Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

головуючого Конюшка К.В.

суддів: Ланченко Л.В.

Нечитайла О.М.

Пилипчук Н.Г.

Степашка О.І.

розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Комунального підприємства "Виробничого управління водопровідно-каналізаційного господарства м.Ужгорода"на постанову Господарського суду Закарпатської області від 14.06.2006 року та ухвалу Львівського апеляційного господарського суду від 23.10.2006 року

у справі № 14/118

за позовом Комунального підприємства "Виробниче управління водопровідно-каналізаційного господарства міста Ужгорода"

до Державної податкової інспекції у м. Ужгороді

про скасування податкових повідомлень-рішень

У квітні 2006 року Комунальне підприємство "Виробничого управління водопровідно-каналізаційного господарства м. Ужгорода"звернулось до Господарського суду Закарпатської області з позовом до Державної податкової інспекції у м. Ужгороді про визнання нечинними податкових повідомлень-рішень.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив про безпідставність прийняття податковим органом спірних податкових повідомлень-рішень, оскільки підприємство, в даному випадку не є належним платником податку за землю.

Постановою Господарського суду Закарпатської області від 14.06.2006 року, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного господарського суду від 23.10.2006 року, відмовлено у задоволенні позовних вимог.

Не погоджуючись зі вказаними судовими рішеннями, Комунальне підприємство "Виробничого управління водопровідно-каналізаційного господарства м. Ужгорода"оскаржило їх в касаційному порядку.

У касаційній скарзі скаржник просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій з мотивів порушення норм матеріального права та прийняти нове рішення про задоволення позовних вимог.

Справу розглянуто в порядку письмового провадження, установленому статтею 222 Кодексу адміністративного судочинства України.

Заслухавши суддю-доповідача, розглянувши та обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, податковим органом було проведено перевірку підприємства по питанню дотримання встановлених законодавством граничних термінів сплати місцевих податків і зборів та ресурсних платежів, за результатами якої складено Акт № 59/15-2-1 від 26.05.2005 року. До даного Акта перевірки було внесено зміни згідно з Актом № 67/15-2 від 05.07.2005 року.

За даними Актів перевірок податковим органом встановлено порушення підпункту 5.3.1 пункту 5.3 статті 5 Закону України від 21.12.2000 року № 2181-ІІІ "Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами"(далі - Закон України від 21.12.2000 року №2181-ІІІ (2181-14) ), а саме узгоджене податкове зобов’язання по податку за землю було сплачено із запізненням від 3 до 90 календарних днів.

На підставі Актів перевірок податковим органом 13.07.2005 року прийнято податкові повідомлення –рішення № 0001231830/0/6408/10/15-2 про зобов’язання позивача сплатити штраф у розмірі 50 %, а саме 889,67 грн. за порушення граничних строків сплати узгодженої суми податкового зобов’язання по земельному податку з юридичних осіб; № 0001241830/0/6407/10/15-2 про зобов’язання позивача сплатити штраф у розмірі 20 %, а саме 205,19 грн. за порушення граничних строків плати узгодженої суми податкового зобов’язання по земельному податку з юридичних осіб; № 0001251830/0/6406/10/15-2 про зобов’язання позивача сплатити штраф у розмірі 10 %, а саме 29,59 грн. за порушення граничних строків плати узгодженої суми податкового зобов’язання по земельному податку з юридичних осіб; № 0001261830/0/6405/10/15-2 про зобов’язання позивача сплатити штраф у розмірі 50 %, а саме 3200,10 грн. за порушення граничних строків плати узгодженої суми податкового зобов’язання по земельному податку з юридичних осіб; № 0001271830/0/6404/10/15-2 про зобов’язання позивача сплатити штраф у розмірі 20 %, а саме 387,10 грн. за порушення граничних строків плати узгодженої суми податкового зобов’язання по земельному податку з юридичних осіб; № 0001281830/0/6402/10/15-2 про зобов’язання позивача сплатити штраф у розмірі 10 %, а саме 61,57 грн. за порушення граничних строків плати узгодженої суми податкового зобов’язання по земельному податку з юридичних осіб.

За наслідками процедури апеляційного узгодження вказаних податкових повідомлень-рішень скарги позивача залишено без задоволення та 16.11.2005 року прийнято нові податкові повідомлення-рішення.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції дійшов висновку, із яким погодився суд апеляційної інстанції, що оскільки плата за землю здійснюється за фактичне землекористування, то доводи підприємства про відсутність обов’язку зі сплати податку за землю у зв’язку з відсутністю даних земельного кадастру та рішень сесій відповідних рад про надання у користування земельних ділянок, є безпідставними. Крім того, суди зазначили про правомірність зарахування податковим органом сум по земельному податку в рахунок сплати наявних узгоджених податкових зобов’язань по земельному податку в порядку їх черговості.

Проте, з такими висновками судів попередніх інстанцій погодитися не можливо з таких підстав.

Відповідно до пункту 7.7 статті 7 Закону України від 21.12.2000 року № 2181-ІІІ "Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами"(далі – Закон України від 21.12.2000 року № 2181-ІІІ (2181-14) ) податковий борг погашається попередньо погашенню податкових зобов’язань, які не є податковим боргом, у порядку календарної черговості його виникнення, а в разі одночасного його виникнення за різними податками, зборами (обов’язковими платежами) – у рівних пропорціях.

Підпунктом 7.1.1 пункту 7.1 статті 7 Закону України "Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами"передбачено, що джерелами самостійної сплати податкових зобов'язань або погашення податкового боргу платника податків є будь-які власні кошти, у тому числі отримані від продажу товарів (робіт, послуг), майна і немайнових цінностей, випуску цінних паперів, у тому числі корпоративних прав, отримані у позику (кредит), а також з інших джерел з урахуванням особливостей, визначених цією статтею.

Статтею 7 Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затверджена Постановою Правління Національного банку України № 135 від 29.03.2001 року (z0368-01) та втратила чинність 21.01.2004 року відповідно до Постанови Правління Національного банку України № 22 визначено, що реквізит "Призначення платежу"платіжного доручення заповнюється платником так, щоб надавати повну інформацію про платіж та документи, на підставі яких здійснюється перерахування коштів одержувачу. Платник відповідає за дані, що зазначені в реквізиті платіжного доручення "Призначення платежу". Банк перевіряє заповнення цього реквізиту на відповідність вимогам, викладеним у цьому розділі, лише за зовнішніми ознаками .

Відповідно до пункту 3.8 Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженої Постановою Правління Національного банку України від 21 січня 2004 року № 22 (z0377-04) , реквізит "Призначення платежу"платіжного доручення заповнюється платником так, щоб надавати повну інформацію про платіж та документи, на підставі яких здійснюється перерахування коштів отримувачу. Повноту інформації визначає платник з урахуванням вимог законодавства України. Платник відповідає за дані, що зазначені в реквізиті платіжного доручення "Призначення платежу". Банк перевіряє заповнення цього реквізиту на відповідність вимогам, викладеним у цій главі, лише за зовнішніми ознаками.

Із вищенаведених положень Інструкцій вбачається, що право визначати призначення платежу належить виключно платнику, в даному випадку платнику податку –позивачу.

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України зазначає, що Законом України від 21.12.2000 року № 2181-ІІІ (2181-14) , який є спеціальним законом з питань оподаткування, визначено вичерпний перелік заходів, які можуть вживатися контролюючим органом з метою погашення платниками податків податкового боргу, проте серед них відсутній такий захід як зміна призначення платежу, самостійно визначеного платником податків.

В даному випадку судам слід враховувати норми підпункту 16.5.2 пункту 16.5 статті 16 Закону України від 21.12.2000 року № 2181-ІІІ відповідно до якого днем подання до установ банків платіжного доручення за всіма видами податкових платежів вважається день його реєстрації у цих установах, суми, зокрема, податкове зобов’язання вважаються сплаченими у день реєстрації банківською установою платіжного документа із зазначеним у ньому призначенням платежу на сплату.

Частиною 1 статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що розгляд справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно, частинами 4 та 5 цієї статті на суд покладається обов’язок вживати передбачені законом заходи, необхідні для з’ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи; зобов’язує суд запропонувати особам, які беруть участь у справі, подати докази або з власної ініціативи витребувати докази, яких, на думку суду, не вистачає.

Статтею 15 Закону України від 03.07.1992 року № 2535-ХІІ "Про плату за землю"(далі - Закон України від 03.07.1992 року № 2535-ХІІ (2535-12) ) встановлено, що власники землі та землекористувачі сплачують земельний податок з дня виникнення права власності або права користування земельною ділянкою. У разі припинення права власності або права користування земельною ділянкою податок сплачується за фактичний період перебування землі у власності або користуванні у поточному році.

Згідно з частиною 1 статті 125 Земельного кодексу України право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує це право, та його державної реєстрації. Право на оренду земельної ділянки виникає після укладення договору оренди, який реєструється відповідно до закону.

Статтею 13 Закону України від 03.07.1992 року № 2535-ХІІ визначено, що підставою для нарахування земельного податку є дані земельного кадастру.

Пунктом 2 Положення про ведення державного земельного кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 15 від 12.01.1993 року (15-93-п) визначено, що державний земельний кадастр включає, зокрема, дані реєстрації права власності, права користування землею та договорів на оренду землі, обліку кількості та якості земель, економічної та грошової оцінки земель.

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України зазначає, що судами першої та апеляційної інстанції при вирішення даного спору не було перевірено та надано належної правової оцінки доводам позивача відносно того, що підприємство не є належним платником податку за землю у зв’язку з відсутністю кадастрових номерів земельних ділянок.

Суди не зобов’язали Комунальне підприємство "Виробничого управління водопровідно-каналізаційного господарства м. Ужгорода"надати докази в обґрунтування своїх доводів і не витребували таких доказів з власної ініціативи.

Але це має безпосереднє відношення для правильного вирішення даного спору по суті.

Враховуючи, що судами попередніх інстанцій вищеназвані обставини враховано не було, і це призвело до не обґрунтованих належним чином висновків щодо прав і обов‘язків сторін у даному спорі, а також те, що передбачені процесуальним законодавством межі перегляду справи в касаційній інстанції не дають їй права встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені попередніми судовими інстанціями, оскаржувані судові рішення у справі підлягають скасуванню з направленням справи на новий судовий розгляд до суду першої інстанції відповідно до частини 2 статті 227 Кодексу адміністративного судочинства України.

Під час нового розгляду справи суду необхідно врахувати викладене, всебічно і повно з’ясувати і перевірити всі фактичні обставини справи, об’єктивно оцінити докази, що мають юридичне значення для її розгляду та вирішення спору по суті, і в залежності від встановленого правильно визначити норми матеріального права, що підлягають застосуванню до спірних правовідносин, та прийняти обґрунтоване і законне судове рішення.

Керуючись ст.ст. 210 - 232 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) , суд касаційної інстанції

Касаційну скаргу Комунального підприємства "Виробничого управління водопровідно-каналізаційного господарства м. Ужгорода"задовольнити частково.

Постанову Господарського суду Закарпатської області від 14.06.2006 року та ухвалу Львівського апеляційного господарського суду від 23.10.2006 року в даній справі скасувати, а справу направити на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала набирає законної сили з моменту постановлення і оскарженню не підлягає, крім як з підстав, у строк та у порядку, визначеними ст.ст. 237 –239 КАС України (2747-15) .