Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

головуючого Конюшка К.В.

суддів: Ланченко Л.В.

Нечитайла О.М.

Пилипчук Н.Г.

Степашка О.І.

розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Державної податкової інспекції у місті Сніжному Донецької області на постанову господарського суду Донецької області від 10 січня 2007 року та ухвалу Донецького апеляційного господарського суду від 05 березня 2007 року

у справі № 31/299а

за позовом Державного підприємства "Сніжнеантрацит"

до Державної податкової інспекції у місті Сніжному Донецької області

про визнання недійсними податкових повідомлень-рішень

У вересні 2006 року Державне підприємство "Сніжнеантрацит"звернулось до господарського суду Донецької області з позовом до Державної податкової інспекції у місті Сніжному Донецької області про визнання недійсними податкових повідомлень-рішень.

Постановою господарського суду Донецької області від 10 січня 2007 року, залишеною без змін ухвалою Донецького апеляційного господарського суду від 05 березня 2007 року, позов задоволено. Визнано повністю недійсними податкові повідомлення-рішення від 11 серпня 2006 року № 0003001540/0 та №0003011540/0.

Не погоджуючись зі вказаними рішеннями судів попередніх інстанцій, Державна податкова інспекція у місті Сніжному Донецької області оскаржила їх в касаційному порядку.

У касаційній скарзі скаржник зазначив, що при прийнятті оскаржуваних рішень суди першої та апеляційної інстанцій порушили норми матеріального права, у зв’язку з чим просив їх скасувати та прийняти нове рішення, яким відмовити позивачу у задоволені його позовних вимог.

Заслухавши суддю-доповідача, розглянувши та обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, відповідачем було проведено невиїзну документальну перевірку позивача з питань своєчасності сплати узгоджених сум податкових зобов’язань за період з 30 червня 2005 року по 05 вересня 2006 року, за результатами якої складено Акт № 180/15-31906124 від 11 вересня 2006 року (далі - Акт).

Перевіркою встановлено порушення позивачем вимог приписів підпункту 5.3.1 пункту 5.3 статті 5 Закону України від 21 грудня 2000 року № 2181-ІІІ "Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами"(далі – Закон України від 21 грудня 2000 року №2181-ІІІ (2181-14) ), в частині несвоєчасності сплати узгоджених суми податкового зобов’язання з податку на землю у сумі 12 771 грн. 75 коп.

На підставі Акта було прийнято податкові повідомлення-рішення №0003001540/0 від 11 серпня 2006 року, яким визначено позивачу суму податкового зобов’язання з податку на землю у розмірі 6385 грн. 88 коп. та №0003011540/0 від 11 серпня 2006 року, яким визначено позивачу суму податкового зобов’язання з податку на землю у розмірі 4915 грн. 77 коп.

Як вбачається з матеріалів справи, позивачем здійснено оплату податку на землю за 2006 рік платіжними дорученнями: № 1425 від 31 липня 2006 року на суму 8000 грн., № 1552 від 09 серпня 2006 року на суму 5000 грн., № 1684 від 22 серпня 2006 року на суму 10 000 грн.

Суди дійшли висновку, що у відповідача відсутні правові підстави поширювати дію Закону України від 21 грудня 2000 року № 2181-ІІІ (2181-14) в частині застосування штрафних санкцій за порушення граничних строків сплати податку на землю.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні положень Закону України від 03 липня 1992 року № 2535-XII "Про плату за землю" (2535-12) (далі – Закон України від 03 липня 1992 року № 2535-XII (2535-12) ) та Закону України від 21 грудня 2000 року № 2181-ІІІ (2181-14) колегія суддів касаційної інстанції зазначає наступне.

Спірні штрафні санкції було застосовано відповідно до підпункту 17.1.7 пункту 17.1 статті 17 Закону України від 21 грудня 2000 року № 2181-ІІІ за порушення термінів спати узгодженого податкового зобов’язання зі сплати земельного податку.

Преамбулою Закону України від 03 липня 1992 року № 2535-XII (2535-12) передбачено, що цим Законом визначаються розміри та порядок плати за використання земельних ресурсів, а також напрями використання коштів, що надійшли від плати за землю, відповідальність платників та контроль за правильністю обчислення і справляння земельного податку.

Статтею 25 Закону України від 03 липня 1992 року № 2535-XII передбачено, що за прострочення встановлених строків сплати податку справляється пеня у розмірах, визначених законом.

Відповідно до частини першої статті 26 Закону України від 03 липня 1992 року № 2535-XII за порушення норм цього Закону (2535-12) платники податків несуть відповідальність, передбачену Земельним кодексом України (2768-14) та законами України.

Преамбулою Закону України від 21 грудня 2000 року № 2181-ІІІ (2181-14) передбачено, що цей Закон (2181-14) є спеціальним законом з питань оподаткування, який встановлює порядок погашення зобов’язань юридичних та фізичних осіб перед бюджетами та державними цільовими фондами з податків і зборів (обов’язкових платежів), включаючи збір на обов’язкове державне пенсійне страхування та внески на загальнообов’язкове державне соціальне страхування, нарахування і сплати пені та штрафних санкцій, що застосовуються до платників податків контролюючими органами, у тому числі за порушення у сфері зовнішньоекономічної діяльності, та визначає процедуру оскарження дій органів стягнення.

Враховуючи межі застосування Закону України від 03 липня 1992 року №2535-XII (2535-12) та за принципом превалювання спеціальної норми над загальною, норми Закону України від 21 грудня 2000 року № 2181-ІІІ (2181-14) є спеціальними у галузі податкового законодавства, а норми Закону України від 03 липня 1992 року №2535-XII (2535-12) є загальними з цих питань.

Загальні норми можуть бути застосовані лише щодо питань неврегульованих спеціальними нормами права.

А відтак, висновки судів попередніх інстанцій щодо превалювання Закону України від 03 липня 1992 року №2535-XII (2535-12) над положеннями Закону України від 21 грудня 2000 року № 2181-ІІІ (2181-14) відносно накладення штрафу за порушення строків розрахунків з земельного податку є помилковим.

Адже, спеціальними нормами податкового законодавства, якими запроваджено певні види податкових зобов’язань, встановлюються ключові питання з його застосування, тому загальні норми податкового законодавства застосовуються виключно щодо тих питань та обставин, які не врегульовано спеціальною нормою.

Відповідно до приписів статті 229 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення, якщо обставини справи встановлені повно і правильно, але суди першої та апеляційної інстанцій порушили норми матеріального чи процесуального права, що призвело до ухвалення незаконного судового рішення.

З огляду на викладене, ухвалені в справі судові рішення підлягають скасуванню з прийняттям нового рішення про відмову у задоволенні позову.

Керуючись ст.ст. 210 - 232 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) , суд касаційної інстанції

Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у місті Сніжному Донецької області задовольнити.

Постанову господарського суду Донецької області від 10 січня 2007 року та ухвалу Донецького апеляційного господарського суду від 05 березня 2007 року скасувати. Прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.

постанова набирає законної сили з моменту постановлення і може бути оскаржена з підстав, у строк та у порядку, визначеними ст.ст. 237 –239 КАС України (2747-15) .