2-а-36/08 Про визнання дій неправомірними та стягнення недоотриманих сум на оздоровлення - 29.09.2009 Прийняття

провівши розгляд справи у порядку письмового провадження за позовом ОСОБА_1 до Управління праці та соціального захисту населення Дзержинської міської ради Донецької області про визнання дій неправомірними та стягнення недоотриманих сум на оздоровлення за 2005-2007 роки за касаційною скаргою Управління праці та соціального захисту населення Дзержинської міської ради Донецької області на постанову Дзержинського міського суду Донецької області від 07 травня 2008 року та постанову Донецького апеляційного адміністративного суду від 05 серпня 2008 року,

У листопаді 2007 року позивач звернувся в суд із позовом до Управління праці та соціального захисту населення Дзержинської міської ради Донецької області про визнання дій неправомірними та стягнення недоотриманих сум на оздоровлення за 2005-2007 роки в розмірі 5 375 грн. Свої вимоги мотивує тим, що він має статус постраждалого від наслідків Чорнобильської катастрофи 1 категорії, та є інвалідом 2 групи. У зв’язку з цим Управління праці та соціального захисту населення Дзержинської міської ради щорічно виплачувало позивачу компенсацію на оздоровлення з 2005 року по 2007 рік в розмірі 120 гр. Крім того, позивач вказує на те, що Управління праці та соціального захисту населення Дзержинської міської ради Донецької області здійснювало виплати спірної суми компенсації в розмірі, що є значно меншим, аніж це передбачено ст. 48 Закону України "Про статус та соціальний захист громадян, що постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи". Вважає, що своїми діями Управління праці та соціального захисту населення Дзержинської міської ради носять неправомірний характер, тому просить стягнути з відповідача суму компенсації недоотриманої за 2005-2007 роки в розмірі 5 375 грн.

Постановою Дзержинського міського суду Донецької області від 07 травня 2008 року позов задоволено частково. Визнано неправомірними дії Управління праці та соціального захисту населення Дзержинської міської ради щодо відмови ОСОБА_1 у виплаті недоотриманих сум компенсації на оздоровлення за 2007 рік, виходячи з розмірів встановлених ст. 48 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які страждали в наслідок Чорнобильської катастрофи". Стягнуто із відповідача на користь ОСОБА_1 2080 грн.

Не погоджуючись із постановою суду першої інстанції, відповідач звернувся зі скаргою до суду апеляційної інстанції щодо скасування зазначеного вище рішення.

Постановою Донецького апеляційного адміністративного суду від 05 серпня 2008 року апеляційну скаргу відповідача задоволено частково, постанову суду першої інстанції скасовано, позов задоволено частково. Визнано неправомірними дії відповідача по відмові ОСОБА_1 у виплаті недоотриманих сум компенсації на оздоровлення за 2005, 2007 роки, виходячи з розмірів встановлених ст. 48 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи". Стягнуто з відповідача за рахунок коштів Державного бюджету на користь ОСОБА_1 суму допомоги на оздоровлення за 2005 рік у розмірі 1 540 гривень, за 2007 рік у розмірі 2080 гривен, а всього 3 620 гривень.

Не погоджуючись із рішеннями суду, відповідач звернувся із касаційною скаргою до Вищого адміністративного суду України, в якій просить скасувати постанову суду першої та постанову суду апеляційної інстанцій, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права.

Заслухавши доповідь судді, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені в скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню. Постанова суду першої та постанова суду апеляційної інстанцій підлягають скасуванню, справа –направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвалюючи рішення, суд вірно зазначив про те, що розмір виплат, передбачений Законом України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" (796-12) визначається не постановою Кабінету Міністрів України від 26 липня 1996 року за №836 "Про компенсаційні виплати особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" (836-96-п) і постановою Кабінету Міністрів України від 12.07.2005 р. № 562 (562-2005-п) "Про щорічну допомогу громадянам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи", а ст. 48 Закону України "Про статус та соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи", відповідно до положень якої позивачу має виплачуватись щорічна допомога на оздоровлення у розмірі 4 мінімальних заробітних плат.

Зі справи вбачається та вірно встановлено судом, що позивач має статус постраждалого від наслідків Чорнобильської катастрофи 1 категорії, та є інвалідом 2 групи. У зв’язку з цим Управління праці та соціального захисту населення Дзержинської міської ради щорічно виплачувало позивачу компенсацію на оздоровлення з 2005 року по 2007 рік в розмірі 120 гривень. Крім того, позивач вказує на те, що Управління праці та соціального захисту населення Дзержинської міської ради Донецької області здійснювало виплати спірної суми компенсації в розмірі, що є значно меншим, аніж це передбачено ст. 48 Закону України "Про статус та соціальний захист громадян, що постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи". Вважає, що своїми діями Управління праці та соціального захисту населення Дзержинської міської ради носять неправомірний характер, тому просить стягнути з відповідача суму компенсації недоотриманої за 2005-2007 роки в розмірі 5 375 грн.

Відповідно до ст. 48 Закону України N 796-XII учасникам ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС 2 категорії, виплачується щорічна допомога на оздоровлення в розмірі 4 мінімальних заробітних плат. При цьому, розмір мінімальної заробітної плати визначається на момент виплати.

Згідно з ч.2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Зі змісту вимог законів України про встановлення розмірів мінімальних заробітних плат на 2005-2007 роки не вбачається будь-яких обмежень щодо можливостей застосування розміру мінімальної заробітної плати з метою реалізації норми ст. 48 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи".

Згідно з положеннями ч. 4 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України в разі невідповідності нормативно-правового акта Конституції України (254к/96-ВР) , закону України, міжнародному договору, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу.

Ухвалюючи рішення, суд правильно звернув увагу на принцип пріоритетності законів над підзаконними актами та дійшов правильного висновку про те, що при визначенні розміру компенсаційних виплат позивачеві застосуванню підлягає не постанова Кабінету Міністрів України від 26 липня 1996 року за №836 "Про компенсаційні виплати особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" (836-96-п) і постанова Кабінету Міністрів України12.07.2005 р. № 562 (562-2005-п) "Про щорічну допомогу громадянам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи", а ст. 48 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи".

Суд, вирішуючи питання про стягнення сум недоплаченої допомоги на користь позивача допустив порушення вимог частини 3 ст. 2 та ч.3 третьої ст. 159 КАС України, оскільки ним не досліджено і не надано правової оцінки законодавчим актам, які визначають правосуб’єктність відповідача, його права та обов’язки у сфері публічних відносин, чи є він належним відповідачем по всім заявленим вимогах.

Зокрема, суд повністю не з’ясував, до відання якого суб’єкта владних повноважень входить обов’язок проводити нарахування конкретних сум виплат, передбачених ст. 48 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи".

Відповідно до статті 63 Закону № 796-ХІІ фінансування витрат, пов'язаних з реалізацією цього Закону, здійснюється за рахунок державного бюджету. Ухвалюючи рішення про стягнення з Управління праці та соціального захисту населення на користь позивача певних сум, судом не з’ясовано, чи були відповідні перерахування бюджетних коштів на рахунок відповідача для виплати сум згідно Закону № 796-ХІІ (796-12) ; з якого розрахунку на кожну особу надходили ці кошти; чи має право відповідач проводити заявлені позивачем виплати за рахунок інших платежів, тощо.

Скасовуючи постанову суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції не врахував те, що адміністративний суд може лише визнавати дії суб’єктів владних повноважень незаконними та покласти обов’язок на відповідача провести нарахування та виплату належних сум відповідно до закону за відповідний рік, і не є уповноваженим органом проводити розрахунок суми заборгованості.

Рішення суду мотивоване тим, що при нарахуванні позивачу виплат відповідач виходив з положень ст. 63 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали в наслідок Чорнобильської катастрофи"фінансування витрат, пов’язаних з реалізацією цього Закону здійснюється за рахунок Державного бюджету та Постанови Кабінету Міністрів України "Про компенсаційні виплати особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи"від 26 липня 1996 року №836 (836-96-п) , якою встановлені розміри виплат, виходячи з реальних можливостей видаткової частини Державного бюджету України.

З огляду на викладене, постанова суду першої та постанова суду апеляційної інстанцій не відповідають обставинам справи наданим доказам та нормам процесуального права, тому вона підлягає скасуванню.

Для вирішення даного спору з урахуванням наведених вище норм матеріального права і висновків суду касаційної інстанції необхідно встановлювати нові обставини щодо правильності визначення розміру компенсаційних виплат позивачу та давати їм належну правову оцінку, що відповідно до ч.1 ст. 220 Кодексу адміністративного судочинства України не може зробити суд касаційної інстанції, тому зазначену справу слід направити в суд першої інстанції на новий судовий розгляд.

За правилами ст. 227 Кодексу адміністративного судочинства України, підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи і не можуть бути усунені судом касаційної інстанції.