2-22/406-2007А Про визнання недійсною податкової вимоги - 02.02.2010 Прийняття

розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Державної податкової інспекції в м. Євпаторії АР Крим на постанову Господарського суду АР Крим від 08.02.2007 та ухвалу Севастопольського апеляційного господарського суду від 03.05.2007 по справі № 2-22/406-2007 А

за позовом Товариства з обмеженою відповідальність "Слов’янська єдність"

до Державної податкової інспекції в м. Євпаторії АР Крим

про визнання недійсною податкової вимоги, -

Товариство з обмеженою відповідальністю "Слов’янська єдність" (далі –Товариство, позивач) звернулось до суду із позовною заявою (з уточненням позовних вимог), в якій просить визнати недійсними першу та другу податкові вимоги Державної податкової інспекції в м. Євпаторії АР Крим (далі – ДПІ, відповідач), визнати протиправними дії відповідача щодо здійснення розподілу сплаченої позивачем суми згідно платіжного доручення від 18.09.2006 № 230 в розмірі 33 002,00 грн. на погашення податкового боргу та пені, та як наслідок винесеного повідомлення від 18.09.2006 № 101050023889739, спонукати відповідача внести зміни до карти особового рахунку позивача –виключити заборгованість з податку на додану вартість (далі - ПДВ) в розмірі 14 190,47 грн.

Постановою Господарського суду АР Крим від 08.02.2007, залишеною без змін Севастопольського апеляційного господарського суду від 03.05.2007 по справі № 2-22/406-2007 А, позов задоволено у зв’язку з відсутності правових підстав у органу податкової служби для розподілу перерахованих позивачем грошових коштів в розмірі 33 002,00 грн. згідно п. 7.7 ст. 7 Закону України "Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами", оскільки відсутні докази наявності податкового боргу у Товариства станом на 18.09.2006.

У касаційній скарзі до Вищого адміністративного суду України ДПІ просить скасувати ухвалені у справі судові рішення першої та апеляційної інстанцій та відмовити у задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права. Так, в обґрунтування касаційної скарги скаржник зазначає, що законодавство не звільняє платника податків від сплати суми узгодженого податкового зобов’язання навіть у випадку коли така сума не надійшла до бюджету за виною банку. Також орган податкової служби аналізуючи причино –послідовний зв’язок подій виникнення податкового боргу в розмірі 14 188,34 грн., зазначає, що 12.08.2002 стягнена в доход держави сума в розмірі 14 188,34 грн. на підставі рішення податкового органу від 29.07.2002 № 270/24-1 та у відповідності ст. 10 Закону України "Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами", яка у липні 2006 року згідно рішення апеляційного суду від 29.04.2004 по справі 2-23/11588-2003 була перерахована на користь позивача, є податковим боргом.

Перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, юридичної оцінки обставин справи, доводи касаційної скарги та заперечення на неї, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу необхідно відхилити з наступних підстав.

Судами встановлено, що згідно з вимогами чинного законодавства за результатами фінансово-господарської діяльності Товариство подало до органа державної податкової служби податкову звітність за встановленою формою. Відповідно до податкової декларації з ПДВ за обліковий період серпень 2006 року у Товариства виникло зобов’язання з ПДВ в розмірі 33 002,00 грн., яке своєчасно сплачено позивачем згідно платіжного доручення від 18.09.2006 № 230 із зазначенням призначення платежу. Однак, як встановлено судами, ця сума була зарахована податковою інспекцією у рахунок погашення податкового боргу в розмірі 14 190,47 грн., в тому числі –161,88 грн., який виник у позивача внаслідок невиконання банком "Україна" доручення позивача про перерахування коштів. При цьому ДПІ керувалася п. 7.7 ст. 7 Закону України "Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" (в редакції Закону України від 20.02.2003 № 550-ІV (550-15) , який набрав чинності з 26.03.2003) (далі – Закон № 2181-ІІІ (2181-14) ), яким визначено, що податковий борг погашається попередньо погашенню податкових зобов’язань, які не є податковим боргом, у порядку календарної черговості його виникнення, а в разі одночасного його виникнення за різними податками, зборами (обов’язковими платежами) - у рівних пропорціях.

Відповідно до положень пп. 6.2.1 та пп. 6.2.2 ст. 6 Закону № 2181-ІІІ відповідач направив позивачу першу податкову вимогу від 03.10.2006 № 1/396, зі змісту якої вбачається про наявність податкового боргу Товариства за узгодженими податковими зобов’язаннями станом на 03.10.2006 в розмірі 14 190,47 грн., та другу податкову вимогу від 10.11.2006 № 2/449 із зазначенням податкового боргу станом на 10.11.2006 в розмірі 14 202,96 грн. основного платежу та 91,70 грн. –пеня.

Задовольняючи позовні вимоги Товариства та визнаючи недійсним оскаржуване податкове повідомлення - рішення, суди у цій справі керувався положеннями Закону України "Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" (2181-14) , який є спеціальним законом з питань оподаткування і який установлює порядок погашення зобов’язань юридичних або фізичних осіб перед бюджетами та державними цільовими фондами з податків і зборів (обов’язкових платежів), нарахування і сплати пені та штрафних санкцій, що застосовуються до платників податків, визначені заходи, які вживаються контролюючим органом з метою погашення платниками податків податкового боргу і серед таких заходів немає зміни призначення платежу, самостійно визначеного платником податків.

Положеннями пп. 4.1.1. п. 4.1 ст. 4, пп. 5.3.1 п. 5.3 ст. 5 Закону № 2181-ІІІ визначено, що платник податків самостійно обчислює суму податкового зобов’язання, яку зазначає у податковій декларації, та зобов’язаний самостійно сплатити останню протягом десяти календарних днів, наступних за останнім днем відповідного граничного строку.

Відповідно до Закону № 2181-III (2181-14) податкове зобов'язання - це зобов'язання платника податків сплатити до бюджетів або державних цільових фондів відповідну суму коштів у порядку та у строки, визначені цим Законом або іншими законами України (п. 1.2 ст. 1). Узгоджене або встановлене судом податкове зобов'язання (з урахуванням штрафних санкцій за їх наявності), але не сплачене у встановлений строк, а також пеня, нарахована на суму такого податкового зобов'язання, є податковим боргом (п. 1.3 ст. 1). Обов’язок юридичної особи щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів) припиняється із сплатою податку, збору (обов’язкового платежу) або його скасуванням або списанням податкової заборгованості відповідно до законодавства.

Як встановлено судами попередніх інстанцій та вбачається з матеріалів справи, податковий борг в розмірі 41 186,81 грн. основного платежу та 9 346,85 грн. –пені, який виник у зв’язку з ліквідацією банку "Україна" та який рахувалась за позивачем станом на 30.11.2004, Рішенням Євпотарійської об’єднаної державної податкової інспекції АР Крим від 30.11.2004 № 1047 списано. Крім того, згідно даних особового рахунку позивача станом на 01.09.2006 заборгованість за останнім не визначена.

Аналізуючи фактичні обставини справи та наведені вище норми, суд касаційної інстанції погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, про те, що податковий орган не мав правових підстав здійснювати розподіл перерахованих позивачем коштів.

Відповідно до ч. 2 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень обов’язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Доводи касаційної скарги зазначених висновків суду не спростовують і не дають підстав для висновку, що судами першої та апеляційної інстанцій при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права.

Таким чином ухвалені по справі судові рішення першої та апеляційної інстанцій є законними і обґрунтованими, а зазначена позиція скаржника є помилковою. Відповідно судові рішення першої та апеляційної інстанцій скасуванню не підлягають, як такі, що винесено за вичерпних юридичних висновків при правильному застосуванні норм матеріального та процесуального права.