Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

розглянувши у відкритому судовому засіданні

касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Ленінському районі м. Донецька

на постанову Господарського суду Вінницької області від 10.10.2006 року

та постанову Житомирського апеляційного господарського суду від 29.05.2007 року

у справі №15/281-06

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Азовська продовольча компанія"

до 1. Державної податкової інспекції у м. Вінниці,

2. Державної податкової інспекції у Ленінському районі м. Донецька

про визнання нечинними податкових повідомлень-рішень,

Товариство з обмеженою відповідальністю "Азовська продовольча компанія"звернулося до Господарського суду Вінницької області з позовом до Державної податкової інспекції у м. Вінниці та Державної податкової інспекції у Ленінському районі м. Донецька про визнання нечинним податкового повідомлення-рішення №0002102340/0 від 24.11.2005 року, яким позивачу визначено суму податкового зобов’язання з податку на додану вартість у розмірі 4561739,00 грн., з яких 3041159,00 грн. –основний платіж та 1520580,00 грн. –штрафні (фінансові) санкції, а також податкових повідомлень-рішень, прийнятих за наслідками процедури адміністративного оскарження, №0002102340/1 від 01.02.2006 року, №0002102340/2 від 03.04.2006 року, №0002102340/3 від 13.06.2006 року, якими товариству суму основного платежу з податку на додану вартість визначено у розмірі 1567979,00 грн. та застосовано 783990,00 грн. штрафних (фінансових) санкцій.

Постановою Господарського суду Вінницької області від 10.10.2006 року (суддя Курко О.П.) позов задоволено.

Постановою Житомирського апеляційного господарського суду від 29.05.2007 року (судова колегія у складі: головуючий суддя –Горшкова Н.Ф., судді –Майор Г.І., Філіпова Т.Л.) рішення суду першої інстанції змінено та визнано нечинними лише податкові повідомлення-рішення №0002102340/1 від 01.02.2006 року, №0002102340/2 від 03.04.2006 року, №0002102340/3 від 13.06.2006 року. У визнанні нечинним податкового повідомлення-рішення №0002102340/0 від 24.11.2005 року відмовлено.

Рішення судів попередніх інстанцій у частині задоволення позовних вимог мотивовані відсутністю правового зв’язку між правом позивача на включення сплаченої у зв’язку з придбанням товару суми податку на додану вартість до складу податкового кредиту та виконанням обов’язку щодо перерахування до бюджету суми податку його постачальниками в ланцюгу поставок товарів.

Що ж стосується відмови у задоволенні позовних вимог про визнання нечинним податкового повідомлення-рішення №0002102340/0 від 24.11.2005 року, то суд апеляційної інстанції зазначив, що останнє у силу приписів пп. 6.4.1 п. 6.4 ст. 6 Закону України "Про порядок погашення зобов’язань платників податків пере бюджетами та державними цільовими фондами"вважається відкликаним у зв’язку прийняттям контролюючим органом рішення про зміну раніше нарахованої суми податкового зобов’язання.

Не погодившись з вказаними судовими рішеннями, Державна податкова інспекція у Ленінському районі м. Донецька подала касаційну скаргу, в якій просить їх скасувати у частині задоволення позовних вимог та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову, оскільки вважає, що судами попередніх інстанцій було неправильно застосовано положення Закону України "Про податок на додану вартість" (168/97-ВР) .

Позивач письмових заперечень на касаційну скаргу не надав.

Відповідно до ч. 1 та ч. 2 ст. 220 КАС України, суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені у судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу. Суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги, але при цьому може встановлювати порушення норм матеріального чи процесуального права, на які не було посилання в касаційній скарзі.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що фактичною підставою для прийняття оскаржуваних податкових повідомлень-рішень став висновок, викладений в акті перевірки від 11.11.2005 року №5468/23-113/30776349, про порушення позивачем вимог п. 1.8 ст. 1, пп. 7.4.1 п. 7.4 ст. 7 Закону України "Про податок на додану вартість", оскільки не було підтверджено факт надмірної сплати податку на додану вартість через неможливість проведення зустрічних перевірок до виробника продукції по ланцюгу поставок товарів.

Відповідно до підпункту 7.4.1 пункту 7.4 ст. 7 Закону України "Про податок на додану вартість"податковий кредит звітного періоду складається із сум податків, сплачених (нарахованих) платником податку у звітному періоді у зв’язку з придбанням товарів (робіт, послуг), вартість яких відноситься до складу валових витрат виробництва (обігу) та основних фондів чи нематеріальних активів, що підлягають амортизації.

Підпункт 7.4.5 цієї ж статті передбачено, що не дозволяється включення до податкового кредиту будь-яких витрат по сплаті податку, що не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями, а при імпорті робіт (послуг) –актом прийняття робіт (послуг) чи банківським документом, який засвідчує перерахування коштів в оплату вартості таких робіт (послуг).

Згідно з пунктом 1.8 ст.1 вказаного Закону бюджетне відшкодування –сума, що підлягає поверненню платнику податку з бюджету у зв’язку з надмірною сплатою податку у випадках, визначених цим Законом.

Зі змісту наведених норм випливає, що, дозволяючи формування податкового кредиту за рахунок сум податку як сплаченого, так і нарахованого в ціні придбання (у разі, коли відвантаження товару (робіт, послуг) є першою подією та передує зарахуванню коштів від покупця (замовника) на банківський рахунок постачальника), законодавець в кінцевому результаті передбачає наявність у платника податку –покупця витрат по сплаті податку, як підставу для врахування сум податку в розрахунку сум бюджетного відшкодування.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив з того, що включені позивачем до податкового кредиту суми податку підтверджені податковими накладними, а при сплаті позивачем податку в ціні придбання товарів відповідальність за перерахування цих сум до бюджету лежить на контрагентах позивача –постачальниках товарів.

Дійсно, відповідальність за податковим законодавством настає за винне порушення встановлених нормами цього законодавства вимог і має індивідуальний характер, а відтак висновок суду, що платник податків не може нести відповідальність за порушення податкового законодавства, допущені іншими платниками податків, є правильним.

Разом з тим, вимога закону щодо підтвердження сум податку податковою накладною, як умова включення цих сум до податкового кредиту, передбачає видачу податкової накладної на підтвердження операції з поставки товару (послуги), доказом факту якої, у свою чергу, є зокрема, факт сплати покупцем грошових коштів за придбаний товар (послугу). Висновок судів попередньої інстанції про сплату позивачем сум податку постачальникам не обґрунтований посиланням на будь-які докази.

Згідно зі статтею 159 КАС України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з’ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Наведені вимоги норм процесуального права судами попередніх інстанцій при ухваленні судових рішень у даній справі дотримані не були.

Встановлення факту поставки товарів, у зв’язку з придбанням яких у своїх постачальників позивач включив до податкового кредиту податок, входить до предмету доказування по даній справі. Цей факт не є ідентичним факту документообігу на оформлення поставки між постачальником та покупцем і складається з ряду дій постачальника та покупця по відпуску, транспортуванню товарів, сплати за них грошових коштів тощо.

За відсутності встановлення вказаних фактів в ухвалених у справі судових рішеннях останні підлягають скасуванню як такі, що не відповідають вимогам норм процесуального права, з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції відповідно до приписів частин 2 та 4 ст. 227 КАС України.

Під час нового розгляду справи суду першої інстанції слід взяти до уваги викладене в цій ухвалі, вжити всі передбачені чинним процесуальним законодавством засоби для забезпечення з’ясування всіх обставин у справі, прав і обов’язків сторін і в залежності від встановленого та у відповідності з нормами матеріального права вирішити спір.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 210 - 231 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) , суд

1. Касаційну скаргу Державної податкової у Ленінському районі м. Донецька задовольнити частково.

2. Постанову Господарського суду Вінницької області від 10.10.2006 року та постанову Житомирського апеляційного господарського суду від 29.05.2007 року у справі №15/281-06 скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

3. Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та не може бути оскаржена, крім випадків, встановлених статтею 237 Кодексу адміністративного судочинства України.