Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

Головуючого Сергейчука О.А.

Суддів Костенка М.І.

Ланченко Л.В.

Пилипчук Н.Г.

Степашка О.І.

секретар судового засідання Сватко А.О.

за участю представників:

позивача: Шемяткіна О.О., Казацька М.Д.;

відповідача: Черниш Л.О.;

розглянувши касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Шевченківському районі м. Києва

на постанову Київського апеляційного господарського суду від 20.04.2005 р.

у справі №33/639

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Фірма Дубль W Київ"

до Державної податкової інспекції у Шевченківському районі м. Києва

про визнання недійсним податкового повідомлення-рішення

Товариство з обмеженою відповідальністю "Фірма Дубль W Київ" (далі по тексту - позивач, ТОВ "Фірма Дубль W Київ") звернулось до Господарського суду м. Києва з позовом до Державної податкової інспекції у Шевченківському районі м. Києва (далі по тексту - відповідач, ДПІ у Шевченківському районі) про визнання недійсним податкового повідомлення-рішення від 10.11.2004 р. №0011151705/0.

Рішенням Господарського суду м. Києва від 21.02.2005 р. у справі №33/639 (суддя Лосєв А.М.), яке залишено без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 20.04.2005 р. (головуючий суддя - Шипко В.В., судді Нечитайло О.М., Алданова С.О.), позовні вимоги задоволено повністю. Визнано недійсним податкове повідомлення-рішення від 10.11.2004 р. №0011151705/0.

ДПІ у Шевченківському районі, не погоджуючись з постановою Київського апеляційного господарського суду від 20.04.2005 р. у справі №33/639, звернулась з касаційною скаргою, в якій просить скасувати її та прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позивних вимог повністю.

Судом касаційної інстанції на підставі клопотання Товариства з обмеженою відповідальністю "Фірма Дубль W Київ" про заміну позивача його правонаступником у зв'язку зі зміною назви підприємства, на підставі ст. 55 Кодексу адміністративного судочинства України здійснено заміну позивача - Товариства з обмеженою відповідальністю "Фірма Дубль W Київ" його правонаступником - Товариством з обмеженою відповідальністю "Сасск" (далі по тексту - позивач, ТОВ "Сасск").

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення присутніх у судовому засіданні представників сторін, розглянувши надані письмові докази в їх сукупності, Вищий адміністративний суд України вважає, що касаційна скарга ДПІ у Шевченківському районі не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Так, судами попередніх інстанцій встановлено, що 10.11.2004 р. ДПІ у Шевченківському районі прийнято податкове повідомлення-рішення №0011151705/0, яким позивачу визначено суму податкового зобов'язання за платежем податок з доходів фізичних осіб у розмірі 8 875,68 грн., в тому числі: 2 958,56 грн. основний платіж та 5 917 грн. штрафні (фінансові) санкції.

Зазначене податкове повідомлення-рішення прийнято ДПІ у Шевченківському районі на підставі акту "Про результати документальної перевірки дотримання вимог податкового і валютного законодавства ТОВ "Фірма Дубль W Київ" за період з 01.07.2003 року по 01.07.2004 року" від 09.11.2004 р. №657/23-7/30180471 (далі по тексту - Акт перевірки).

Відповідно до висновків Акту перевірки, в порушення вимог п. 3.2, п. 3.4 ст. 3 Закону України "Про податок з доходів фізичних осіб" позивачем не включено до об'єкту оподаткування сплачену за проживання іноземного громадянина в міні-готелі м. Києва суму в розмірі 9 900 грн., чим занижено податок з доходів фізичних осіб у розмірі 2 958,56 грн.

Проте, місцевий та апеляційний господарські суди правомірно не погодилися з вказаними висновками Акту перевірки, виходячи з наступного.

Судами попередніх інстанцій також встановлено, що в червні місяці 2004 року позивач на підставі наявних в матеріалах справи рахунків-фактур та платіжних доручень здійснив на користь СПД ОСОБА_1 перерахування грошових коштів в сумі 9 900 грн. за проживання пана ОСОБА_2 в готелі. Відповідно до штатного розпису на червень 2004 року та переліку посад за сумісництвом за червень 2004 року, пан ОСОБА_2 не є штатним працівником позивача та не працює у нього на умовах сумісництва.

Відповідно до п. 1.1 ст. 1 Закону України "Про податок з доходів фізичних осіб" (в редакції чинній на час проведення податковим органом перевірки) додаткові блага - кошти, матеріальні чи нематеріальні цінності, послуги, інші види доходу, що виплачуються (надаються) платнику податку його працедавцем (самозайнятою особою), якщо такий дохід не є заробітною платою чи виплатою, відшкодуванням чи компенсацією за цивільно-правовими угодами, укладеними з таким платником податку.

Приписами п.п. 4.2.9 п. 4.9 ст. 4 Закону України "Про податок з доходів фізичних осіб" визначено, що до доходів, які отримуються платником податку від його працедавця як додаткове благо, окрім іншого, відноситься вартість використання житла, інших об'єктів матеріального або нематеріального майна, наданих платнику податку у безоплатне користування, за винятком, коли таке надання зумовлене виконанням платником податку трудової функції чи передбачене нормами трудового договору (контракту) або відповідно до закону, у встановлених ними межах, а також за винятком користування автомобільним транспортом, наданих платнику податку його працедавцем-резидентом, який є платником податку на прибуток підприємств.

Частиною 4 п.п. 4.2.9. п. 4.9. ст. 4 Закону України "Про податок з доходів фізичних осіб" встановлено, що якщо додаткові блага надаються особою, що не є працедавцем платника податку, чи особою, яка діє від імені або за дорученням такого працедавця, то такі доходи прирівнюються з метою оподаткування до подарунків з їх відповідним оподаткуванням.

Судами попередніх інстанцій вірно встановлено, що оскільки позивач не є працедавцем для пана ОСОБА_2, то відповідно і отримане ним додаткове благо підлягає оподаткування як подарунок.

Згідно п. 14.1. ст. 14 Закону України "Про податок з доходів фізичних осіб" кошти, майно, майнові чи немайнові права, вартість робіт, послуг, подаровані платнику податку, оподатковуються за правилами, встановленими цим Законом для оподаткування спадщини.

Статтею 13 Закону України "Про податок з доходів фізичних осіб" врегульовано питання оподаткування доходу, отриманого платником податку внаслідок прийняття ним у спадщину коштів, майна, майнових чи немайнових прав.

Проте, відповідно до п.п. 22.1.5 п. 22.1 ст. 22 Закону України "Про податок з доходів фізичних осіб" стаття 13 та 14 набрали чинності лише з 1 січня 2005 року.

За вказаних обставин, суд касаційної інстанції погоджується з висновками судів попередніх інстанцій в тому, що станом на червень 2004 р. доходи у вигляді додаткового блага, які надавались нерезиденту особою, що не є працедавцем платника податку, чи особою, яка діє від імені або за дорученням такого працедавця, не підлягали оподаткування згідно з Законом України "Про податок з доходів фізичних осіб" (889-15) .

Окрім того, статтею 21 Закону України "Про податок з доходів фізичних осіб" передбачено, що у випадку, якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені цим Законом, застосовуються норми такого міжнародного договору стосовно суб'єктів, які підпадають під його дію.

Законом України №341-96 (341/96-ВР) від 12.07.1996 р. ратифіковано Конвенцію між Урядом України та Урядом Королівства Данії про уникнення подвійного оподаткування та попередження податкових ухилень стосовно податків на доходи і на майно (208_669) (далі по тексту - Конвенція).

Згідно ст. 1 та ст. 2 Конвенції, ця Конвенція застосовується до осіб, які є резидентами однієї або обох Договірних Держав та поширюється на податки на доходи і майно, що стягуються від імені Договірної Держави, або її політико-адміністративних підрозділів, або місцевих органів влади незалежно від способу їх стягнення, в тому числі на прибутковий податок з громадян.

Статтею 21 Конвенції передбачено, що види доходу резидента Договірної Держави, де б вони не виникали, які не згадані в попередніх статтях цієї Конвенції, підлягають оподаткуванню лише у цій Державі.

Місцевим та апеляційним господарськими судами встановлено, що відповідно до наявної в матеріалах справи копії паспорту пана ОСОБА_2, він є резидентом Королівства Данії, тобто на нього поширює свою дію вказаної Конвенція.

З огляду на викладене, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку стосовно того, що дохід пана ОСОБА_2 у вигляді вартості проживання у міні-готелі м. Києва, виходячи з положень Конвенції, відноситься до інших доходів, визначених ст. 21 цієї Конвенції і не підлягає оподаткуванню в Україні.

Доводи касаційної скарги не спростовують правильності висновків судів попередніх інстанцій, зроблених відповідно до вищезазначених правових норм.

Згідно ч. 1 ст. 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Враховуючи вищевикладене, Вищий адміністративний суд України дійшов висновку про те, що судами першої та апеляційної інстанцій належним чином з'ясовано обставини справи та дано їм належну правову оцінку. Порушень норм матеріального чи процесуального права, які могли призвести до зміни чи скасування постанови Київського апеляційного господарського суду від 20.04.2005 р. у справі №33/639 не встановлено.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 210 - 232 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) , суд -

Замінити позивача - Товариство з обмеженою відповідальністю "Фірма Дубль W Київ" його правонаступником - Товариством з обмеженою відповідальністю "Сасск".

Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Шевченківському районі м. Києва на постанову Київського апеляційного господарського суду від 20.04.2005 р. у справі №33/639 залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного господарського суду від 20.04.2005 р. у справі №33/639 залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і оскарженню не підлягає, крім випадків, встановлених статтею 237 Кодексу адміністративного судочинства України.