Вищий адміністративний суд України в складі колегії суддів:

Бутенка В.І. (доповідач), Лиски Т.О., Сороки М.О.,

Чумаченко Т.А., Штульмана І.В.,

розглянувши в порядку письмового касаційного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління праці та соціального захисту населення Чернігівської обласної державної адміністрації про захист прав громадян похилого віку і інваліда, -

У вересні 2006 року ОСОБА_1. звернувся до суду із позовом, в якому просив визнати незаконною відмову Головного управління праці та соціального захисту населення Чернігівської обласної державної адміністрації від 08 квітня 2005 року № 02-17/25/2096 та зобов'язати відповідача помістити його в установу, призначену для людей похилого віку.

Постановою Деснянського районного суду м. Чернігова від 21 листопада 2006 року позов задоволено.

Постановою апеляційного суду Чернігівської області від 28 лютого 2007 року це рішення скасовано та прийнято нове, яким відмовлено в задоволені позову.

В касаційній скарзі заступник прокурора м. Чернігова, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить скасувати вказане рішення апеляційного суду та залишити в силі постанову суду першої інстанції.

Колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Скасовуючи постанову місцевого суду і відмовляючи у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив з того, що відповідачем правомірно та з урахуванням всіх обставин прийнято рішення про відмову у влаштуванні позивача до інтернатної установи.

Однак з таким висновком апеляційного суду погодитись не можна, виходячи з наступного.

Відповідно до преамбули Закону України "Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні" (3721-12) , цей Закон визначає основні засади державної політики щодо ветеранів праці, інших громадян похилого віку і спрямований на формування в суспільстві гуманного, шанобливого ставлення до них і забезпечення їх активного довголіття.

Закон гарантує ветеранам праці та громадянам похилого віку рівні з іншими громадянами можливості в економічній, соціальній, політичній сферах, сприятливі умови для повноцінного способу життя.

Статтею 1 цього Закону передбачено, що Держава гарантує кожному ветерану праці та громадянину похилого віку належний рівень життя, задоволення різноманітних життєвих потреб, подання різних видів допомоги шляхом:

реалізації права на працю відповідно до професійної підготовки, трудових навичок і з урахуванням стану здоров'я;

забезпечення пенсіями і допомогами;

надання житла;

створення умов для підтримання здоров'я і активного довголіття відповідно до сучасних досягнень науки;

організації соціально-побутового обслуговування, розвитку мережі матеріально-технічної бази для стаціонарних закладів і надомних форм обслуговування громадян похилого віку, а також підготовки відповідних спеціалістів.

Відповідно до ст.ст. 37, 38 Закону України "Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні", в установах, призначених для проживання громадян похилого віку, їм гарантується гідний рівень життя, надаються впорядковані приміщення, що відповідають санітарно-гігієнічним нормам, достатнє харчування, необхідні одяг і взуття з урахуванням сезонних і кліматичних особливостей, забезпечуються геріатрична медична допомога і культурне обслуговування, посильна участь в трудових процесах.

Умови і порядок влаштування громадян похилого віку в стаціонарні установи встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Переважне право на влаштування в стаціонарні установи, призначені для громадян похилого віку, мають також ветерани війни та особи, які стали інвалідами внаслідок Чорнобильської катастрофи, члени сімей загиблих військовослужбовців, ветерани праці, а також самотні громадяни похилого віку.

Порядок прийняття на державне утримання в будинок-інтернат та забезпечення належних умов для проживання, соціально-побутового обслуговування, надання медичної допомоги громадянам похилого віку та інвалідам, які потребують стороннього догляду і допомоги, врегульований "Типовим положенням про будинки-інтернати (пансіонати) для громадян похилого віку, інвалідів та дітей", затвердженим наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 29 грудня 2001 року N 549 (z0066-02) та зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 29 січня 2002 р. за N 66/6354 (z0066-02) .

Відповідно до п.п. 3.1-3.5 цього Положення, до будинку-інтернату приймаються на державне утримання особи похилого віку, які досягли пенсійного віку, та інваліди першої і другої групи, старші за 18 років, які за станом здоров'я потребують стороннього догляду, побутового обслуговування, медичної допомоги, яким згідно з медичним висновком не протипоказане перебування у будинку-інтернаті та які не мають працездатних родичів, зобов'язаних їх утримувати за законом.

На позачергове влаштування до будинку-інтернату мають право ветерани війни та особи, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи і віднесені до I, II, III категорій згідно із Законом України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" (796-12) .

В той же час, як виняток, до будинку-інтернату можуть прийматися особи похилого віку та інваліди, які мають працездатних дітей або родичів, зобов'язаних відповідно до чинного законодавства їх утримувати, якщо вони з об'єктивних причин не можуть цього робити.

У такому разі щодо кожного окремого випадку, на підставі підтверджувальних документів, приймається рішення колегії відповідно Міністерства праці та соціального захисту Автономної Республіки Крим, головних управлінь праці та соціального захисту населення обласних держадміністрацій, Головного управління соціального захисту населення Київської міської держадміністрації, Управління праці та соціального захисту населення Севастопольської міської держадміністрації.

Крім того, цим Положенням передбачено, що за наявності вільних місць до будинку-інтернату можуть прийматися особи, які мають працездатних дітей або родичів, які відповідно до чинного законодавства зобов'язані їх утримувати, за умови стовідсоткового відшкодування будинку-інтернату витрат на їх утримання.

Для бажаючих громадян та інвалідів за наявності вільних приміщень у будинку-інтернаті можуть утворюватись відокремлені від основного контингенту підопічних платні відділення, які працюють на основі госпрозрахунку.

Як було встановлено судом першої інстанції, позивач ОСОБА_1. є інвалідом ІІ групи і пенсіонером, власного житла не має.

У позивача є дві доньки працездатного віку, одна з яких мешкає у м. Москві Російської Федерації і з батьком не спілкується, інша ж не має матеріальної можливості здійснювати за ним догляд, при цьому зазначені обставини підтверджуються матеріалами справи.

З метою отримання догляду ОСОБА_1. звертався до відповідача із проханням влаштувати його до інтернатної установи, однак рішенням розширеної колегії Головного управління праці та соціального захисту населення Чернігівської обласної державної адміністрації від 10 липня 2006 року № 01-17/4591 в цьому було відмовлено з тих підстав, що позивач має двох доньок працездатного віку, які згідно із законодавством зобов'язані піклуватись про нього.

Згідно з частиною 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

За таких обставин, встановивши, що позивач має працездатних дітей, які з об'єктивних причин не можуть його утримувати, районний суд правильно визнав позовні вимоги ОСОБА_1. такими, що підлягають до задоволення, однак це законне і обґрунтоване судове рішення було помилково скасовано судом апеляційної інстанції.

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що скасувавши рішення районного суду, апеляційний суд допустив порушення норм матеріального та процесуального права, які призвели до постановлення незаконного судового рішення.

У відповідності із ст. 226 КАС України суд касаційної інстанції скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції та залишає в силі рішення суду першої інстанції, яке ухвалено відповідно до закону і скасоване або змінене помилково.

Керуючись ст.ст. 220, 222, 223, 226, 230 КАС України, суд, -

Касаційну скаргу заступника прокурора м. Чернігова в інтересах ОСОБА_1 задовольнити.

Постанову апеляційного суду Чернігівської області від 28 лютого 2007 року скасувати, а постанову Деснянського районного суду м. Чернігова від 21 листопада 2006 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і оскарженню не підлягає.

Згідно ст.ст. 236, 237 КАС України рішення суду касаційної інстанції може бути оскаржено до Верховного Суду України лише за винятковими обставинами протягом одного місяця з дня відкриття таких обставин.