Вищий адміністративний суд України в складі колегії суддів:

Бутенка В.І. (доповідач), Лиски Т.О., Сороки М.О.,

Чумаченко Т.А., Штульмана І.В.,

розглянувши в порядку письмового касаційного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1до Управління праці та соціального захисту населення Селидівської міської ради про стягнення недоплачених коштів на оздоровлення,

У жовтні 2007 року ОСОБА_1. звернувся до суду із вказаним позовом, в якому просив стягнути з відповідача на його користь недоплачену щорічну допомогу на оздоровлення за 2004-2006 роки в сумі 2920,00 грн., виходячи з розміру мінімальної заробітної плати, встановленої на день виплати цієї допомоги.

В обґрунтування позовних вимог вказував на те, що він має статус громадянина, постраждалого від наслідків Чорнобильської катастрофи 1 категорії, інваліда ІІІ групи.

Як стверджував позивач, відповідно до ст. 48 Закону України "Про статус та соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" він має право на отримання щорічної суми виплат на оздоровлення в розмірі чотирьох мінімальних заробітних плат, але відповідачем ці суми на протязі 2004-2006 років виплачувались не у кратному до мінімальної заробітної плати розмірі, а у розмірах, встановлених постановами Кабінету Міністрів України № 836 і № 1.

Посилаючись на наведені обставини, ОСОБА_1. просив задовольнити позов.

Постановою Донецького окружного адміністративного суду від 19 грудня 2007 року, залишеною без змін ухвалою Донецького апеляційного адміністративного суду від 03 квітня 2008 року, позов ОСОБА_1. задоволено частково та стягнуто з відповідача на його користь недоотриману суму на оздоровлення за 2004 і 2005 роки у розмірі 1996,50 грн.

У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

В касаційній скарзі Управління праці та соціального захисту населення Селидівської міської ради, посилаючись на порушення норм судами матеріального права, просить скасувати вказані судові рішення в частині задоволених позовних вимог та постановити в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Задовольняючи позов, суди попередніх інстанцій виходили з того, що розмір виплат, передбачений Законом України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" (796-12) визначається не постановою Кабінету Міністрів України від 26 липня 1996 року за №836 "Про компенсаційні виплати особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" (836-96-п) , а ст. 48 Закону України "Про статус та соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи", відповідно до положень якої позивачу має виплачуватись щорічна допомога на оздоровлення у розмірі 5-ти мінімальних заробітних плат.

Як було встановлено судами попередніх інстанцій, позивач є потерпілим від наслідків аварії на Чорнобильській АЕС 1 категорії, інвалідом ІІІ групи.

Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 48 Закону України N 796-XII учасникам ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, інвалідам ІІІ групи виплачується щорічна допомога на оздоровлення в розмірі чотирьох мінімальних заробітних плат. При цьому, розмір мінімальної заробітної плати визначається на момент виплати.

Зі змісту вимог законів України про встановлення розмірів мінімальних заробітних плат на 2002-2007 роки не вбачається будь-яких обмежень щодо можливостей застосування розміру мінімальної заробітної плати з метою реалізації норми статті 48 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи".

Встановлений постановою КМУ №836 (836-96-п) у 1996 році розмір щорічної допомоги на оздоровлення громадянам, які постраждали від наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, не змінювався і не відповідає розміру, встановленому іншими законами України.

Згідно з положеннями частини 4 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України в разі невідповідності нормативно-правового акта Конституції України (254к/96-ВР) , закону України, міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу.

Отже, суди правильно звернули увагу на принцип пріоритетності законів над підзаконними актами та дійшли правильного висновку про те, що при визначенні розміру компенсаційних виплат позивачеві застосуванню підлягає не постанова Кабінету Міністрів України від 26 липня 1996 року №836 "Про компенсаційні виплати особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" (836-96-п) , а стаття 48 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи".

Таким чином, судами попередніх інстанцій вірно враховано те, що в даному випадку при виникненні колізії підлягають застосуванню норми Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" (796-12) .

Однак при вирішенні питання про стягнення сум недоплаченої допомоги на користь позивача судами було допущено порушення вимог частини третьої статті 2 та частини третьої статті 159 КАС України, оскільки ними не досліджено і не надано правової оцінки законодавчим актам, які визначають правосуб'єктність відповідача, його права та обов'язки у сфері публічних відносин, чи є він належним відповідачем по всіх заявлених вимогах.

Зокрема, суди не з'ясували, до відання якого суб'єкта владних повноважень входить обов'язок проводити нарахування конкретних сум виплат, передбачених статтею 48 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи".

Відповідно до статті 63 Закону № 796-ХІІ фінансування витрат, пов'язаних з реалізацією цього Закону, здійснюється за рахунок державного бюджету.

Ухвалюючи рішення про стягнення з Управління праці та соціального захисту населення на користь позивача певних сум, суди не з'ясували, чи були відповідні перерахування бюджетних коштів на рахунок відповідача для виплати сум згідно Закону № 796-ХІІ (796-12) ; з якого розрахунку на кожну особу надходили ці кошти; чи має право відповідач проводити заявлені позивачем виплати за рахунок інших платежів, тощо.

Судами попередніх інстанцій не досліджено і не проаналізовано Закон України про Державний бюджет на відповідний рік, в якому визначено розміри видатків, що направляються органам соціального захисту населення для реалізації виплат, передбачених Законом № 796-ХІІ (796-12) .

З огляду на положення статей 21, 105, 162 КАС адміністративний позов може містити вимоги щодо визнання незаконними рішення, дії чи бездіяльності відповідача, зобов'язання його вчинити певні дії, відшкодувати шкоду, заподіяну незаконними рішенням, дією або бездіяльністю.

Отже, поза увагою судів першої та апеляційної інстанцій залишилось те, що адміністративний суд повинен визнавати дії суб'єктів владних повноважень незаконними і зобов'язувати відповідачів провести нарахування та виплату належних сум відповідно до закону, а не ухвалювати рішення про стягнення конкретних сум.

З огляду на викладене оскаржені рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню.

Оскільки для вирішення даного спору з урахуванням наведених вище норм матеріального права і висновків суду касаційної інстанції необхідно встановлювати нові обставини щодо правильності визначення розміру компенсаційних виплат позивачу та давати їм належну правову оцінку, що відповідно до ч.1 ст. 220 Кодексу адміністративного судочинства України не може зробити суд касаційної інстанції, тому зазначену справу слід направити до суду першої інстанції на новий судовий розгляд.

Керуючись ст.ст. 220, 221, 222, 223, 227, 230 КАС України, суд, -

Касаційну скаргу Управління праці та соціального захисту населення Селидівської міської ради задовольнити частково.

Постанову Донецького окружного адміністративного суду від 19 грудня 2007 року та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 03 квітня 2008 року скасувати.

Справу направити до суду першої інстанції на новий судовий розгляд.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і оскарженню не підлягає.

Згідно ст.ст. 236, 237 КАС України рішення суду касаційної інстанції може бути оскаржено до Верховного Суду України лише за винятковими обставинами протягом одного місяця з дня відкриття таких обставин.