К-5193/09-С Про надання статусу біженця - 02.09.2009 Прийняття

за участю представника Державного комітету України у справах національностей та релігій –Григор"євої М.А., представника позивачів –Деминюк О.Б., представника Генеральної прокуратури України - Красножон О.М., Бедро О.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу заступника Генеральної прокуратури України на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 24 листопада 2008 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 22 січня 2009 року у справі за позовом заступника Генеральної прокуратури України до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 ОСОБА_4, Державного комітету України у справах національностей та релігій про визнання протиправними та скасування рішень, -

У липні 2008 року позивач звернувся до суду з адміністративним позовом до Державного комітету України у справах національностей та релігій, ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 ОСОБА_4 про визнання протиправними та скасування рішень про надання статусу біженця ОСОБА_2 (рішення № 256 від 28.03.2006 року), ОСОБА_3 (рішення № 255 від 28.03.2006 року), ОСОБА_1 (рішення № 257 від 28.03.2006 року) та ОСОБА_4 (рішення № 254 від 28.03.2006 року). Свої вимоги позивач обґрунтовує тим, що оскаржувані рішення прийняті із порушенням вимог Закону України "Про біженців" (2557-14) .

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 24 листопада 2008 року відмовлено в задоволенні позову.

Не погоджуючись із постановою суду першої інстанції, Генеральна прокуратура України звернулася зі скаргою до суду апеляційної інстанції щодо скасування судового рішення першої інстанції.

Ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 22 січня 2009 року апеляційну скаргу позивача залишено без задоволення, постанову суду першої інстанції залишено без змін.

Не погоджуючись із постановою суду першої та ухвалою суду апеляційної інстанцій позивач звернувся із касаційною скаргою до Вищого адміністративного суду України, в якій просить скасувати постанову суду першої та ухвалу суду апеляційної інстанцій, задовольнити позов, посилаючись на порушення норм процесуального та матеріального права.

Заслухавши доповідь судді, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені в скарзі доводи, колегія суддів дійшла до висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню. Постанова суду першої та ухвала суду апеляційної інстанцій підлягають скасуванню. Справа –направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.

Зі справи вбачається та вірно встановлено судом, що Державним комітетом України у справах національностей та релігій прийнято рішення № 256 від 28.03.2006 року про надання статусу біженця ОСОБА_2; рішення № 255 про надання статусу біженця ОСОБА_3; рішення № 257 про надання статусу біженця ОСОБА_1 та рішення № 254 про надання статусу біженця ОСОБА_4 які є громадянами Республіки Казахстан і особами, що мають цілком обгрунтовані побоювання стати жертвами переслідувань за ознаками політичних переконань.

Генеральною прокуратурою України на підставі листа Генеральної прокуратури республіки Казахстан № 36\235-о8 від 21.04.08 року щодо правомірності надання статусу біженців відповідачам проведено перевірку, за результатами якої прокуратурою 19 та 21 травня 2008 року внесено протести на вищезазначені рішення Держкомнацрелігій, в яких позивач вказує на незаконність прийнятих рішень з огляду на ті обставини, що зазначені рішення Комітету нібито містять недостовірні відомості та прийняті суб’єктивно без вчинення всіх необхідних заходів перевірки осіб, і які подано Генеральною прокуратурою України лише після отримання запиту Генеральної прокуратури Республіки Казахстан.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд дійшов помилкового висновку про те, що обов’язок щодо доказування встановлення факту про притягнення особи до кримінальної відповідальності на відповідача не покладено. Правоохоронними органами та органами СБУ було надано висновок про відсутність обставин, які перешкоджають наданню зазначеним громадянам Республіки Казахстан статусу біженця і що Держкомнацрелігій обґрунтовано не мав підстав ставити під сумнів дійсність отриманих відомостей.

У рішенні суд керувався ч.2 ст. 99 КАС України та зауважив, що встановлення процесуальних строків законом та судом передбачено з метою дисциплінування учасників адміністративного судочинства та своєчасного виконання ними, передбачених Кодексом адміністративного судочинства України (2747-15) , певних процесуальних дій. Генеральна прокуратура України поважність причини пропущеного строку звернення до суду наголошує на тих обставинах, що їм про прийняття оскаржуваного рішення стало відомо лише під час перевірки, здійсненної на підставі листів Генеральної прокуратури республіки Казахстан.

Також зауважив, що Генеральна прокуратура України не є тим органом, перед яким Комітет повинен звітуватися та доповідати про прийняті ним рішення, при цьому Держкомнацрелігій жодним чином не приховували оскаржувані рішення та не перешкоджали прокуратурі в їх ознайомленні. Тому суд не визнав поважною причину пропущеного строку звернення позивача до суду, враховуючи також і ті обставини, що подання Генеральною прокуратурою України протесту на спірні рішення, ніяким чином не відновлює цей строк, оскільки такі підстави Законом не визначені.

При ухваленні рішення, судом не було взято до уваги той факт, що Листи Комітету про відхилення протестів від 30.05.2008 року позивачем були отримані 03.06.2008 року, що підтверджується штампами сектору реєстрації вхідної кореспонденції секретаріату Генеральної прокуратури України.

У зв’язку з відхиленням протестів, в межах встановленого ч. 4 ст. 21 Закону України "Про прокуратуру"п’ятнадцятиденного строку, Генеральною прокуратурою України 17.06.2008 року до окружного адміністративного суду м. Києва поштовим зв"язком було направлено позови про визнання незаконними та скасування рішень Державного комітету України у справах національностей та релігій про надання статусу біженців зазначеним громадянам, що підтверджується відмітками поштового відділення на описах вкладення у цінні листи на адресу суду та фіскальними чеками.

Відповідно до ст. 121 Конституції України, нагляд за додержанням прав і свобод людини і громадянина, додержанням законів з цих питань органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами є конституційною функцією прокуратури України.

Згідно ст.ст. 6, 19, 20 Закону України "Про прокуратуру", предметом нагляду за додержанням та застосуванням законів є, зокрема, відповідність актів, які видаються всіма органами, вимогам Конституції України (254к/96-ВР) та чинним законам. Здійснюючи функцію нагляду, органи прокуратури України мають право вживати заходів до усунення порушень закону, від кого б вони не. виходили та опротестовувати акти міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, а також рішення і дії посадових осіб.

Згідно з вимогами ч.1 ст. 21 Закону України "Про прокуратуру"реагування прокурора на незаконні дії та рішення посадових осіб шляхом принесення протесту також є його обов’язком.

При цьому Закон України "Про прокуратуру" (1789-12) та інше законодавство не обмежують прокурора у строках для принесення протесту.

Крім того, необґрунтованим є висновок суду і про пропуск Генеральною прокуратурою України загального річного строку адміністративного суду. Частиною 2 ст. 99 КАС України встановлено, що перебіг цього строку обчислюється з дня, коли особа дізналась або повинна була дізнатись про порушення прав, свобод чи інтересів.

Як зазначено вище, про спірні рішення Комітету та їх незаконність Генеральній прокуратурі України стало відомо під час перевірки у травні 2008 року.

Суд не з"ясував у повному обсязі усі суттєві обставини справи та не дай їм належної оцінки, що має суттєве значення для вирішення справи.

Ухвалюючи рішення, суд апеляційної інстанції не усунув зазначених вище порушень вимог процесуального законодавства та безпідставно залишив рішення суду першої інстанції без змін.

З врахуванням цих обставин, постанову суду першої та ухвалу суду апеляційної інстанцій не можна визнати законними, вони підлягають скасуванню.

За правилами ст. 227 Кодексу адміністративного судочинства України, підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи і не можуть бути усунені судом касаційної інстанції.

Керуючись статтями 220, 221, 223, 227, 230, 231 КАС України, колегія суддів -,

Касаційну скаргу Заступника Генерального прокурора України задовольнити частково.

Постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 24 листопада 2008 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 22 січня 2009 року скасувати.