Ю., судді –Журавльова Л.І., Іноземцева Л.В.), позов задоволено частково: податкове повідомлення-рішення від 19.06.2006 року №0000432342/0 скасовано повністю, а податкове повідомлення-рішення №0000442342/0 – в частині визначення податкового зобов’язання у сумі 27287,45 грн. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Часткове задоволення позову судами попередніх інстанцій обґрунтовано посиланнями на підпункт 5.2.1 пункту 5.2 ст. 5 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств"та підпункт 7.4.1 пункту 7.4 ст. 7 Закону України "Про податок на додану вартість", застосувавши які суди дійшли висновку, що позивачем правомірно віднесено до складу валових витрат витрати, понесені у зв’язку з оплатою послуг з оренди транспорту, охорони, постачання газу та електроенергії пов’язаній особі –ТОВ "ПКФ "Ремо", а на підставі податкових накладних, виданих цим товариством, правомірно сформовано й податковий кредит підприємства. Що ж стосується кредиторської заборгованості позивача перед ПП "Авторем"за надані цим підприємством роботи та послуги, то така заборгованість не була визнана судами безповоротною фінансовою допомогою, оскільки послуги надавались позивачу на платній основі та строк позовної давності за вимогами про відшкодування вартості таких робіт та послуг на момент перевірки не сплинув.

Не погодившись з рішеннями судів попередніх інстанцій, Державна податкова інспекція у м. Свердловську Луганської області подала касаційну скаргу, в якій просить їх скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог у повному обсязі, оскільки вважає, що судами попередніх інстанцій неправильно застосовано пп. 5.3.9 п. 5.3 ст. 5, пп. 4.1.6 п. 4.1 ст. 4 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств", пп. 7.4.1 п. 7.4 ст. 7 Закону України "Про податок на додану вартість".

Позивач надав письмові заперечення на касаційну скаргу, за змістом яких проти вимог останньої заперечує з мотивів її необґрунтованості та просить вказану касаційну скаргу залишити без задоволення.

Відповідно до ч. 1 та ч. 2 ст. 220 КАС України, суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені у судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу. Суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги, але при цьому може встановлювати порушення норм матеріального чи процесуального права, на які не було посилання в касаційній скарзі.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що фактичною підставою для прийняття оскаржуваних податкових повідомлень-рішень стали висновки, викладені в акті перевірки від 09.06.2006 року №129-23-21815968, про порушення підприємством пп. 4.1.6 п. 4.1 ст. 4, пп. 5.3.9 п. 5.3 ст. 5 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств"та пп. 7.4.1, пп. 7.4.5 п. 7.4 ст. 7 Закону України "Про податок на додану вартість".

Донарахування податкових зобов’язань з податку на прибуток пов’язано з включенням позивачем до складу валових витрат вартості послуг з оренди транспорту, охорони, постачання газу та електроенергії пов’язаній особі –ТОВ "ПКФ "Ремо".

Пунктом 5.1 статті 5 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємства"встановлено, що валові витрати виробництва та обігу (далі –валові витрати) –сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формі, здійснюваних як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які придбаваються (виготовляються) таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності.

Відповідно до пп. 5.2.1 п. 5.2 ст. 5 вказаного Закону до складу валових витрат включаються суми будь-яких витрат, сплачених (нарахованих) протягом звітного періоду у зв'язку з підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг) і охороною праці, у тому числі витрати з придбання електричної енергії (включаючи реактивну), з урахуванням обмежень, установлених пунктами 5.3 - 5.7 цієї статті.

Згідно з пп. 5.3.9 п. 5.3 ст. 5 Закону не належать до складу валових витрат витрати на виплату винагород або інших видів заохочень пов'язаним з таким платником податку фізичним чи юридичним особам у разі, якщо немає документальних доказів, що таку виплату або заохочення було проведено як компенсацію за фактично надану послугу (відпрацьований час), а також будь-які витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення податкового обліку.

За своїм змістом наведені норми Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" (334/94-ВР) передбачають, що необхідною умовою для віднесення відповідних витрат до складу валових є фактичне понесення таких витрат та підтвердження їх наявності відповідними платіжними документами.

Між тим, питання здійснення позивачем сплати на користь ТОВ "ПКФ "Ремо"вартості отриманих послуг взагалі не було предметом дослідження у даній справі, а судами попередніх інстанцій не було встановлено та не відображено у судових рішеннях жодних фактичних обставин, які б свідчили про перерахування коштів позивачем на рахунок згаданого товариства.

За наведених обставин, висновок судів попередніх інстанцій про дотримання позивачем правил формування валових витрат, а відтак і відповідності його дій вимогам пп. 7.4.1 п. 7.4. ст. 7 Закону України "Про податок на додану вартість" щодо включення сум податку на додану вартість в ціні отриманих робіт та послуг до складу податкового кредиту, є передчасним.

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України не може також погодитися з наданою судами попередніх інстанцій оцінкою правомірності висновків контролюючого органу про заниження позивачем суми валових доходів у зв’язку з невключенням до їх складу суми у розмірі 239914,62 грн., яка визначена відповідачем як безповоротна фінансова допомога.

Кваліфікація цієї суми як безповоротної фінансової допомоги здійснена відповідачем у зв’язку з тим, що у бухгалтерському обліку позивача станом на 01.04.2006 року обліковується кредиторська заборгованість по підприємствах –ПП "Рембуддизайн", ПП "Авторемплюс", які згідно даних ДПІ у м. Свердловську Луганської області реорганізовані шляхом приєднання до інших підприємств та зняті з податкового обліку у січні 2004 року.

Відповідно до пп. 4.1.6 п. 4.1 ст. 4 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств"валовий доход включає доходи з інших джерел, у тому числі, але не виключно, у вигляді сум безповоротної фінансової допомоги, отриманої платником податку у звітному періоді, вартості товарів (робіт, послуг), безоплатно наданих платнику податку у звітному періоді.

При цьому, за визначенням пп. 1.22.1 п. 1.22 ст. 1 цього Закону безповоротна фінансова допомога –це сума коштів, передана платнику податку згідно з договорами дарування, іншими подібними договорами, які не передбачають відповідної компенсації чи повернення таких коштів (за винятком бюджетних дотацій і субсидій), або без укладання таких угод; сума заборгованості платника податку перед іншою юридичною чи фізичною особою, що залишилася нестягнутою після закінчення строку позовної давності.

Суди попередніх інстанцій, змістивши акцент на дослідження питання строку позовної давності, не врахували, що зміст наведеної правової норми можливість визнання суми заборгованості сумою безповоротної фінансової допомоги пов’язує з відсутністю підстав для компенсації чи повернення отриманих коштів.

Питання припинення юридичної особи шляхом злиття, приєднання, поділу та перетворення врегульовані Цивільним кодексом України (435-15) , статтею якого 107 визначено, що після закінчення строку для пред'явлення вимог кредиторами та задоволення чи відхилення цих вимог комісія з припинення юридичної особи складає передавальний акт (у разі злиття, приєднання або перетворення) або розподільчий баланс (у разі поділу), які мають містити положення про правонаступництво щодо всіх зобов'язань юридичної особи, що припиняється, стосовно всіх її кредиторів та боржників, включаючи зобов'язання, які оспорюються сторонами. Передавальний акт та розподільчий баланс затверджуються учасниками юридичної особи або органом, який прийняв рішення про її припинення.

Законодавче регулювання цього питання свідчить на користь висновку, що передавальний акт є саме тим документом, який врегульовує питання правонаступництва щодо всіх зобов'язань юридичної особи, що припиняється, та який є підставою для встановлення факту існування таких зобов’язань взагалі.

Між тим, питання наявності передавального акту та правонаступництва щодо зобов’язань припиненої юридичної особи взагалі не було предметом дослідження у справі, хоча мало б бути здійснено в силу зазначених законодавчих вимог.

Відтак, не дослідивши наявності правових підстав, які б передбачали здійснення позивачем відповідної компенсації чи повернення коштів, суди попередніх інстанцій належним чином не спростовували доводи відповідача про порушення позивачем вимог пп. 4.1.6 п. 4.1 ст. 4 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств".

Згідно зі статтею 159 КАС України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з’ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Наведені вимоги норм процесуального права судами попередніх інстанцій при ухваленні судових рішень у даній справі дотримані не були.

За відсутності встановлення вказаних фактів в ухвалених у справі судових рішеннях останні підлягають скасуванню як такі, що не відповідають вимогам норм процесуального права, з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції відповідно до приписів ст. 227 КАС України.

Під час нового розгляду справи суду першої інстанції слід взяти до уваги викладене в цій ухвалі, вжити всі передбачені чинним процесуальним законодавством засоби для забезпечення з’ясування всіх обставин у справі, прав і обов’язків сторін і в залежності від встановленого та у відповідності з нормами матеріального права вирішити спір.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 210 - 231 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) , суд

1. Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у м. Свердловську Луганської області задовольнити частково.

2. Постанову Господарського суду Луганської області від 24.10.2006 року та ухвалу Луганського апеляційного господарського суду від 15.01.2007 року у справі №9/459н-ад скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

3. Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та не може бути оскаржена, крім випадків, встановлених статтею 237 Кодексу адміністративного судочинства України.