Про визнання дій неправомірними та стягнення недоотриманих сум на оздоровлення - 29.09.2009 Прийняття

провівши розгляд справи у порядку письмового провадження за позовом ОСОБА_1 до Управління праці та соціального захисту населення Дзержинської міської ради Донецької області про визнання дій неправомірними та стягнення недоотриманих сум на оздоровлення за касаційною скаргою Управління праці та соціального захисту населення Дзержинської міської ради Донецької області на постанову Дзержинського міського суду Донецької області від 22 травня 2008 року та постанову Донецького апеляційного адміністративного суду від 20 серпня 2008 року,

У січні 2008 року позивач звернувся в суд із позовом до Управління праці та соціального захисту населення Дзержинської міської ради Донецької області про визнання дій неправомірними та стягнення недоотриманих сум на оздоровлення за 2005-2007 роки у розмірі 2748 грн. Свої вимоги мотивує тим, що він є інвалідом ЧАЕС 3 групи, захворювання, пов’язаного з ліквідацією аварії на ЧАЕС 1 категорії, та відповідно до Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" (796-12) має право на отримання щорічної допомоги на оздоровлення у розмірі 4 мінімальних заробітних плат, але відповідачем ця допомога безпідставно зменшена та виплачена йому у меншому розмірі у 2005 та 2007 роках. Просить стягнути з відповідача суму компенсації недоотриманої за 2005-2007 роки в розмірі 2748 гр.

Постановою Дзержинського міського суду Донецької області від 22 травня 2008 року позов задоволено.

Не погоджуючись із постановою суду першої інстанції, відповідач звернувся зі скаргою до суду апеляційної інстанції щодо скасування зазначеного вище рішення.

Постановою Донецького апеляційного адміністративного суду від 20 серпня 2009 року апеляційну скаргу відповідача задоволено частково, постанову суду першої інстанції змінено та доповнено абз. 3 резолютивної частини після слів "стягнути з Управління праці та соціального захисту населення Дзержинської міської ради на користь ОСОБА_1"словами "за 2007 рік за рахунок Державного бюджету України". В іншій частині постанова суду першої інстанції залишена без змін.

Не погоджуючись із судовими рішеннями, відповідач звернувся із касаційною скаргою до Вищого адміністративного суду України, в якій просить скасувати постанову суду першої та апеляційної інстанцій відмовити в задоволенні позову, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права.

Заслухавши доповідь судді, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені в скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню. Постанова суду першої та ухвала суду апеляційної інстанцій підлягають скасуванню. Справа –направленню на новий розгляд до суду першої інстанції з таких підстав.

Ухвалюючи рішення, суд вірно зазначив про те, що розмір виплат, передбачений Законом України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" (796-12) визначається не постановою Кабінету Міністрів України від 26 липня 1996 року за №836 "Про компенсаційні виплати особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" (836-96-п) і постановою Кабінету Міністрів України12.07.2005 р. № 562 (562-2005-п) "Про щорічну допомогу громадянам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи", а ст. 48 Закону України "Про статус та соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи", відповідно до положень якої позивачу має виплачуватись щорічна допомога на оздоровлення у розмірі 4 мінімальних заробітних плат.

Зі справи вбачається та вірно встановлено судом, що позивач є інвалідом ЧАЕС 3 групи, захворювання, пов’язаного з ліквідацією аварії на ЧАЕС 1 категорії, та відповідно до Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" (796-12) має право на отримання щорічної допомоги на оздоровлення у розмірі 4 мінімальних заробітних плат, але відповідачем ця допомога безпідставно зменшена та виплачена йому у меншому розмірі у 2005 та 2007 роках.

Відповідно до ст. 48 Закону України N 796-XII учасникам ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС 1 категорії, що є інвалідами 3 групи, виплачується щорічна допомога на оздоровлення в розмірі 4 мінімальних заробітних плат. При цьому, розмір мінімальної заробітної плати визначається на момент виплати.

Згідно з ч.2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Зі змісту вимог законів України про встановлення розмірів мінімальних заробітних плат на 2002-2007 роки не вбачається будь-яких обмежень щодо можливостей застосування розміру мінімальної заробітної плати з метою реалізації норми ст. 48 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи".

Згідно з положеннями ч. 4 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України в разі невідповідності нормативно-правового акта Конституції України (254к/96-ВР) , закону України, міжнародному договору, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу.

Таким чином, судом вірно враховано те, що в даному випадку при виникненні колізії підлягають застосуванню норми Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" (796-12) .

Суд, вирішуючи питання про стягнення сум недоплаченої допомоги на користь позивача допустив порушення вимог частини 3 ст. 2 та ч.3 третьої ст. 159 КАС України, оскільки ним не досліджено і не надано правової оцінки законодавчим актам, які визначають правосуб’єктність відповідача, його права та обов’язки у сфері публічних відносин, чи є він належним відповідачем по всім заявленим вимогах.

Відповідно до статті 63 Закону № 796-ХІІ фінансування витрат, пов'язаних з реалізацією цього Закону, здійснюється за рахунок державного бюджету. Ухвалюючи рішення про стягнення з Управління праці та соціального захисту населення на користь позивача певних сум, судом не з’ясовано, чи були відповідні перерахування бюджетних коштів на рахунок відповідача для виплати сум згідно Закону № 796-ХІІ (796-12) ; з якого розрахунку на кожну особу надходили ці кошти; чи має право відповідач проводити заявлені позивачем виплати за рахунок інших платежів, тощо.

З огляду на положення статей 21, 105, 162 КАС адміністративний позов може містити вимоги щодо визнання незаконними рішення, дії чи бездіяльності відповідача, зобов'язання його вчинити певні дії, відшкодувати шкоду, заподіяну незаконними рішенням, дією або бездіяльністю.

Змінюючи постанову суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції не врахував те, що адміністративний суд може лише визнавати дії суб’єктів владних повноважень незаконними та покласти обов’язок на відповідача провести нарахування та виплату належних сум відповідно до закону за відповідний рік, і не є уповноваженим органом проводити розрахунок суми заборгованості.

В межах існуючих фінансових можливостей держава гарантує виплату окремих видів компенсацій і допомоги, в т.ч. тим, що є предметом позову, у визначених постановою Кабінету Міністрів України від 26 липня 1996 року № 836 (836-96-п) розмірах.

З огляду на викладене, постанова суду першої та постанова суду апеляційної інстанцій не відповідають обставинам справи наданим доказам та нормам процесуального права, тому вона підлягає скасуванню.

Для вирішення даного спору з урахуванням наведених вище норм матеріального права і висновків суду касаційної інстанції необхідно встановлювати нові обставини щодо правильності визначення розміру компенсаційних виплат позивачу та давати їм належну правову оцінку, що відповідно до ч.1 ст. 220 Кодексу адміністративного судочинства України не може зробити суд касаційної інстанції, тому зазначену справу слід направити в суд першої інстанції на новий судовий розгляд.

За правилами ст. 227 Кодексу адміністративного судочинства України, підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи і не можуть бути усунені судом касаційної інстанції.

Керуючись ст.ст. 220, 221, 222, 227, 230 КАС України, суд, -

Касаційну скаргу Управління праці та соціального захисту населення Дзержинської міської ради Донецької області задовольнити частково.

Постанову Дзержинського міського суду Донецької області від 22 травня 2008 року та постанову Донецького апеляційного адміністративного суду від 20 серпня 2008 року скасувати.