Колегія суддів Вищого адміністративного суду України в складі:

головуючого: судді-доповідача Бим М.Є.

суддів: Гончар Л.Я., Розваляєвої Т.С., Харченка В.В., Черпіцької Л.Т.

при секретарі: Сірик Ю.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за касаційною скаргою Управління Пенсійного фонду України в Галицькому районі м. Львова на постанову господарського суду Львівської області від 11 вересня 2007 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 23 червня 2008 року у справі №2/1148-24/248А за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Естер"до Управління Пенсійного фонду України в Галицькому районі м. Львова про визнання рішень нечинними, -

У серпні 2006 року ТОВ "Естер"звернулось до суду з адміністративним позовом до Управління Пенсійного фонду України в Галицькому районі м. Львова, в якому просило визнати нечинними:

- рішення від 27.06.2006р. № 841 про застосування фінансових санкцій за донарахування органом Пенсійного фонду України або страхувальником сум своєчасно необчислених та несплачених страхових внесків;

- вимогу Управління Пенсійного фонду України у Галицькому районі м.Львова від 27.06.2006р. №Ю-410 про сплату боргу;

- рішення Управління Пенсійного фонду України у Галицькому районі м.Львова № 1 від 17.07.2006р. про результати розгляду заяви ТОВ "Естер"про узгодження вимоги про сплату боргу.

Постановою господарського суду Львівської області від 11 вересня 2007 року, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 23 червня 2008 року, позов задоволено частково. Визнано недійсним та скасовано рішення Управління Пенсійного фонду України у Галицькому районі м.Львова № 841 від 27.06.2006р. про застосування фінансових санкцій за донарахування органом Пенсійного фонду України або страхувальником сум своєчасно необчислених та несплачених страхових внесків в частині застосування фінансових санкцій на суму 14127 грн. 73 коп.. У адоволенні решти позовних вимог відмовлено

В касаційній скарзі УПФУ в Галицькому районі м. Львова просить скасувати зазначені судові рішення як такі, що ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права, та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову в повному обсязі.

Перевіривши матеріали справи, правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, правової оцінки обставин у справі, обговоривши доводи касаційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає виходячи з наступного.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, відповідачем 16.06.2006р. проведена перевірка своєчасності, достовірності повноти нарахування та своєчасності зобов’язання зі збору на обов’язкове державне пенсійне страхування та порядку обчислення і строків сплати внесків на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування, по результатам якої складено Акт від 20.06.2006р., з якого вбачається, що позивачу донараховано 25596 грн. 53 коп. внесків на загальнообов’язкове пенсійне страхування за період 01.01.2004р. по 20.06.2006р. за ставкою 32%-32,3%-31,8%; при цьому заборгованість перед Пенсійним фондом станом на 20.06.2006р. становить 18975 грн. 66 коп.

На підставі зазначеного Акту перевірки відповідачем сформована і направлена позивачу вимога від 27.06.2006р. №Ю-410 про стягнення недоїмки зі страхових внесків в сумі 18975 грн. 66 коп., на яку підприємством 10.07.2006р. подано заяву про її узгодження в сумі 0,00 грн.; також 27.06.2006р. відповідачем прийнято рішення № 841 про застосування фінансових санкцій за донарахування органом Пенсійного Фонду України або страхувальником сум своєчасно необчислених та несплачених страхових внесків в розмірі 15199 грн. 35 коп.

Наведене рішення було оскаржено позивачем до Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській обл., яким 24.07.2006р. винесено рішення № 19 про відмову у задоволенні скарги.

Згідно з п.1 ст. 14 Закону України "Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування" фізичні та юридичні особи - суб’єкти підприємницької діяльності (включаючи тих, які обрали особливий спосіб оподаткування) є страхувальниками для фізичних осіб, що працюють у них на умовах трудового договору (контракту) або інших умовах, передбачених законодавством, або за договорами цивільно-правового характеру, а згідно зі ст.15 - платниками страхових внесків.

Відповідно до п.6 ч.2 ст.17 названого Закону страхувальник зобов’язаний нараховувати, обчислювати і сплачувати у встановлені строки та в повному обсязі страхові внески.

Згідно ст.18 цього Закону страхові внески є цільовим загальнообов’язковим платежем, який справляється на всій території України в порядку, встановленому Законом.

Враховуючи зазначене та положення ч.1 ст.19 цього Закону, зазначені суб’єкти зобов’язані нараховувати на суми фактичних витрат на оплату праці працівників та допомоги по тимчасовій непрацездатності страхові внески у розмірі 32,3 відсотка (до 31.03.2005р. - 32 відсотки) і сплачувати їх в установлені строки та в повному обсязі.

Із врахуванням наведеного, суди дійшли вірного висновку про те, що страхові внески не включаються до податків та інших обов’язкових платежів, що складають систему оподаткування; на відносини з приводу нарахування та сплати вказаних внесків податкове законодавство не поширюється.

Обов’язок сплачувати страхові внески на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування не зумовлюється статусом платника податку як суб’єкта підприємницької діяльності.

Указ Президента України "Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва"регулює питання оподаткування суб’єктів малого підприємництва і в частині про звільнення вказаних суб’єктів, які сплачують єдиний податок, від збору на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування, суперечить Закону України "Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування" (1058-15) і застосуванню не підлягають.

Отже, донарахування пенсійним органом страхових внесків, виходячи із загальної суми фактичних витрат на оплату праці та інших виплат, пов’язаних із відносинами трудового найму працівників, є обґрунтованими, а тому суди підставно визнали необґрунтованим позов в частині визнання недійсними та скасування вимоги Управління Пенсійного фонду України у Галицькому районі м.Львова № Ю-410 від 27.06.2006р. про сплату боргу та рішення Управління Пенсійного фонду України у Галицькому районі м.Львова № 1 від 17.07.2006р. про результати розгляду заяви ТзОВ "Естер"про узгодження вимоги про сплату боргу.

Разом з тим, рішення від 27.06.2006р. №841 про застосування фінансових санкцій на суму 15199 грн. 35 коп. не відповідає вимогам п.4 ч.9 ст. 106 Закону України "Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування", враховуючи нижче наведене.

Штраф –це неустойка, яка визначається у процентному відношенні до суми несплаченої або несвоєчасно сплаченої за кожний повний або неповний місяць, за який донараховано ці суми.

Відповідно до п.4 ст. 9 ст. 106 Закону України "Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування"штрафна санкція у розмірі 5 відсотків застосовується при двох умовах: якщо своєчасно не обчислено та не сплачено внески.

Факт наявності необчислення і несплати внесків документально обґрунтований за період з квітня 2005 року по травень 2006 року.

Відповідно до ст.ст. 1, 2 Закону України "Про вирішення питання щодо заборгованості суб’єктів господарської діяльності, які застосовують особливі умови оподаткування, обліку і звітності у зв’язку з неперерозподілом Держказначейством України частини податків до Пенсійного фонду України, Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, Фонду соціального страхування на випадок безробіття протягом 2004 року –першого кварталу 2005 року"суми внесків, зокрема до Пенсійного фонду України, суб’єктів господарської діяльності, які застосовують особливі умови оподаткування, обліку та звітності, які були сплачені ними в складі податків згідно з чинним законодавством України протягом 2004 року –І кварталу 2005 року, але не були зараховані на їх особові рахунки в цьому фонді у зв’язку із застосуванням Державним казначейством України норм діючого на той час Закону України "Про Державний бюджет на 2005 рік" (2285-15) не вважаються заборгованістю. Донарахування та фінансові (штрафні) санкції до суб’єктів господарської діяльності, які застосовують особливі умови оподаткування, обліку та звітності щодо сум фактично сплачених внесків у 2004 році –І кварталі 2005 року, не застосовуються.

Як вбачається з матеріалів справи, позивачем у 2004 році в складі єдиного податку фактично сплачено 1601 грн. 46 коп. (42%), які зараховані на рахунок Пенсійного фонду; відтак, сума донарахованих страхових внесків згідно з додатком № 7 до Акту перевірки мала б становити 21432 грн. 36 коп., а не 23033 грн. 82 коп.

Нарахування і несплата внесків в інших періодах не підпадає під дію цього Закону, а тому сплата єдиного податку у 2005-2006 роках до місцевого бюджету не може бути зарахована позивачу.

За таких обставин, рішення від 27.06.2006р. №841 в частині застосування 14121 грн. 73 коп. штрафних санкцій правомірно судом визнано недійсним та скасовано.

Доводи касаційної скарги зазначених висновків суду не спростовують і не дають підстав для висновку, що судами при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права.

Оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до ст. 224 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення –без змін, якщо суди не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Керуючись ст.ст. 221, 223, 224, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -

Касаційну скаргу Управління Пенсійного фонду України в Галицькому районі м. Львова залишити без задоволення, а постанову господарського суду Львівської області від 11 вересня 2007 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 23 червня 2008 року - залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і оскарженню не підлягає, крім випадків, у строки та порядку, визначених ст.ст. 237- 239 Кодексу адміністративного судочинства України.