Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

головуючого Конюшка К.В.

суддів: Брайка А.І.

Ланченко Л.В.

Нечитайла О.М.

Пилипчук Н.Г.

розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Галицькому районі м. Львова на постанову Господарського суду Львівської області від 17 листопада 2006 року та ухвалу Львівського апеляційного господарського суду від 13 березня 2007 року у справі № 5/1619-3/123А за позовом Державної податкової інспекції у Галицькому районі м.Львова

до 1) Товариства з обмеженою відповідальністю "Приватсервіспостач",

2) Товариства з обмеженою відповідальністю "Авангард"

про визнання недійсним господарського зобов’язання, -

У вересні 2006 року Державна податкової інспекції у Галицькому районі м.Львова звернулась до Господарського суду Львівської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Приватсервіспостач" та Товариства з обмеженою відповідальністю "Авангард" про визнання недійсним господарського зобов’язання.

Постановою Господарського суду Львівської області від 17 листопада 2006 року, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного господарського суду від 13 березня 2007 року, у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись зі вказаними рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, Державна податкова інспекція у Галицькому районі м. Львова оскаржила їх в касаційному порядку.

В касаційній скарзі скаржник зазначав, що при прийнятті оскаржуваних рішень судами порушено норми матеріального та процесуального права та неповно з’ясовано обставини справи, в зв’язку з чим просив їх скасувати та прийняти нове рішення про задоволення його позовних вимог.

Справу розглянуто в порядку письмового провадження, установленому статтею 222 Кодексу адміністративного судочинства України.

Заслухавши суддю-доповідача, розглянувши та обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, в період з червня по вересень 2005 року на підставі усної угоди купівлі-продажу ТОВ "Авангард" реалізувало ТОВ "Приватсервіспостач" товар на загальну суму 244 920 грн. Факт виконання сторонами умов усної угоди підтверджується матеріалами справи.

В подальшому придбаний у ТОВ "Авангард" товар ТОВ "Приватсервіспостач" продав іншим суб’єктам господарювання, що також підтверджується даними договорів, видаткових та податкових накладних, довіреностей.

Позивач вважає, що усну угоду купівлі-продажу укладено з сторони ТОВ "Авангард" з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства.

В обґрунтування цього позивач зазначив, що рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 17 квітня 2006 року визнано недійсним установчі документи та свідоцтво про реєстрацію платника податку на додану вартість ТОВ "Авангард". В зв’язку з цим позивач вважає, що включення ТОВ "Приватсервіспостач" до складу податкового кредиту сум податку на додану вартість за згаданою усною угодою є неправомірним.

Суди попередніх інстанцій дійшли вірного висновку, що наявність умислу не може бути підтверджена лише наявністю вказаного рішення суду, яким визнано недійсним установчі документи та свідоцтво про реєстрацію платника податку на додану вартість ТОВ "Авангард", оскільки в цій справі не досліджувалась питання наявності протиправного умислу при укладенні усного договору.

Юридичним наслідком припинення державної реєстрації підприємства мало бути здійснення ліквідаційної процедури. Сам факт припинення державної реєстрації підприємства не тягне за собою недійсності всіх угод, укладених з моменту його державної реєстрації та до моменту виключення з державного реєстру.

Відповідно до частини другої статті 18 Закону України № 755-IV від 15 травня 2003 року "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців" якщо відомості, які підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, є недостовірними і були внесені до нього, то третя особа може посилатися на них у спорі як на достовірні. Третя особа не може посилатися на них у спорі у разі, якщо вона знала або могла знати про те, що такі відомості є недостовірними.

Крім того, згідно зі статті 204 Цивільного кодексу України - правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Згідно з підпунктом 7.4.1 пункту 7.4 статті 7 Закону України № 168/97 від 03 квітня 1997 року "Про податок на додану вартість" (далі - Закон України № 168/97 від 03 квітня 1997 року) - податковий кредит звітного періоду складається із сум податків, сплачених (нарахованих) платником податку у звітному періоді у зв'язку з придбанням товарів (робіт, послуг), вартість яких відноситься до складу валових витрат виробництва (обігу) та основних фондів чи нематеріальних активів, що підлягають амортизації.

Датою виникнення права платника податку на податковий кредит вважається дата здійснення першої з подій: або дата списання коштів з банківського рахунку платника податку в оплату товарів (робіт, послуг), дата виписки відповідного рахунку (товарного чека) - в разі розрахунків з використанням кредитних дебетових карток або комерційних чеків; або дата отримання податкової накладної, що засвідчує факт придбання платником податку товарів (робіт, послуг) (п. 7.5 ст. 7 Закону України "Про податок на додану вартість").

Відповідно до підпункту 7.2.4 пункту 7.2 статті 7 Закону України № 168/97 від 03 квітня 1997 року право на складання податкових накладних надане особам, зареєстрованим як платники податку на додану вартість.

Отже, виходячи із характеру спірних правовідносин у даній справі, необхідно врахувати, що під час укладання угод підприємство на підтвердження повноважень посадових осіб контрагента керується документами, які були надані такими контрагентами, тобто Статутом підприємства, свідоцтвом про державну реєстрацію, свідоцтвом платника податку на додану вартість, які видані відповідними державними органами.

Судами попередніх інстанцій було встановлено, що на момент укладання відповідного усного договору ТОВ "Авангард" перебував на податковому обліку як платник податку на додану вартість та мав свідоцтво про реєстрацію платника податку на додану вартість, видане податковою інспекцією.

Крім того, колегія суддів Вищого адміністративного суду України звертає увагу на те, що органи державної податкової служби, вказані в абзаці першому статті 10 Закону України "Про державну податкову службу в Україні" від 04.12.1990 року № 509-ХІІ, можуть на підставі пункту 11 цієї статті звертатись до судів із позовами про стягнення в доход держави коштів, одержаних за правочинами, вчиненими з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, посилаючись на їхню нікчемність. Звернення податкових органів до суду з позовами про визнання угод недійсними з підстав, передбачених статтями 203, 215 Цивільного кодексу України із застосуванням правових наслідків, встановлених статтею 216 Цивільного кодексу України, цим Законом не передбачено.

Що стосується позовних вимог в частині визнання господарського зобов’язання недійсним в порядку, передбаченому частиною 1 статті 207 Господарського кодексу України та застосування наслідків, то колегія суддів Вищого адміністративного суду України вбачає наявність підстав для закриття провадження в цій частині з наступних мотивів.

Відповідно до частини першої статті 207 Господарського кодексу України, господарське зобов’язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинене з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладене учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним із них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, чи відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Згідно з частиною першою статті 208 Господарського кодексу України, якщо господарське зобов’язання визнано недійсним як таке, що вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявності наміру в обох сторін – у разі виконання зобов’язання обома сторонами – в доход держави за рішенням суду стягується все одержане ними за зобов’язанням, а в разі виконання зобов’язання однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею, а також усе належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. У разі наявності наміру лише в однієї зі сторін усе одержане нею повинно бути повернено другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується за рішенням суду в доход держави.

Положення статей 207 та 208 Господарського кодексу України слід застосовувати з урахуванням того, що правочин, який вчинено з метою, завідомо суперечною інтересам держави і суспільства, водночас суперечить моральним засадам суспільства, порушує публічний порядок, а тому згідно з частиною 1 статті 203, частиною 2 статті 215, частиною 2 статті 228 Цивільного кодексу України є нікчемним, і визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

У разі задоволення позову висновок суду про нікчемність правочину має бути викладений у мотивувальній, а не в резолютивній частині судового рішення.

Санкції застосовуються за вчинення правочину з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства. За змістом частини першої статті 208 Господарського кодексу України застосування передбачених нею санкцій можливе лише в разі виконання правочину хоча б однією стороною.

Ці санкції не можуть застосовуватися за сам факт несплати податків (зборів, інших обов’язкових платежів) однією зі сторін договору. За таких обставин правопорушенням є несплата податків, а не вчинення правочину. Для застосування зазначених санкцій необхідна наявність умислу на укладення угоди з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, наприклад, учинення удаваного правочину з метою приховати ухилення від сплати податків.

Відповідно до частини першої статті 208 Господарського кодексу України передбачені нею санкції застосовує лише суд. Це правило відповідає статті 41 Конституції України, згідно з якою конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.

Оскільки зазначені санкції є конфіскаційними, стягуються за рішенням суду в доход держави за порушення правил здійснення господарської діяльності, то вони належать не до цивільно-правових, а до адміністративно-господарських як такі, що відповідають визначенню, наведеному в частині 1 статті 238 Господарського кодексу України. Тому такі санкції можуть застосовуватись лише протягом строків, встановлених статтею 250 цього Кодексу.

На підставі викладеного, судова колегія Вищого адміністративного суду України дійшла висновку щодо наявності підстав для часткового скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій та закриття провадження у справі на підставі пункту першої частини першої статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України в частині позовних вимог податкового органу про визнання господарського зобов’язання недійсним в порядку, передбаченому статтею 207 Господарського кодексу України. В іншій частині оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін.

Керуючись статтями ст.ст. 157, 210, 220, 223, 224, 228, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд касаційної інстанції,

Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Галицькому районі м.Львова задовольнити частково.

Постанову Господарського суду Львівської області від 17 листопада 2006 року та ухвалу Львівського апеляційного господарського суду від 13 березня 2007 року у даній справі скасувати в частині відмови в позові щодо визнання господарського зобов’язання недійсним. Провадження у справі в цій частині закрити.

В решті ухвалені в справі судові рішення залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту постановлення і може бути оскаржена з підстав, у строк та у порядку, визначеними ст.ст. 237 – 239 КАС України (2747-15) .