Колегія суддів судової палати з розгляду справ за зверненнями юридичних осіб Вищого адміністративного суду України у складі:

головуючого: судді-доповідача Бим М.Є.

суддів: Гончар Л.Я., Гордійчук М.П., Харченка В.В., Черпіцької Л.Т.

при секретарі: Сірик Ю.В.

за участю представника:

військової частини 9507 – Коломійця Б.І.

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за касаційною скаргою Львівської міської ради на постанову господарського суду Львівської області від 12 грудня 2006 року та ухвалу Львівського апеляційного господарського суду від 04 квітня 2007 року у справі №1/1067-20/233А за позовом військової частини 9507 до Львівської міської ради про визнання права постійного користування земельною ділянкою та права державної власності на нерухоме майно, -

У вересні 2006 року військова частина 9507 звернулась до суду з адміністративним позовом до Львівської міської ради, в якому з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог позивач просив визнати за ним право постійного користування земельною ділянкою площею 7,5062га по вул.. Володимира Великого, 10 у м. Львові для обслуговування військової частини.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач є землекористувачем земельної ділянки, яка рішенням виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих від 04 грудня 1951 року №1/068/283 "Про відвід та передачу земельних ділянок Львівському ВСО МДБ по вул. Артема (бувша Закладова) для ВСО МДБ" (прикордонні війська входили до складу Міністерства державної безпеки) – було надано 8,0га землі для влаштування будівельної бази (нині вул. Володимира Великого, 10). На зазначеній земельній ділянці розміщене майно (будівлі) військової частини, які є державною власністю. З метою оформлення землекористування позивачем було виготовлено технічну документацію на земельну ділянку по вул.. Володимира Великого, 10 у м. Львові. Однак, Львівська міська рада по невідомим причинам відмовилася включити в порядок денний чергової сесії питання про надання військовій частині земельної ділянки в постійне користування для обслуговування розміщених на цій ділянці будівель та іншого військового майна, та ніякого рішення не прийняла. З таких підстав позивач просив позов задовольнити.

Постановою господарського суду Львівської області від 12 грудня 2006 року, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного господарського суду від 04 квітня 2007 року, позов задоволено в повному обсязі.

В касаційній скарзі Львівська міська рада просить скасувати рішення судів обох інстанцій, посилаючись на те, що судами неправильно застосовано норми матеріального права, та ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні позову.

Перевіривши матеріали справи, наведені у касаційній скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що даний спір не є справою адміністративної юрисдикції, а тому інстанційно не підсудний Вищому адміністративному суду України, оскільки відповідно до ст. 210 КАС України Вищий адміністративний суд України є судом касаційної інстанції тільки в адміністративних справах.

Суди всіх інстанцій виходили з того, що вирішуваний спір належить до адміністративної юрисдикції. Проте із цим висновком погодитися не можна з огляду на таке.

Відповідно до частини 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС) завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Частиною 2 статті 2 КАС передбачено, що до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією або законами України встановлено інший порядок судового провадження. Цю норму слід розуміти в системному зв'язку із частиною 1 тієї самої статті, з якої випливає, що захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб шляхом оскарження до адміністративного суду будь-яких рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень можливий лише у сфері публічно-правових відносин.

Згідно п.1 ч.1 ст. 17 КАС України до компетенції адміністративних судів віднесено, зокрема, спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів або правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Статтею 1 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з установленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. У випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, фізичні особи, що не є суб'єктами підприємницької діяльності. Угода про відмову від права на звернення до господарського суду є недійсною.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи, інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні і суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Судом встановлено, що рішенням виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих від 04 грудня 1951 року №1/068/283 "Про відвід та передачу земельних ділянок Львівському ВСО МДБ по вул. Артема (бувша Закладова), для ВСО МДБ" – було надано 8,0га землі для влаштування бази". З метою оформлення землекористування, позивачем було виготовлено технічну документацію на земельну ділянку, що розташована на вул. Володимира Великого, 10 у м. Львові. Позивач неодноразово звертався до відповідача із заявами, в яких просив прийняти рішення про передачу в користування ВЧ 9507 земельну ділянку, що розташована на вул. Володимира Великого, 10 у м. Львові, однак рішення Львівською міською радою прийнято не було. У своїх відповідях на заяви, відповідач посилався на те, що 03.11.2005 року Львівська міська рада на пленарному засіданні розглядала проект ухвали "Про користування земельною ділянкою ВЧ 9507 Державної прикордонної служби України на вул. Володимира Великого, 10" однак відхилила його, а тому вважає за недоцільне повторно виносити на розгляд ради відхилене голосуванням питання.

Отже, даний спір зводиться до вирішення питання про право користування земельною ділянкою, а отже, не є публічно-правовим і не підпадає під наведені вище визначення адміністративної справи. Компетенція адміністративних судів установлена статтею 17 КАС, на цей спір не поширюється.

Таким чином, при визначенні підсудності справи суди мали виходити з характеру спірних правовідносин, прав, свобод та інтересів, за захистом яких звернувся позивач.

Позивач звернувся до суду в порядку адміністративного судочинства та дана справа розглянута судами попередніх інстанцій за правилами Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) .

Частиною 1статті 157 КАС України встановлено, що суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства.

За таких обставин колегія суддів приходить до висновку, що ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню із закриттям провадження у справі, з роз’ясненням позивачеві про його право на звернення до суду в порядку господарського судочинства.

На підставі викладеного, керуючись статтями 157, 228, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -

Касаційну скаргу Львівської міської ради задовольнити частково.

Постанову господарського суду Львівської області від 12 грудня 2006 року та ухвалу Львівського апеляційного господарського суду від 04 квітня 2007 року скасувати, а провадження у справі №1/1067-20/233А - закрити.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і оскарженню не підлягає, крім випадків, у строки та порядку, визначених ст.ст. 237- 239 Кодексу адміністративного судочинства України.