Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:

Суддів: Бутенка В. І.,

Лиски Т. О. (доповідач),

Весельської Т. Ф.,

Сороки М. О.,

Мироненка О. В.,

провівши в порядку касаційного провадження попередній розгляд адміністративної справи за позовом ОСОБА_1 до Державного комітету України у справах національностей та міграції про визнання протиправним рішення про відмову в наданні статусу біженця та зобов'язання надати статус біженця в Україні, касаційне провадження в якій відкрито за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Київського районного суду м. Одеси від 11 грудня 2006 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 06 листопада 2007 року, -

У червні 2006 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Державного комітету України у справах національностей та міграції про визнання протиправним рішення від 01.07.2005 № 463 про відмову в наданні статусу біженця та зобов'язання надати статус біженця в Україні.

В обґрунтування позовних вимог зазначає, що вказаним рішенням відповідач відмовив йому в наданні статусу біженця у зв'язку з відсутністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Постановою Київського районного суду м. Одеси від 11 грудня 2006 року, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 06 листопада 2007 року, в задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі на вказані судові рішення ОСОБА_1 ставить питання про їх скасування в зв'язку з неправильним застосуванням норм матеріального і процесуального права, та направлення справи на новий розгляд.

Заслухавши суддю-доповідача, розглянувши та обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, колегія суддів Вищого адміністративного суду України вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Абзацом 2 ст. 1 Закону України "Про біженців" встановлено, що біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідань, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до вимог абзацу 4 ст. 10 Закону України "Про біженців" статус біженця не надається особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені абзацом 2 ст. 1 цього Закону, відсутні.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що позивач, 1968 р.н., народився в Судані м. Хартум, за національністю нубієць, мусульманин, освіта середня, неодружений, є громадянином Судану. Прибув до України 06 вересня 1989 року легально на навчання до Одеського політехнічного інституту.

10 листопада 2004 року він звернувся до відповідача із заявою про надання статусу біженця. Рішенням Державного комітету України у справах національностей та міграції від 01 липня 2005 року № 643 йому було відмовлено в наданні статусу біженця.

Відмовляючи в задоволенні позову, суди обґрунтовано виходили з того, що позивач під час розгляду справи не надав жодного доказу, який би підтвердив наявність переслідувань щодо нього або утисків за ознаками, які б відповідали вимогам, визначеним абзацом 2 ст. 1 Закону України "Про біженців", не навів жодного конкретного факту, який би свідчив про наявність утисків щодо нього або дискримінації його за політичною ознакою. Позивач не навів також будь-якої аргументації своїм побоюванням у разі повернення на батьківщину, які б ґрунтувалися на реальних подіях, інших доказів того, що ці побоювання є обґрунтованими та відповідали вимогам абзацу 2 ст. 1 Закону України "Про біженців".

Отже, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про безпідставність позовних вимог, оскільки рішення відповідача прийняте на підставі закону та у межах повноважень.

Відповідно до ч.3 ст. - 220-1 КАС України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід відхилити, оскільки судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального і процесуального права, правова оцінка обставинам у справі дана правильно, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Керуючись ст.ст. - 220-1, 223, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів,-

Касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилити, а постанову Київського районного суду м. Одеси від 11 грудня 2006 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 06 листопада 2007 року залишити без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених ст. 237 КАС України.