К-8797/09-С Про визнання дій неправомірними та стягнення недоотриманої допомоги на оздоровлення - 21.10.2009 Прийняття

провівши розгляд справи у порядку письмового провадження за позовом ОСОБА_1 до Калінінського Управління праці та соціального захисту населення Горлівської міської ради, Головного управління Державного казначейства України в Донецькій області про визнання дій неправомірними та стягнення недоотриманої допомоги на оздоровлення 2000-2007 роки за касаційною скаргою Калінінського Управління праці та соціального захисту населення Горлівської міської ради на постанову Донецького апеляційного адміністративного суду від 11 лютого 2009 року,

У липні 2008 року позивач звернувся в суд із позовом до Калінінського Управління праці та соціального захисту населення Горлівської міської ради, Головного управління Державного казначейства України в Донецькій області про визнання дій неправомірними та стягнення недоотриманої допомоги на оздоровлення 2000-2007 роки. Свої вимоги мотивує тим, що він є інвалідом 3 групи, внаслідок захворювання, пов’язаного з його участю в ліквідації наслідків аварії на Чорнобиль ской АЕС та перебуває на обліку у відповідача. Згідно ст. 48 Закону України "Про статус та соціальний захист громадян,що постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи", передбачена щорічна допомога на оздоровлення інвалідам 3 групи в розмірі 4 мінімальних заробітних плат. Вважає що відповідач не правильно нарахував йому допомогу на оздоровлення та відмовляється зробити йому перерахунок. Просить визнати дії відповідача про відмову перерахунку та виплати на його користь недоотриманої суми допомоги на оздоровлення за 2000 –2007роки неправомірними та просить стягнути з відповідача недоотриману суму допомоги 8 358,5 грн.

Постановою Калінінського районного суду м. Горлівки Донецької області від 24 листопада 2008 року позов задоволено частково. Стягнуто з відповідача на користь позивача недоотриману суму допомоги на оздоровлення за період з 2003-2005 роки та за 2007 рік у розмірі 5863 грн. В решті позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись із постановою суду першої інстанції, відповідач звернувся зі скаргою до суду апеляційної інстанції щодо скасування зазначеного вище рішення.

Постановою Донецького апеляційного адміністративного суду від 11 лютого 2009 року апеляційну скаргу відповідача задоволено частково, постанову суду першої інстанції скасовано. Позов задоволено частково. Визнано незаконними дії відповідача щодо відмови позивачу у виплаті порічної допомоги на оздоровлення за 2000, 2001, 2002, 2003, 2004, 2005, 2007 роки відповідно до положень ст. 48 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи"та стягнуто з відповідача на користь позивача недоотриману щорічну допомогу на оздоровлення за 2000, 2001 2002, 2003, 2004, 2005, 2007 роки в розмірі 6948,50 грн. В решті позовних вимог відмовити.

Не погоджуючись із рішеннями суду, відповідач звернувся із касаційною скаргою до Вищого адміністративного суду України, в якій просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції, ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права.

Заслухавши доповідь судді, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені в скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню. Постанова суду першої та постанова суду апеляційної інстанцій підлягають скасуванню, справа –направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвалюючи рішення, суд вірно зазначив про те, що розмір виплат, передбачений Законом України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" (796-12) визначається не постановою Кабінету Міністрів України від 26 липня 1996 року за №836 "Про компенсаційні виплати особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" (836-96-п) і постановою Кабінету Міністрів України від 12.07.2005 р. № 562 (562-2005-п) "Про щорічну допомогу громадянам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи", а ст. 48 Закону України "Про статус та соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи", відповідно до положень якої позивачу має виплачуватись щорічна допомога на оздоровлення у розмірі 4 мінімальних заробітних плат.

Зі справи вбачається та вірно встановлено судом, що позивач є інвалідом 3 групи, внаслідок захворювання, пов’язаного з його участю в ліквідації наслідків аварії на Чорнобиль ской АЕС та перебуває на обліку у відповідача. Згідно ст. 48 Закону України "Про статус та соціальний захист громадян,що постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи", передбачена щорічна допомога на оздоровлення інвалідам 3 групи в розмірі 4 мінімальних заробітних плат. Вважає що відповідач не правильно нарахував йому допомогу на оздоровлення та відмовляється зробити йому перерахунок. Просить визнати дії відповідача про відмову перерахунку та виплати на його користь недоотриманої суми допомоги на оздоровлення за 2000 –2007 роки неправомірними та просить стягнути з відповідача недоотриману суму допомоги 8 358,5 грн.

Відповідно до ст. 48 Закону України N 796-XII учасникам ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС 2 категорії, виплачується щорічна допомога на оздоровлення в розмірі 4 мінімальних заробітних плат. При цьому, розмір мінімальної заробітної плати визначається на момент виплати.

Згідно з ч.2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Зі змісту вимог законів України про встановлення розмірів мінімальних заробітних плат на 2005-2007 роки не вбачається будь-яких обмежень щодо можливостей застосування розміру мінімальної заробітної плати з метою реалізації норми ст. 48 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи".

Згідно з положеннями ч. 4 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України в разі невідповідності нормативно-правового акта Конституції України (254к/96-ВР) , закону України, міжнародному договору, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу.

Ухвалюючи рішення, суд правильно звернув увагу на принцип пріоритетності законів над підзаконними актами та дійшов правильного висновку про те, що при визначенні розміру компенсаційних виплат позивачеві застосуванню підлягає не постанова Кабінету Міністрів України від 26 липня 1996 року за №836 "Про компенсаційні виплати особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" (836-96-п) і постанова Кабінету Міністрів України від 12.07.2005 р. № 562 (562-2005-п) "Про щорічну допомогу громадянам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи", а ст. 48 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи".

Суд, вирішуючи питання про стягнення сум недоплаченої допомоги на користь позивача допустив порушення вимог частини 3 ст. 2 та ч.3 ст. 159 КАС України, оскільки ним не досліджено і не надано правової оцінки законодавчим актам, які визначають правосуб’єктність відповідача, його права та обов’язки у сфері публічних відносин, чи є він належним відповідачем по всім заявленим вимогах.

Відповідно до статті 63 Закону № 796-ХІІ фінансування витрат, пов'язаних з реалізацією цього Закону, здійснюється за рахунок державного бюджету. Ухвалюючи рішення про стягнення з Управління праці та соціального захисту населення на користь позивача певних сум, судом не з’ясовано, чи були відповідні перерахування бюджетних коштів на рахунок відповідача для виплати сум згідно Закону № 796-ХІІ (796-12) ; з якого розрахунку на кожну особу надходили ці кошти; чи має право відповідач проводити заявлені позивачем виплати за рахунок інших платежів, тощо.

Задовольняючи частково позов, суд апеляційної інстанції не врахував те, що адміністративний суд може лише визнавати дії суб’єктів владних повноважень незаконними та покласти обов’язок на відповідача провести нарахування та виплату належних сум відповідно до закону за відповідний рік, і не є уповноваженим органом проводити розрахунок суми заборгованості.

З огляду на викладене, постанова суду першої та постанова суду апеляційної інстанцій не відповідають обставинам справи наданим доказам та нормам процесуального права, тому вона підлягає скасуванню.

Для вирішення даного спору з урахуванням наведених вище норм матеріального права і висновків суду касаційної інстанції необхідно встановлювати нові обставини щодо правильності визначення розміру компенсаційних виплат позивачу та давати їм належну правову оцінку, що відповідно до ч.1 ст. 220 Кодексу адміністративного судочинства України не може зробити суд касаційної інстанції, тому зазначену справу слід направити в суд першої інстанції на новий судовий розгляд.

За правилами ст. 227 Кодексу адміністративного судочинства України, підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи і не можуть бути усунені судом касаційної інстанції.