16/51 Про визнання угоди недійсною та стягнення суми - 09.02.2010 Прийняття

за участю представника відповідача 1 ОСОБА_6, представники позивача та відповідача 2 в судове засідання не з’явились, про дату, час та місце повідомлені належним чином, -

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Державної податкової інспекції у м. Житомирі на постанову Господарського суду Житомирської області від 06.11.2006 та ухвалу Житомирського апеляційного господарського суду від 22.02.2007 по справі № 16/21 "Д"

за позовом Державної податкової інспекції у м. Житомирі

до Приватного підприємця ОСОБА_7

до Приватного підприємства "Ельф"

про визнання угоди недійсною та стягнення суми, -

Державна податкова інспекція у м. Житомирі (далі –позивач, ДПІ) звернулась до суду із позовною заявою про визнання недійсним усного договору з продажу товару, укладеного між Приватним підприємцем ОСОБА_7 (далі – відповідач 1, Підприємець) та Приватним підприємством "Ельф" (далі – відповідач 2, Підприємство) на загальну суму 60 635,60 грн. із застосуванням наслідків до сторін встановлені ст. 49 ЦК УРСР, оскільки зазначений договір укладено з метою, завідомо суперечною інтересам держави і суспільства.

Постановою Господарського суду Житомирської області від 06.11.2006, залишеною без змін ухвалою Житомирського апеляційного господарського суду від 22.02.2007 по справі № 16/21 "Д", в задоволенні позовних вимог відмовлено.

Судові рішення обґрунтовано тим, що позивачем не доведено наявність умислу у відповідачів на укладання спірного договору з метою, завідомо суперечними інтересам держави і суспільства.

У скарзі органом податкової служби було порушено питання про скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій у зв’язку з порушенням норм матеріального права та задоволення позовних вимог в повному обсязі.

У поданих запереченнях на скаргу відповідач 1 просить у задоволенні скарги відмовити через її необґрунтованість.

Перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, юридичної оцінки обставин справи, доводи касаційної скарги, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу необхідно задовольнити частково з наступних підстав.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що на підставі усного договору у 2002 -2003 роках Підприємець отримав від Підприємства товар на загальну суму 358 040,76 грн., що підтверджено належним чином оформленими первинними документами (накладні, податкові накладні, виписки про операції з банківського рахунку, платіжні доручення, книга обліку придбання товарів) та не заперечується позивачем з цього приводу.

Перевіривши представлені сторонами докази, суди дійшли висновку, що зазначена позивачем сума оспорюваної угоди в розмірі 60 635,60 грн. щодо двосторонньої реституції є безпідставною та недоведеною, оскільки протягом травня-жовтня 2003 року Підприємець придбав у Підприємства товар на суму 49 250,40 грн.

На час вчинення господарської операції відповідач 2 перебувало на податковому обліку як платник податків, його установчі документи, свідоцтво про державну реєстрацію та свідоцтво платника податків за рішенням суду недійсними не визнавались.

Крім того, судами першої та апеляційної інстанцій установлено, що відповідно до рішення Богунського районного суду від 26.10.2005 по справі 2-5014/05 визнано недійсними з моменту прийняття зміни до статуту та свідоцтво платника податку на додану вартість відповідача 2 (з 11.06.2002) з підстав реєстрації зазначеної юридичної особи протиправним шляхом.

Вирішуючи питання щодо відмови у задоволенні позовних вимог щодо визнання угоди недійсною, судами не враховано того, що вимоги про визнання недійсною угоди, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, не можуть бути предметом позову, тому колегія суддів Вищого адміністративного суду України приходить до висновку про наявність підстав для закриття провадження у справі в цій частині.

З матеріалів справи вбачається, що підставою позову, поданого до суду у квітні 2006 року, орган податкової служби послався на ст. 49 ЦК УРСР.

Положеннями ст. 49 ЦК УРСР, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин, передбачалась недійсність угоди, укладеної з метою, суперечною інтересам держави і суспільства.

З 01.01.2004 року набрав чинності Цивільний кодекс України (435-15) , ст. 228 якого передбачено, що правочин, учинений з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, водночас є таким, що порушує публічний порядок, а отже, є нікчемним. Як зазначено ч. 2 ст. 215 цього Кодексу визнання судом такого правочину недійсним не вимагається.

Враховуючи наведене, позови податкових органів про визнання такого правочину (угоди, господарського зобов’язання) недійсним судовому розгляду не підлягають.

Органи державної податкової служби, вказані в абзаці першому ст. 10 Закону "Про державну податкову службу в Україні", можуть на підставі п. 11 цієї статті звертатись до судів з позовами про стягнення в доход держави коштів, одержаних за правочинами, які вчинені з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, посилаючись на їхню нікчемність. Висновок суду про нікчемність правочину або відмову позовних вимог щодо нікчемності правочину має міститись у мотивувальній, а не у резолютивній частині судового рішення.

Згідно ч. 1 ст. 208 Господарського кодексу України (далі - ГКУ) якщо господарське зобов’язання визнано недійсним як таке, що вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявності наміру в обох сторін –уразі виконання зобов’язання обома сторонами –в доход держави за рішенням суду стягується все одержане ними за зобов’язанням, а у разі виконання зобов’язання однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею, а також все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. У разі наявності наміру лише у однієї із сторін усе одержане нею повинно бути повернено другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується за рішенням суду в доход держави.

Санкції передбачені положеннями ч. 1 ст. 208 ГКУ застосовує лише суд. Це правило відповідає ст. 41 Конституції України, згідно з якою конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.

Оскільки зазначені санкції є конфіскаційними, стягуються за рішенням суду в доход держави за порушення правил здійснення господарської діяльності, то вони належать не до цивільно-правових, а до адміністративно-господарських санкцій як такі, що відповідають визначенню, наведеному в частині першій ст. 238 ГКУ.

Відповідно до ст. 157 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства, суд закриває провадження у ній.

Застосування санкцій судами, встановлених за укладення угод, які завідомо суперечать інтересам держави і суспільства, з 01.01.2004 року може відбуватися на підставі ст.ст. 207, 208 ГКУ в залежності від часу, коли були допущені правопорушення.

Враховуючи наведене, не можна погодитись з мотивами, за якими суди відмовили в даному випадку у застосуванні санкцій, передбачених ст. 49 ЦК УРСР (1963).

Водночас помилковість мотивів відмови у позові не може бути підставою для скасування правильного по суті рішення у цій частині. ЦК УРСР (1540-06) , ст. 49 якого встановлювала, зокрема, конфіскаційні санкції за укладення угод з метою завідомо суперечною інтересам держави та суспільства, втратив чинність із 01.01.2004 року, ЦК України (435-15) таких санкцій не передбачає.

За змістом ч. 2 ст. 5 ЦК України Кодекс має зворотну дію в часі у випадках, коли він пом’якшує або скасовує відповідальність особи.

Разом з тим, Господарський кодекс України (436-15) , що набув чинності 01.01.2004, містить норми, які за предметом регулювання та встановленими наслідками збігаються зі ст. 49 ЦК УРСР.

Однак, відповідно до п. 5 розділу IX "Прикінцеві положення" ГКУ (436-15) положення останнього щодо відповідальності за порушення правил здійснення господарської діяльності застосовуються в разі, якщо такі порушення були вчинені після набрання чинності цими положеннями. Положення ГКУ щодо відповідальності за порушення, зазначені в абзаці 1 того ж пункту, вчинені до набрання чинності відповідними положеннями названого Кодексу стосовно відповідальності учасників господарських відносин, застосовуються в разі, якщо вони пом’якшують відповідальність за вказані порушення.

Оскільки позивачем не було доведено та не надано доказів спрямованості умислу відповідачів на укладання спірного договору, який суперечить інтересам держави та суспільства та щодо вини сторін, наявності їх умислу щодо дій, які суперечать інтересам держави та суспільств, суди дійшли вірного висновку, з яким погоджується колегія суддів Вищого адміністративного суду України, про відсутності підстав для задоволення вимог ДПІ в частині застосування до відповідачів санкцій, передбачених ст. 208 ГКУ.

Керуючись ст. ст. 160, 167, 220, 221, 223, 224, 228, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у м. Житомирі задовольнити частково.

Постанову Господарського суду Житомирської області від 06.11.2006 та ухвалу Житомирського апеляційного господарського суду від 22.02.2007 по справі № 16/21 "Д" в частині відмови в задоволенні позову про визнання договору недійсним скасувати із закриттям провадження в цій частині, в іншій частині - залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і оскарженню не підлягає, крім як з підстав, у строк та в порядку, визначеними ст. ст. 237- 239 КАС України.