Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:

розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Управління праці та соціального захисту населення Дебальцівської міської ради Донецької області

на постанову Дебальцевського міського суду Донецької області від 25 грудня 2007 року та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 24 квітня 2008 року

у справі за позовом ОСОБА_6 до Управління праці та соціального захисту населення Дебальцівської міської ради Донецької області про визнання неправомірною відмови та стягнення недоотриманих сум одноразової допомоги на оздоровлення,

У жовтні 2007 року ОСОБА_6 звернувся до суду з позовом про стягнення недоотриманих сум допомоги на оздоровлення. Позивач зазначав, що відповідно до Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи' (796-12) як особа, що потерпіла внаслідок Чорнобильської катастрофи 1 категорії, інвалід ІІІ групи має право на отримання щорічно допомоги на оздоровлення у розмірі 4 мінімальних заробітних плат. Проте відповідач в порушення вимог цього Закону (796-12) у 2005, 2006, 2007 роках виплатив зазначену допомогу у розмірі, що не співвідноситься з мінімальною заробітною платою, внаслідок чого утворилася заборгованість в сумі 4238 грн, яку просив стягнути з відповідача на його користь.

Постановою Дебальцевського міського суду Донецької області від 25 грудня 2007 року, яку залишено без змін ухвалою Донецького апеляційного адміністративного суду від 24 квітня 2008 року, позов задоволено частково. Визнано неправомірною відмову УПСЗН Дебальцівської міської ради Донецької області та стягнуто з відповідача на користь позивача недоотриману щорічну допомогу на оздоровлення за 2005, 2007 роки в сумі 2828 грн.

У касаційній скарзі УПСЗН Дебальцівської міської ради Донецької області просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог. Зазначає, що суди не врахували вимоги Закону України "Про Державний бюджет України на 2007 рік" (489-16) та Постанови Кабінету Міністрів України № 562 від 12 липня 2005 року (562-2005-п) , згідно з якими відбувалася виплата допомоги на оздоровлення позивачу. Звертає увагу на те, що суди не застосували положення статей 99, 100 КАС України щодо позовних вимог за 2005 рік.

Перевіривши правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі, колегія суддів приходить до висновку про те, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

З матеріалів справи видно, що позивач є особою, що потерпіла внаслідок Чорнобильської катастрофи 1 категорії, інвалідом ІІІ групи.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що позивач отримав допомогу на оздоровлення 13 квітня 2007 року з урахуванням обмежень, встановлених Законом України "Про Державний бюджет України на 2007 рік" (489-16) у розмірі 90 грн.

Вирішуючи спір та задовольняючи позов в частині визнання неправомірними дій відповідача та стягнення вказаної допомоги за 2007 суди виходили з того, що рішенням Конституційного Суду України від 09 липня 2007 року № 6-рп/2007 (v0a6p710-07) року визнано неконституційними положення Закону України "Про Державний бюджет України на 2007 рік" (489-16) , яким встановлено виплату щорічної разової допомоги у розмірі меншому, ніж він передбачений Законом України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" (796-12) .

Проте з таким висновком погодитись неможливо.

Судами правильно встановлено, що на період виникнення правовідносин, які є предметом спору в цій справі, були наявні нормативно-правові акти ( Закон України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" (796-12) Закон України "Про Державний бюджет України на 2007 рік" (489-16) ), які мають однакову юридичну силу, але по різному встановлювали розмір допомоги на оздоровлення.

Отже, вирішальним в даному спорі є питання про пріоритет законів. Конституція України (254к/96-ВР) не встановлює пріоритету застосування того чи іншого закону, в тому числі залежно від предмета правового регулювання. Немає також закону України, який би регулював питання подолання колізії норм законів, що мають однакову юридичну силу.

Водночас Конституційний Суд України у пункті 3 мотивувальної частини рішення від 03 жовтня 1997 року № 4-зп (v004p710-97) у справі про набуття чинності Конституцією України (254к/96-ВР) зазначив: "Конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному. Звичайною є практика, коли наступний у часі акт містить пряме застереження щодо повного або часткового скасування попереднього. Загальновизнаним є й те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не передбачено самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, який діяв у часі раніше".

За змістом частини третьої статті 150 Конституції України рішення Конституційного Суду України є обов’язковими до виконання на території України.

Таким чином, за наявності декількох законів, норми яких по-різному регулюють конкретну сферу суспільних відносин, під час вирішення спорів у цих відносинах суди повинні застосовувати положення закону з урахуванням дії закону в часі за принципом пріоритету тієї норми, яка прийнята пізніше. Закон України "Про Державний бюджет України на 2007 рік" (489-16) був прийнятий пізніше, а тому його норми мають пріоритет над нормами Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" (796-12) . Рішенням Конституційного Суду України від 09 липня 2007 року № 6-рп/2007 (v0a6p710-07) визнані неконституційними положення Закону України "Про Державний бюджет України на 2007 рік" (489-16) , якими встановлено виплату щорічної допомоги на оздоровлення у розмірі меншому, ніж він передбачений Законом України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" (796-12) .

Відповідно до частини другої статті 152 Конституції України закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.

На момент виникнення спірних відносин, а саме: на дату нарахування і виплати позивачу органами праці та соціального захисту населення відповідних коштів у квітні 2007 року, положення Закону України "Про Державний бюджет України на 2007 рік" (489-16) були діючими.

Згідно зі статтею 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Таким чином, на час виплати грошової допомоги на оздоровлення у квітні 2007 року відповідач діяв відповідно до вимог чинного законодавства, підстав для визнання дій суб’єкта владних повноважень протиправними не було.

Що стосується вимог про стягнення допомоги на оздоровлення за 2005 рік, слід зазначити наступне.

Для захисту прав, свобод та інтересів особи КАС України (2747-15) та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів (частина 3 статті 99 КАС України).

Згідно з частиною першою статті 100 КАС України пропущення строку звернення до адміністративного суду є підставою для відмови у задоволенні адміністративного позову за умови, якщо на цьому наполягає одна із сторін.

З матеріалів справи видно, що відповідач наполягав на застосуванні наслідків пропущення строків звернення до адміністративного суду, встановлених частиною 1 статті 100 КАС України.

Суд першої інстанції вважав, що строк звернення до суду не пропущено, оскільки порушення права позивача відбулось у 2007 році після отримання останнім письмової відмови відповідача. Такий висновок суду є безпідставним.

Позивач дізнався про порушення свого права у 2005 році під час здійснення виплати на оздоровлення –12 жовтня 2005 року, а до суду з позовом звернувся у жовтні 2007 року, що свідчить про пропущення річного строку звернення до суду без поважних причин.

Враховуючи викладене, пропущення строку звернення до суду з вимогою про виплату сум недонарахованої допомоги за 2005 рік, є підставою для відмови у задоволенні позову.

На підставі наведеного, рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню, з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

На підставі ст. 229 КАС України суд касаційної інстанції має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення, якщо обставини справи встановлені повно і правильно, але суди першої та апеляційної інстанцій порушили норми матеріального чи процесуального права, що призвело до ухвалення незаконного судового рішення.

Керуючись ст.ст. 220, 222, 223, 229, 232 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів,

Касаційну скаргу Управління праці та соціального захисту населення Дебальцевської міської ради Донецької області задовольнити.

Постанову Дебальцевського міського суду Донецької області від 25 грудня 2007 року та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 24 квітня 2008 року скасувати, ухваливши нове судове рішення.

Відмовити у задоволенні позову ОСОБА_6 до Управління праці та соціального захисту населення Дебальцівської міської ради Донецької області про визнання неправомірною відмови та стягнення недоотриманих сум одноразової допомоги на оздоровлення за 2005, 2007 роки.

постанова набирає законної сили з моменту проголошення, оскарженню не підлягає, крім як з підстав, у строк та у порядку, визначеними статтями 237 –239 КАС України (2747-15) .