К-19883/08-С Про визнання недійсними угод та стягнення коштів - 14.04.2010 Прийняття

Державна податкова інспекція у м. Сімферополі (далі по тексту – позивач, ДПІ у м. Сімферополі) звернулась до Господарського суду Автономної Республіки Крим з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Транспортно –експедиційне підприємство "Тариф"(далі по тексту –відповідач 1, ТОВ "Тариф") та Суб’єкта підприємницької діяльності –фізичної особи ОСОБА_5 (далі по тексту –відповідач 2, СПД ОСОБА_5.), в якому просить: 1) визнати недійсними укладені між відповідачами угоди, у вигляді договорів транспортно-експедиційного обслуговування №02/07 від 02.07.2003 року та №1 від 01.08.2003 року, у зв’язку з їх укладенням з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства відповідно до вимог ст. 207 Господарського кодексу України; 2) застосувати наслідки передбачені ст. 208 Господарського кодексу України.

Постановою Господарського суду Автономної Республіки Крим від 08.07.2008 р. у справі №2-24/10367-2007 (суддя Колосова Г.Г.), яку залишено без змін ухвалою Севастопольського апеляційного господарського суду від 29.09.2008 року (головуючий суддя –Гонтар В.І., судді Борисова Ю.В., Гоголь Ю.М.) у задоволенні позовних вимог відмовлено повністю.

ДПІ у м. Сімферополі, не погоджуючись з постановою Господарського суду Автономної Республіки Крим від 08.07.2008 р. та ухвалою Севастопольського апеляційного господарського суду від 29.09.2008 року у справі №2-24/10367-2007, звернулась до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати та прийняти нове рішення про задоволення позовних вимог в повному обсязі.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення присутніх в судовому засіданні представників сторін, розглянувши надані письмові докази в їх сукупності, Вищий адміністративний суд України вважає, що касаційна скарга ДПІ у м. Сімферополі підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Предметом даного спору є визнання недійсними укладених між відповідачами угод, у вигляді договорів транспортно-експедиційного обслуговування №02/07 від 02.07.2003 року та №1 від 01.08.2003 року, у зв’язку з їх укладенням з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства відповідно до вимог ст. 207 Господарського кодексу України та застосування наслідків передбачених ст. 208 Господарського кодексу України.

Суди попередніх інстанцій, відмовляючи у задоволенні позовних вимог, виходили, зокрема, з того, що оспорювані угоди укладені відповідно до вимог чинного законодавства, з матеріалів справи не вбачається існування між відповідачами господарських правовідносин, які вчинені з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства..

Проте, суд касаційної інстанції не може погодитися в повній мірі з такими висновками судів попередніх інстанції, оскільки вони зроблені без повного та всебічного з’ясування обставин справи.

Так, згідно з ч. 1 ст. 208 Господарського кодексу України, якщо господарське зобов’язання визнано недійсним як таке, що вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявності наміру в обох сторін –у разі виконання зобов’язання обома сторонами –в доход держави за рішенням суду стягується все одержане ними за зобов’язанням, а в разі виконання зобов’язання однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею, а також усе належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. У разі наявності наміру лише в однієї зі сторін усе одержане нею повинно бути повернено другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується за рішенням суду в доход держави.

Наведену норму слід застосовувати з урахуванням того, що відповідно до ст. 228 Цивільного кодексу України правочин, вчинений з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, водночас є таким, що порушує публічний порядок, а отже, –нікчемним.

Відповідно до ч. 2 ст. 215 цього Кодексу визнання судом такого правочину недійсним не вимагається, а тому позови податкових органів про визнання такого правочину (угоди, господарського зобов’язання) недійсним судовому розгляду не підлягають.

Органи державної податкової служби, зазначені в абз. 1 ст. 10 Закону України "Про державну податкову службу в Україні", можуть на підставі п. 11 цієї статті звертатись до судів із позовами про стягнення в доход держави коштів, одержаних за правочинами, вчиненими з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, посилаючись на їхню нікчемність, а висновок суду стосовно нікчемності правочину має бути викладений у мотивувальній, а не в резолютивній частині судового рішення.

Частиною 1 ст. 228 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку і залишає позовну заяву без розгляду або закриває провадження у справі з підстав, встановлених статтями 155 і 157 цього Кодексу.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 157 Кодексу адміністративного судочинства України суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства.

На підставі викладеного, Вищий адміністративний суд України дійшов висновку про наявність підстав для закриття провадження у справі в частині позовних вимог ДПІ у м. Сімферополі щодо визнання недійсними укладених між відповідачами угод у вигляді договорів транспортно-експедиційного обслуговування №02/07 від 02.07.2003 року та №1 від 01.08.2003 року.

В частині позовних вимог ДПІ у м. Сімферополі щодо застосування наслідків недійсності договорів згідно ст. 208 Господарського кодексу України, Вищий адміністративний суд України звертає увагу на наступне.

За вчинення правочину з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, застосовуються санкції, передбачені ч. 1 ст. 208 Господарського кодексу України. За змістом статті це можливо лише в разі виконання правочину хоча б однією стороною. Зазначені санкції не можна застосовувати за сам факт несплати податків (зборів, інших обов’язкових платежів) однією зі сторін договору, оскільки за таких обставин правопорушенням була б несплата податків, а не вчинення правочину. Для стягнення цих санкцій є необхідною наявність умислу на укладення угоди з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства.

Установлення даного факту може бути підставою для віднесення таких угод до нікчемних, як таких, що завідомо суперечать інтересам держави і суспільства, визнання яких у судовому порядку недійсними не вимагається.

Частиною 1 статті 208 Господарського кодексу України передбачено застосування санкцій лише судом. Це правило відповідає положенням статті 41 Конституції України, згідно з якими конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.

Оскільки санкції, передбачені цією частиною, є конфіскаційними, стягуються за рішенням суду в доход держави за порушення правил здійснення господарської діяльності, то вони не є цивільно-правовими, а є адміністративно-господарськими, тому як відповідають визначенню, закріпленому у частини 1 статті 238 Господарського кодексу України. У зв’язку з чим такі санкції можуть застосовуватися лише протягом строків, установлених статтею 250 цього Кодексу. Початком перебігу зазначених у наведеній статті строків є дата виконання правочину.

Водночас застосування приписів указаної норми можливе лише при встановленні судом обґрунтованості доводів податкового органу про нікчемність господарського зобов’язання (наявність складу правопорушення в діях хоча б однієї зі сторін зобов’язання (правочину, договору, угоди), що є підставою позову про застосування санкцій. З’ясування цих обставин є необхідним незалежно від того, чи закінчилися строки застосування санкцій за укладення господарських зобов’язань з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства. Підтвердження доводів податкового органу про здійснення платником податку операцій з метою мінімізації податків через суб'єктів підприємництва, які завідомо не сплачують податки, зокрема в одній справі, може бути підставою для відмови у позові платнику податків в іншій справі, наприклад, про визнання незаконним податкового повідомлення-рішення, зменшення суми бюджетного відшкодування, відмову у такому тощо.

Судами при розгляді справи, в частині вимоги про застосування передбачених ст. 208 Господарського кодексу України санкцій, порушені вимоги частин 4 та 5 статті 11 КАС, в яких установлено, що суд вживає передбачені законом заходи, необхідні для з’ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи; суд повинен запропонувати особам, які беруть участь у справі, подати докази або з власної ініціативи витребувати докази, яких, на думку суду, не вистачає.

Аналогічні вимоги встановлені і в частині 2 статті 69 КАС.

Відповідно до ст. 159 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з’ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були дослідженні в судовому засіданні.

Судами попередніх інстанцій при розгляді справи не були враховані приписи частини 1 статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України щодо здійснення розгляду і вирішення справ в адміністративних судах на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

За вказаних обставин, суд касаційної інстанції вважає, що висновки попередніх судових інстанцій в частині вимоги про застосування передбачених ст. 208 Господарського кодексу України санкцій, не ґрунтуються на вимогах чинного законодавства та є передчасними.

Зазначене неповне встановлення обставин справи є суттєвим порушенням ст. 86 Кодексу адміністративного судочинства України та виключає можливість висновку суду касаційної інстанції щодо правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права при вирішенні спору, оскільки передбачені ч. 1 ст. 220 Кодексу адміністративного судочинства України межі перегляду справи в касаційній інстанції не дають їй права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені попередніми судовими інстанціями.

Відповідно до вимог Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судове рішення" (v0011700-76) рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а при їх відсутності - на підставі закону, що регулює подібні відносини, або виходячи із загальних засад і змісту законодавства України. Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, які мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Згідно з ч. 2 ст. 227 Кодексу адміністративного судочинства України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи і не можуть бути усунені судом касаційної інстанції.

Вищий адміністративний суд України зазначає, що оскільки допущені судами першої та апеляційної інстанцій порушення норм матеріального та процесуального права призвели до неправильного вирішення спору та не можуть бути усунені судом касаційної інстанції, то всі винесені судові рішення, в частині вимоги про застосування передбачених ст. 208 Господарського кодексу України санкцій, підлягають скасуванню, а справа –направленню в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду слід врахувати викладене та вирішити спір відповідно до закону.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 210 - 232 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) , суд –

Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у м. Сімферополі на постанову Господарського суду Автономної Республіки Крим від 08.07.2008 р. та ухвалу Севастопольського апеляційного господарського суду від 29.09.2008 року у справі №2-24/10367-2007 задовольнити частково.

Постанову Господарського суду Автономної Республіки Крим від 08.07.2008 р. та ухвалу Севастопольського апеляційного господарського суду від 29.09.2008 року у справі №2-24/10367-2007 скасувати.

Закрити провадження у справі у справі №2-24/10367-2007 в частині позовних вимог щодо визнання недійсними укладених між відповідачами угод, у вигляді договорів транспортно-експедиційного обслуговування №02/07 від 02.07.2003 року та №1 від 01.08.2003 року.