5/3301-12/387А Про визнання недійсним господарського зобов’язання - 08.04.2010 Прийняття

У листопаді 2006 року позивач звернувся до суду з позовом у якому поставлено питання про визнання недійсним на підставі ст. 207 ГК України господарського зобов’язання між ТОВ "Дельта-Інвест" та ПП "Урал-Плюс" на загальну суму 11300154,00грн. та застосування наслідків передбачених ст. 208 ГК України.

Обґрунтовуючи позовні вимоги ДПІ у Франківському районі м. Львова зазначає, що податкові накладні виписані від імені ПП "Урал-Плюс"не можуть бути використані в податковому обліку ТОВ "Дельта-Інвест", а саме, для формування податкового кредиту з податку на додану вартість (ПДВ), оскільки ПП "Урал-Плюс"такі податкові накладні не видавались. Також позивач зазначає, що прокуратурою Донецької області було порушено кримінальну справу по факту ухилення від сплати податків шляхом використання реквізитів юридичної особи ПП "Урал-Плюс".

Постановою господарського суду Львівської області від 06 березня 2007р., залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного господарського суду від 08 жовтня 2007р., у задоволенні позовних вимог було відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог суд першої інстанції, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, на підставі наявних у справі доказів дійшли висновку, що позивачем не наведено належними і допустимими доказами протиправності оскаржуваного договору №7/05 від 05.07.2005р., а також наявності наміру (умислу) у сторін цього договору на вчинення спірної угоди з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави та суспільства.

Не погоджуючись з рішеннями суду першої та апеляційної інстанцій позивач звернувся із касаційною скаргою до Вищого адміністративного суду України, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, ставить питання про скасування постанови господарського суду Львівської області від 06 березня 2007р. та ухвали Львівського апеляційного господарського суду від 08 жовтня 2007р. та направлення справи на новий судовий розгляд.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника позивача, дослідивши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Судами попередніх інстанцій встановлено наступне.

Між ТОВ "Дельта-Інвест" (Покупець) та ПП "Урал-Плюс" (Покупець) було укладено договір №7/5 від 05.07.2005р. (а.с.29), згідно з умовами якого Продавець взяв на себе зобов’язання передати Покупцю товар, а останній зобов’язаний своєчасно оплатити вартість отриманого товару. Предметом договору є шкіри великої роргатої худоби. Загальна сума договору складає 25000000,00грн. у т.ч. ПДВ –4166666,67грн..

Додатоковою угодою №1 від 27.07.2005р., до вищевказаного договору, сторонами узгоджено, заміну грошових зобов’язань Покупця за договором №7/5 від 05.07.2005р. на прості векселі на загальну суму 11299999,87грн..

Мотивуючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог суди попередніх інстанцій вказували на ту обставину, що посилання позивача на підписання податкових накладних від імені ПП "Урал-Плюс"не уповноваженою особою не підтверджуються дослідженими в ході судового розгляду доказами.

Судами при розгляді справи порушені вимоги частин 4 та 5 статті 11 КАС України, в яких установлено, що суд вживає передбачені законом заходи, необхідні для з’ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи; суд повинен запропонувати особам, які беруть участь у справі, подати докази або з власної ініціативи витребувати докази, яких, на думку суду, не вистачає.

Аналогічні вимоги встановлені і в частині 2 статті 69 КАС України.

Отже, судами першої та апеляційної інстанції допущено помилкове застосування положень статті 159 КАС України, в яких встановлено вимоги до законності та обґрунтованості судового рішення, що є підставою для скасування рішень суду попередніх інстанцій та направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду справи судам слід виходити з того, що за статтею 208 ГК України правочин, який вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, водночас є таким, що порушує публічний порядок, а тому згідно з частиною 2 статті 228 Цивільного кодексу України є нікчемним. У силу частини 2 статті 215 зазначеного Кодексу визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Тому позови податкових органів про визнання правочину (господарського зобов’язання) недійсним розгляду не підлягають. У випадку помилкового порушення провадження воно підлягає закриттю.

Органи державної податкової служби, вказані в абзаці першому статті 10 Закону України від 4 грудня 1990 №509-ХІІ "Про державну податкову службу в Україні", можуть на підставі пункту 11 цієї статті звертатися до судів з позовами про стягнення в доход держави коштів, одержаних за правочинами, які вчинені з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, посилаючись на їхню нікчемність. Висновок суду про нікчемність правочину має міститись у мотивувальній, а не у резолютивній частині судового рішення.

Санкції застосовуються за вчинення правочину з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства. Разом із тим, за змістом частини 1 статті 208 ГК України застосування цих санкцій можливе не за сам факт укладення зазначеної угоди, а лише в разі виконання правочину хоча б однією стороною. Санкції, встановлені частиною 1 статті 208 ГК України, не можуть застосовуватися за сам факт несплати податків (зборів, інших обов’язкових платежів), зокрема однією зі сторін договору, що є самостійним правопорушенням. Для застосування санкцій, передбачених частиною 1 статті 208 цього Кодексу, необхідним є умисел на укладення угоди з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства.

Посилання ДПІ на обґрунтування вимоги про визнання угод між відповідачами фіктивними на їх безтоварний характер, тобто укладення угод без наміру створення цивільно-правових наслідків, лише з метою отримання певної преференції, зокрема права на податковий кредит та відшкодування податку на додану вартість з бюджету, підлягає з’ясуванню судом.

Установлення даного факту може бути підставою для віднесення таких угод до нікчемних, як таких, що завідомо суперечать інтересам держави і суспільства, визнання яких у судовому порядку недійсними не вимагається.

Частиною 1 статті 208 ГК України передбачено застосування санкцій лише судом. Це правило відповідає положенням статті 41 Конституції України, згідно з якими конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.

Оскільки санкції, передбачені цією частиною, є конфіскаційними, стягуються за рішенням суду в доход держави за порушення правил здійснення господарської діяльності, то вони не є цивільно-правовими, а є адміністративно-господарськими, оскільки відповідають визначенню, закріпленому у частини 1 статті 238 ГК України. Тому такі санкції можуть застосовуватися лише протягом строків, установлених статтею 250 ГК України. Початком перебігу зазначених у наведеній статті строків є дата виконання правочину.

Водночас застосування приписів указаної норми можливе лише при встановленні судом обґрунтованості доводів податкового органу про нікчемність господарського зобов’язання (наявність складу правопорушення в діях хоча б однієї зі сторін зобов’язання (правочину, договору, угоди), що є підставою позову про застосування санкцій. З’ясування цих обставин є необхідним незалежно від того, чи закінчилися строки застосування санкцій за укладення господарських зобов’язань з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства. Підтвердження доводів податкового органу про здійснення платником податку операцій з метою мінімізації податків через суб'єктів підприємництва, які завідомо не сплачують податки, зокрема в одній справі, може бути підставою для відмови у позові платнику податків в іншій справі, наприклад, про визнання незаконним податкового повідомлення-рішення, зменшення суми бюджетного відшкодування, відмову у такому тощо.

Судова палата в адміністративних справах Верховного Суду України висловила правову позицію щодо застосування вказаних норм права при розгляді справ цієї категорії. Зокрема, у постанові від 09 лютого 2010 року під час розгляду за винятковими обставинами справи №2а-509/08 за позовом Державної податкової інспекції у Київському районі міста Харкова до Приватної фірми "Росток"та Приватного виробничо-комерційної фірми "Дімон і Ко"про визнання недійсними та фіктивними угод та недійсними господарські зобов’язання.

Виходячи з положень ст. 220 КАС України, суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визначати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні.

За таких обставин, вказане позбавляє касаційну інстанцію можливості перевірити юридичну оцінку, надану судами попередніх інстанцій всім обставинам справи.

Враховуючи наведене, касаційна скарга позивача підлягає задоволенню, прийняті у справі судові рішення підлягають скасуванню, а справа –направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду необхідно врахувати викладене, повно та об’єктивно дослідити обставини справи, дати їм належну юридичну оцінку, в залежності від встановленого, правильно застосувати до спірних правовідносин норми матеріального права та ухвалити законне і обґрунтоване рішення.

Керуючись статтями 220, 221, 223, 227, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, -

Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Франківському районі м. Львова –задовольнити.

Постанову господарського суду Львівської області від 06 березня 2007р. та ухвалу Львівського апеляційного господарського суду від 08 жовтня 2007р. –скасувати та направити справу на новий розгляд в суд першої інстанції.