К-20462/08-С Про стягнення суми штрафних санкцій - 25.02.2010 Прийняття

розглянувши в порядку попереднього провадження касаційну скаргу Кіровоградського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів на постанову господарського суду Кіровоградської області від 03 липня 2008 року та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 25 вересня 2008 року у справі за позовом Кіровоградського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до відкритого акціонерного товариства "Кіровоградський завод будівельних матеріалів №1"про стягнення 40 394 грн. 46 коп.,-

У травні 2008 року Кіровоградське обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів (далі –Відділення, позивач) звернулося до господарського суду Кіровоградської області з позовом до відкритого акціонерного товариства "Кіровоградський завод будівельних матеріалів №1"(далі –Товариство, відповідач) про стягнення 40 394 грн. 46 коп.

Постановою господарського суду Кіровоградської області від 03 липня 2008 року, залишеною без змін ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 25 вересня 2008 року, відмовлено в задоволенні позову.

Не погоджуючись з постановою господарського суду Кіровоградської області від 03 липня 2008 року та ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 25 вересня 2008 року, Відділення звернулося до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, в якій просить ухвалені у справі судові рішення скасувати та постановити нове рішення по справі, яким задовольнити заявлені позовні вимоги, посилаючись на порушення судами норм матеріального права.

Обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, судова колегія Вищого адміністративного суду України встановила наступне.

Статтею 220 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Судами першої та апеляційної інстанції встановлено фактичні обставини справи, які свідчать, що згідно звіту відповідача за 2007 рік про зайнятість та працевлаштування інвалідів середньооблікова чисельність штатних працівників облікового складу Товариства становила 188 осіб, тобто відповідно до нормативу, встановленого статтею 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні", відповідач повинен був створити 8 робочих місць для працевлаштування інвалідів. Однак на підприємстві відповідача у 2007 році працювало лише чотири особи з обмеженою працездатністю.

Як вбачається з матеріалів справи Відділення нарахувало відповідачу 39742 грн. 56 коп. адміністративно-господарських санкцій та 651 грн. 90 коп. пені за невиконання нормативу робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів у 2007 році та звернулося до суду з позовом про стягнення вказаних сум.

Відмовляючи Кіровоградському обласному відділенню Фонду соціального захисту інвалідів в задоволенні позовних вимог суди першої та апеляційної інстанції виходили з того, що відповідачем вживались заходи до виконання вимог законодавства про створення робочих місць для інвалідів. Відсутність на підприємстві відповідача робітників інвалідів при наявності робочих місць для інвалідів не є виною відповідача, оскільки Законом України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" (875-12) , на нього покладено обов’язок забезпечення певної кількості робочих місць для працевлаштування інвалідів, а не обов’язок їх відшукувати та працевлаштовувати.

З такими висновками судів колегія суддів Вищого адміністративного суду України погоджується виходячи з наступного.

Як передбачено статтею 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні"передбачено, що для підприємств, установ і організацій, незалежно від форми власності і господарювання встановлюється норматив робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів у розмірі 4 % від загальної чисельності працюючих, а якщо працює від 8 до 25 чоловік –у кількості 1 робочого місця.

Статтею 20 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні"передбачено, що підприємства (об"єднання), установи і організації, крім тих, що повністю утримуються за рахунок коштів державного або місцевого бюджетів, незалежно від форми власності і господарювання, де кількість працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим ч. 1 ст. 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів штрафні санкції, сума яких визначається у розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві ( в об’єднані), в установі, організації за кожне робоче місце, незайняте інвалідом.

Відповідно до статті 18 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні"працевлаштування інвалідів здійснюється органами виконавчої влади з питань праці та соціальної політики, органами місцевого самоврядування, громадськими організаціями інвалідів.

Сплату адміністративно-господарських санкцій і пені підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, проводять відповідно до закону за рахунок прибутку, який залишається в їх розпорядженні після сплати всіх податків і зборів (обов'язкових платежів).

Адміністративно-господарські санкції розраховуються та сплачуються підприємствами, установами, організаціями, у тому числі підприємствами, організаціями громадських організацій інвалідів, фізичними особами, зазначеними в частині першій цієї статті, самостійно в строк до 15 квітня року, наступного за роком, в якому відбулося порушення нормативу, встановленого частиною першою статті 19 цього Закону. При цьому до правовідносин із стягнення адміністративно-господарських санкцій, передбачених цим Законом, не застосовуються строки, визначені статтею 250 Господарського Кодексу України.

З огляду на приписи статті 238 Господарського кодексу України, до суб’єктів господарювання можуть бути застосовані уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування адміністративно-господарські санкції, тобто заходи організаційно-правового або майнового характеру, спрямовані на припинення правопорушення суб'єкта господарювання та ліквідацію його наслідків, та за порушення встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності.

Підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин відповідно до статті 218 цього Кодексу є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.

Відтак, при вирішенні питання про правомірність стягнення адміністративно-господарських санкцій слід виходити із загальних норм права відносно відповідальності за порушення зобов'язань та встановлення в діях або бездіяльності роботодавця складу правопорушення з метою застосування юридичної відповідальності у вигляді адміністративно-господарських санкцій.

Елементами правопорушення є вина та наявність причинного зв'язку між самим порушенням та його наслідками.

Так, згідно до статті 18 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні"від 21 березня 1991 року, забезпечення прав інвалідів на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості.

В силу частини 3 статті 18-1 цього Закону державна служба зайнятості здійснює пошук підходящої роботи відповідно до рекомендацій МСЕК, наявних у інваліда кваліфікації та знань, з урахуванням його побажань.

Відповідно до Порядку подання підприємствами, установами, організаціями та фізичними особами, що використовують найману працю, звітів про зайнятість і працевлаштування інвалідів та інформації, необхідної для організації їх працевлаштування, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України № 70 від 31 січня 2007 року (70-2007-п) , звіт про зайнятість і працевлаштування інвалідів роботодавці подають (надсилають рекомендованим листом) щороку до 1 березня відділенням Фонду, в яких вони зареєстровані, за формою, затвердженою Мінпраці за погодженням з Держкомстатом. Датою надходження звіту про зайнятість і працевлаштування інвалідів вважається дата подання роботодавцем звіту до відділення Фонду, а у разі надсилання його поштою - дата на поштовому штемпелі. Інформацію про наявність вільних робочих місць (вакантних посад) для працевлаштування інвалідів роботодавці подають центру зайнятості за місцем їх реєстрації як платників страхових внесків на загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття за формою, затвердженою Мінпраці за погодженням з Держкомстатом.

У постанові Верховного Суду України від 20 липня 2004 року (справа №2-23/9789-03) вказано, що аналіз положень Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" (875-12) дає підстави для висновку про те, що обов"язок підприємства щодо створення робочих місць для інвалідів не супроводжується його обов"язком підбирати і працевлаштовувати інвалідів на створені робочі місця.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що відповідач на протязі 2007 року надавав до центру зайнятості звіти за формою 3-ПН, в яких зазначав про потребу в працівниках інвалідах (а.с. 27 –34). Крім того, відповідач, з метою забезпечення виконання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів видав наказ, яким доручив відділу кадрів та керівникам структурних підрозділів постійно здійснювати підбір і працевлаштування інвалідів на такі посади як прибиральниця, інженерно-технічні працівники і службовці (а.с. 25). У відповідача на кінець звітного періоду працювало вже 7 інвалідів (а.с. 53), а доказів безпідставної відмови відповідача у прийнятті на роботу інвалідам, які безпосередньо зверталися до нього, чи були направлені на підприємство центром зайнятості, позивачем не надано.

Разом з тим, відповідно до частини 1 статті 218 Господарського кодексу України підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.

У частині 2 наведеної статті передбачено, що учасник господарських відносин відповідає, зокрема за порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.

Адміністративно-господарські санкції за незайняті інвалідами робочі місця не є податком, збором (обов’язковим платежем), обов’язкова сплата яких передбачена Конституцією України (254к/96-ВР) та Законом України від 25 червня 1991 року № 1251-XII "Про систему оподаткування" (1251-12) , а є заходом впливу до правопорушника у сфері господарювання у зв’язку зі скоєнням правопорушення.

У зв’язку з тим, що у діях відповідача відсутній склад правопорушення, на нього не може бути покладена відповідальність за ненаправлення уповноваженими органами необхідної кількості інвалідів для працевлаштування, відсутність в населеному пункті за місцем знаходження Товариства інвалідів, які бажають працевлаштуватись. Вказана правова позиція ґрунтується на висновках викладених в постанові Верховного суду України від 22 грудня 2009 року по справі №21-2151во09.

Оскільки попередніми судовими інстанціями встановлено, що відповідачем вживались заходи до виконання вимог законодавства про створення робочих місць для інвалідів та відповідними органами інваліди для працевлаштування до Товариства а, в силу положень статті 220 КАС України суд касаційної інстанції не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, колегія суддів Вищого адміністративного суду України погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про відсутність підстав для задоволення позову Кіровоградського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів..

Враховуючи викладене, судова колегія Вищого адміністративного суду України приходить до висновку про те, що місцевий та апеляційний суди повно з’ясували обставини справи і дали їм правильну юридичну оцінку. Порушень чи неправильного застосування норм матеріального чи процесуального права, які потягли б за собою скасування чи зміну прийнятих у справі судових рішень, судовою колегією не встановлено.