Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

розглянувши у відкритому судовому засіданні

касаційну скаргу Державної податкової інспекції у м. Сімферополі Автономної Республіки Крим

на постанову Господарського суду Автономної Республіки Крим від 14.08.2006 року

та ухвалу Севастопольського апеляційного господарського суду від 30.11.2006 року

у справі №2-25/8605-2006А

за позовом Державного підприємства "Сімферопольський виноробний завод"

до Державної податкової інспекції у м. Сімферополі Автономної Республіки Крим

про визнання нечинними податкових повідомлень-рішень,

Державне підприємство "Сімферопольський виноробний завод"звернулося до Господарського суду Автономної Республіки Крим з адміністративним позовом до Державної податкової інспекції у м. Сімферополі Автономної Республіки Крим про визнання нечинними податкових повідомлень-рішень від 22.03.2006 року №0003832301/0, яким до позивача застосовано штрафні (фінансові) санкції у сумі 167169,85 грн., від 30.03.2006 року №00115962301/2, яким позивачу визначено суму податкового зобов’язання з податку на додану вартість у розмірі 681802,50 грн., з яких 454535,00 грн. –основний платіж та 287267,50 грн. –штрафні (фінансові) санкції, та №0015972301/2, яким позивачу зменшено суму бюджетного відшкодування на 395465,00 грн. за квітень 2005 року.

Постановою Господарського суду Автономної Республіки Крим від 14.08.2006 року (суддя –Маргарітов М.В.), залишеною без ухвалою Севастопольського апеляційного господарського суду від 30.11.2006 року (судова колегія у складі: головуючий суддя –Голик В.С., судді –Градова О.Г., Фенько Т.П.), позов задоволено.

Висновок судів попередніх інстанцій про протиправність оскаржуваних податкових повідомлень-рішень мотивований відсутністю правового зв’язку між правом позивача на включення сплаченої у зв’язку з придбанням товару суми податку на додану вартість до складу податкового кредиту та виконанням обов’язку щодо перерахування до бюджету суми податку його постачальниками в ланцюгу поставок товарів.

Вважаючи, що Господарського суду Автономної Республіки Крим від 14.08.2006 року та ухвала Севастопольського апеляційного господарського суду від 30.11.2006 року була прийнята з порушенням норм матеріального права, Державна податкова інспекція у м. Сімферополі Автономної Республіки Крим звернулася до Вищого адміністративного суду України із касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, оскільки вважає, що судами попередніх інстанцій було неправильно застосовано положення Закону України "Про податок на додану вартість" (168/97-ВР) .

Позивач письмових заперечень на касаційну скаргу не надав.

Відповідно до частини 1 ст. 220 КАС України, суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що відповідачем було проведено планову документальну перевірку позивача з питань дотримання вимог податкового та валютного законодавства за період з 01.04.2004 року по 30.06.2005 року. У результаті даної перевірки було складено акт №970/23-1/05414657 від 04.11.2005 року, яким встановлено факт непідтвердження сплати до бюджету у квітні 2005 року податку на додану вартість у сумі 850000,00 грн. контрагентом позивача –МПП "Промінь", яке подавало податкову звітність за спірний період до органів державної податкової служби з прочерками.

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України погоджується з висновком судів попередніх інстанцій, які встановили, що наведені докази у спірному випадку не можуть впливати на право платника податку отримати суми бюджетного відшкодування з податку на додану вартість, зважаючи на наступне.

Згідно з підпунктом 7.4.1 пункту 7.4 статті 7 Закону України "Про податок на додану вартість"(в редакції, яка діяла на момент виникнення спірних правовідносин) податковий кредит звітного періоду складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 6.1 статті 6 та статтею 81 цього Закону, протягом такого звітного періоду у зв'язку з придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Підпунктом 7.4.5 цієї статті встановлено, що не підлягають включенню до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахованого) податку у зв'язку з придбанням товарів (послуг), не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями.

Зміст наведених норм свідчить про те, що наявність господарських операцій з придбання товарів (робіт, послуг) з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку, є визначальною умовою для виникнення у платника податку права на формування податкового кредиту.

Обставини щодо фактичності здійснення господарської операції з придбання у МПП "Промінь"устаткування, на яку платник податку посилається як на підставу виникнення у нього права на включення нарахованого (сплаченого) ПДВ до податкового кредиту, відповідачем спростовані не були.

Відповідно до частини 2 статті 71 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень обов’язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

З огляду на припис наведеної норми процесуального права при розгляді судом спору щодо правомірності рішення органу державної податкової служби, яким платнику податків донараховані податкові зобов’язання чи відмовлено у наданні податкових вигод, зокрема, бюджетного відшкодування, презумується добросовісність платника податків, якщо зазначеним органом не доведено інше.

Обставини, які слугували фактичною підставою для визначення позивачу податкового зобов’язання згідно спірних податкових повідомлень-рішень, знаходяться поза межами вимог підпункту 7.4.5 пункту 7.4 статті 7 Закону України "Про податок на додану вартість".

Інші статті цього Закону (168/97-ВР) , так само як і інших законів, не ставлять в залежність виникнення у платника податку на додану вартість права на податковий кредит від дотримання вимог податкового законодавства іншим суб’єктом господарювання.

Вимога пункту 1.8 статті 1 Закону України "Про податок на додану вартість"щодо надмірної сплати податку на додану вартість як необхідної умови повернення з бюджету сум цього податку його платникові, стосується саме цього платника і сплати ним податку у ціні придбання товарів (послуг) їх постачальникам.

Між тим, надані позивачем документи давали судам попередніх інстанцій підстави для висновку про сплату позивачем сум податку в ціні придбання товару МПП "Промінь", яке видало йому податкову накладну, а тому її оцінка судом відповідає правильному застосуванню підпункту 7.2.1 пункту 7.2 статті 7 Закону України "Про податок на додану вартість".

Відповідно до ст. 224 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанції не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

За наведених обставин та з урахуванням викладеного, колегія суддів Вищого адміністративного суду України не знаходить підстав, які могли б призвести до зміни чи скасування оскаржуваних судових рішень.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 210 - 231 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) , суд

1. Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у м. Сімферополі Автономної Республіки Крим залишити без задоволення.

2. Постанову Господарського суду Автономної Республіки Крим від 14.08.2006 року та ухвалу Севастопольського апеляційного господарського суду від 30.11.2006 року у справі №2-25/8605-2006А залишити без змін.

3. Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та не може бути оскаржена, крім випадків, встановлених статтею 237 Кодексу адміністративного судочинства України.