Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

головуючого судді-доповідача Усенко Є.А.

суддів: Бившевої Л.І., Костенка М.І., Маринчак Н.Є., Шипуліної Т.М.

розглянувши у попередньому судовому засіданні

касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Голосіївському районі м. Києва

на ухвалу Київського апеляційного господарського суду від 06.02.2007

у справі № 11/333а господарського суду міста Києва

за позовом заступника прокурора Голосіївського району м. Києва в інтересах держави в особі Державної податкової інспекції у Голосіївському районі м. Києва

до 1. товариства з обмеженою відповідальністю "Супутник Сервіс"

2. товариства з обмеженою відповідальністю "Аміра"

про визнання недійсним договору

Постановою господарського суду міста Києва від 24.10.2006, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 06.02.2007, в задоволенні позову про визнання недійсним з підстав, передбачених статтею 49 ЦК УРСР, договору купівлі-продажу скрапленого газу від 04.02.2002 № 7, укладеного між ТОВ "Супутник Сервіс" та ТОВ "Аміра", відмовлено з тієї підстави, що позивач в судовому процесі не довів факту укладання спірного договору ТОВ "Супутник Сервіс" з метою, суперечною інтересам держави та суспільства.

В касаційній скарзі ДПІ у Голосіївському районі м. Києва просить скасувати постановлені у справі судові рішення та прийняти нове рішення про задоволення позову, посилаючись на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права.

Перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, юридичної оцінки обставин справи, колегія суддів Вищого адміністративного суду України приходить до висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Судом встановлено, що ТОВ "Супутник Сервіс" / продавець / та ТОВ "Аміра" /покупець/ уклали договір купівлі-продажу скрапленого газу від 04.02.2002 № 7, виконання яких їх сторонами підтверджується актом прийому-передачі від 12.02.2002, видатковою накладною від 12.02.2002, податковою накладною від 12.02.2002 № 979 та платіжними дорученнями від 28.02.2002 № 5 та від 01.03.2002 № 6.

Реальність зобов’язання за спірним договором позивачем не оспорюється.

Як на підставу позову позивач посилається на те, що договір укладений ТОВ "Супутник Сервіс" з метою, що суперечить інтересам держави та суспільства.

В обґрунтування такого доводу позивач посилається на відсутність вказаного підприємства за адресою реєстрації, подання до податкового органу податкової звітності з 01.08.2002 з нульовими показниками та про заниження цим підприємством податкових зобов’язань на загальну суму 81,7 тис.грн за спірним договіром.

Недійсність правочину пов’язана з невідповідністю його змісту актам цивільного законодавства, нормам моралі та правоздатністю його сторін, як це випливає із статті 213 ЦК України.

В судовому процесі не встановлено, що зміст спірної угоди суперечить актам цивільного законодавства.

Інших доводів щодо недійсності спірного договору, окрім як посилання на порушення ТОВ "Супутник Сервіс" податкового законодавства, позивач в судовому процесі на наводив.

Згідно статті 49 ЦК УРСР, чинного до 01.01.2004 р., якщо угода укладена з метою, завідомо суперечною інтересам соціалістичної держави і суспільства, то при наявності умислу у обох сторін - в разі виконання угоди обома сторонами - в доход держави стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання угоди однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею і все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності ж умислу лише у однієї з сторін все одержане нею за угодою повинно бути повернуто другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується в доход держави. Цивільний кодекс України (435-15) , який набрав чинності 1 січня 2004 року, серед правових наслідків вчинення правочину, який порушує публічний порядок, не встановлює санкцій, аналогічних тим, які були встановлені статтею 49 ЦК УРСР.

Норми, які за предметом регулювання та встановленими санкціями відповідають положенням статті 49 ЦК УРСР, містить Господарський кодекс України (436-15) / статті 207 та 208 цього Кодексу /, який набрав чинності з 1 січня 2004 року.

Відповідно до пункту 5 розділу IX "Прикінцеві положення" Господарського кодексу України (436-15) положення останнього щодо відповідальності за порушення правил здійснення господарської діяльності застосовуються в разі, якщо такі порушення були вчинені після набрання чинності цими положеннями. Положення ГК щодо відповідальності за порушення, зазначені в абзаці 1 того ж пункту, вчинені до набрання чинності відповідними положеннями названого Кодексу стосовно відповідальності учасників господарських відносин, застосовуються в разі, якщо вони пом’якшують відповідальність за вказані порушення.

Згідно з частиною першою статті 207 ГК України господарське зобов’язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинене з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладене учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним із них господарської компетенції (спеціальної правосуб’єктності), може бути на вимогу однієї зі сторін чи відповідного органу державної влади визнане судом недійсним повністю або в частині.

За вчинення такого господарського зобов’язання застосовуються санкції, передбачені частиною першою статті 208 цього Кодексу.

Ці санкції не можуть застосовуватися за сам факт несплати податків, зборів /обов’язкових платежів/ однією із сторін договору. Необхідною умовою для їх застосування є наявність умислу на укладення угоди з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, наприклад, вчинення удаваного правочину з метою приховання ухилення від сплати податків, отримання незаконної податкової вигоди /податковий кредит, бюджетне відшкодування, зменшення бази оподаткування тощо/.

В силу пункту 5 розділу IX "Прикінцеві положення" ГК України (436-15) ці санкції не можуть застосовуватися за правопорушення, вчинені до набрання законної сили вказаним Кодексом.

Враховуючи недоведеність в судовому процесі факту укладення договору купівлі-продажу від 04.02.2002 з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства, а також відсутність на час звернення ДПІ у Голосіївському районі м. Києва до суду з позовом правових підстав для застосування до сторін договору, укладеного до 01.01.2004, юридичних наслідків, встановлених частиною 1 статті 208 ГК України, висновок судів першої та апеляційної інстанцій про відмову в позові відповідає встановленим у справі обставинам та правильному застосуванню норм матеріального права.

Керуючись ст.ст. 220, 220-1, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) ,

Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Голосіївському районі м. Києва залишити без задоволення, а постанову господарського суду міста Києва від 24.10.2006 та ухвалу Київського апеляційного господарського суду від 06.02.2007– без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути переглянута Верховним Судом України з підстав та в порядку, передбачених статтями 236- 238 Кодексу адміністративного судочинства України.