Колегія суддів Вищого адміністративного суду України в складі:

провівши у порядку письмового провадження касаційний розгляд адміністративної справи за скаргою ОСОБА_1на рішення Державного комітету України у справах національностей та міграції за касаційною скаргою ОСОБА_1на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 19 жовтня 2004 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 03 лютого 2005 року,

У серпні 2003 року ОСОБА_1звернувся до Шевченківського районного суду із скаргою на рішення Державного комітету України у справах національностей та міграції щодо відмови в наданні йому статусу біженця.

Скаргу обґрунтовував тим, що він має громадянство Мавританії, але не може та не бажає користуватися захистом цієї країни внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками своєї раси.

Рішенням Державного комітету України у справах національностей та міграції від 28 березня 2003 року № 206 йому було відмовлено в наданні статусу біженця, про що листом від 04 липня 2003 року він отримав відповідне повідомлення.

Рішення суб'єктом владних повноважень ґрунтувалося на положеннях абзацу другого статті 1 та абзацу 5 статті 10 Закону України "Про біженців".

Таке рішення вважає неправомірним та необґрунтованим.

Просив визнати неправомірним рішення Державного комітету України у справах національностей та міграції від 28 березня 2003 року № 206, яким йому відмовлено у наданні статусу біженця в Україні з моменту його прийняття та зобов'язати суб'єкт оскарження надати йому статус біженця в Україні.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 19 жовтня 2004 року, залишеним без зміни ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 03 лютого 2005 року, в задоволенні скарги ОСОБА_1відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_1вказує на те, що рішення судами першої та апеляційної інстанцій прийняті з порушенням вимог матеріального та процесуального права, просить їх скасувати, а справу направити на новий судовий розгляд.

Заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи касаційної скарги та перевіривши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Судами встановлено, що 16 січня 1998 року наказом № 44 Відділу міграції Вінницької ОДА ОСОБА_1було надано статус біженця в Україні.

У 1999 році наказом Вінницького відділу міграції ОСОБА_1був визнаний таким, що втратив статус біженця у зв'язку з неявкою на перереєстрацію для продовження терміну дії статусу біженця.

Рішенням від 12 квітня 2002 року Приморський районний суд м. Одеси за скаргою ОСОБА_1на рішення Управління у справах національностей та міграції Одеської обласної державної адміністрації про відмову у наданні статусу біженця, останнє було зобов'язано розглянути заяву ОСОБА_1про надання статусу по суті в порядку, визначеному статтями 11- 13 Закону України "Про біженців".

Рішенням Державного комітету України у справах національностей та міграції від 28 березня 2003 року № 206 скаржнику було відмовлено в наданні статусу біженця. 04 липня 2003 року він отримав повідомлення про відмову в наданні статусу біженця.

Відмовляючи ОСОБА_1у задоволенні скарги, суди виходили з того, що відносно позивача відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Відповідно до статті 1 Закону України "Про біженців" біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

В матеріалах справи відсутні дані щодо проявів расової дискримінації та порушень прав темношкірих в Мавританії на час розгляду заяви Державним комітетом України у справах національностей та міграції.

Отже, посилання ОСОБА_1на наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань в Мавританії за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань є безпідставні.

За таких обставин суди дійшли правильного висновку про те, що підстав для надання позивачеві статусу біженця в Україні, немає.

Рішення суду першої інстанції та апеляційного суду є законними і обґрунтованими.

Доводи касаційної скарги не містять у собі посилань на наявність порушень чинного законодавства, які є підставами для висновку про те, що судами неправильно застосовані норми матеріального чи процесуального права і що призвело або могло призвести до ухвалення незаконного та необґрунтованого судового рішення.

Відповідно частини першої статті 224 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без зміни, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Оскільки суд першої та апеляційної інстанції не допустили порушень норм матеріального та процесуального права при ухваленні оскаржуваних судових рішень, підстав для їх скасування чи зміни немає.

На підставі викладеного, керуючись статтями 210, 220, 222, 230 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів,

Касаційну скаргу ОСОБА_1залишити без задоволення, а оскаржувані рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 19 жовтня 2004 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 03 лютого 2005 року в адміністративній справі за скаргою ОСОБА_1на рішення Державного комітету України у справах національностей та міграції - без зміни.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, може бути оскаржена у випадку та з підстав, передбачених статями 236, 237 Кодексу адміністративного судочинства України, до Верховного Суду України лише за винятковими обставинами, протягом одного місяця з дня відкриття таких обставин.