Колегія суддів Вищого адміністративного суду України в складі:

Амєліна С.Є. - головуючий,

Головчук С.В.,

Гуріна М.І.,

Кобилянського М.Г.,

Юрченка В.В.,

секретар судового засідання Кармазін О.Ю.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Донецького апеляційного адміністративного суду від 27 березня 2008 року в справі за його позовом до Луганського обласного військового комісаріату про стягнення грошової компенсації за речове майно,

У січні 2007 року ОСОБА_1 звернувся в суд з адміністративним позовом, в якому зазначав, що проходив військову службу у Лисичанському міському військовому комісаріаті Луганської області, який знаходився на речовому забезпеченні Луганського обласного військового комісаріату, при звільненні з якої у жовтні 2005 року не сплачена компенсація за не отримане речове майно в сумі 3 728,77 грн., яку просив стягнути.

Постановою Ленінського районного суду міста Луганська від 03 квітня 2007 року позов задоволено.

Постановою Донецького апеляційного адміністративного суду від 27 березня 2008 року рішення суду першої інстанції скасовано та в задоволенні позову відмовлено.

В касаційній скарзі, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, позивач ставив питання про скасування рішення апеляційного суду. Просив залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що позивач з березня 2002 року проходив військову службу у Лисичанському міському військовому комісаріаті Луганської області, який знаходився на речовому забезпеченні Луганського обласного військового комісаріату. Звільнений зі служби 15 вересня 2005 року у запас, з 14 жовтня 2005 року виключений зі списків особового складу.

При звільнені йому не виплачено грошову компенсацію за не отримане речове майно в сумі 3 728,77 грн.

Вирішуючи спір та задовольняючи позов суд першої інстанції виходив з того, що права позивача порушені і підлягають поновленню.

Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позову, виходив з того, що з 11 березня 2000 року призупинено дію законодавства щодо одержання військовослужбовцями речового майна або за бажанням грошової компенсації замість нього.

Перевіривши правильність застосування судами норм матеріального й процесуального права колегія суддів приходить до висновку про те, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Відповідно до вимог частини 2 статті 9 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" в редакції, яка діяла до 11 березня 2000 року, військовослужбовці одержують за рахунок держави грошове забезпечення, а також речове майно і продовольчі пайки або за бажанням військовослужбовця грошову компенсацію замість них.

Частиною 2 статті 9 Закону визначено, що порядок і розміри грошового та матеріального забезпечення військовослужбовців та компенсації замість речового майна і продовольчих пайків встановлюються Кабінетом Міністрів України з урахуванням коефіцієнта індексації грошових доходів.

На виконання вимог вказаного Закону Кабінетом Міністрів України прийнято постанову від 22 липня 1998 року №1135 "Про забезпечення військовослужбовців Збройних Сил речовим майном у мирний час".

Дію частини 2 статті 9 вказаного Закону призупинено Законом України "Про деякі заходи щодо економії бюджетних коштів" (1459-14) в частині одержання військовослужбовцями речового майна і продовольчих пайків або за бажанням військовослужбовців грошової компенсації замість них. Закон набув чинності з 11 березня 2000 року.

З січня 2001 року набула чинності стаття 16 Закону України "Про Збройні Сили України", якою військовослужбовцям гарантувалося одержання за рахунок держави житла, фінансового, речового, продовольчого, медичного (у тому числі санаторно-курортного) та інших видів забезпечення у розмірах, які визначаються Кабінетом Міністрів України і враховують характер та умови службової діяльності, стимулюють заінтересованість громадян України у військовій службі.

Закон не передбачав одержання грошової компенсації за неотримане речове майно.

Тобто грошова компенсація замість речового майна була передбачена законодавством України в період з 20 грудня 1991 року по 11 березня 2000 року. Постановою Кабінету Міністрів України від 28 жовтня 2004 року №1444 (1444-2004-п) затверджене Положення про порядок речового забезпечення військовослужбовців Збройних Сил та інших військових формувань у мирний час, відповідно до пункту 27 якого військовослужбовці, звільнені у запас або відставку з правом носіння військової форми одягу, за бажанням можуть отримати речове майно, яке вони не отримали під час звільнення, або грошову компенсацію за нього за цінами на день підписання наказу про звільнення. Зазначеним особам, звільненим у запас або відставку після закінчення строку контракту, за належне їм, але не отримане протягом дії контракту речове майно виплачується грошова компенсація пропорційно часу, що минув з дня виникнення права на отримання цього майна до дати закінчення контракту, або видається речове майно на суму грошової компенсації. У разі звільнення у запас військовослужбовцю видається речовий атестат, який додається до особової справи. Якщо протягом 12 місяців після звільнення військовослужбовець буде призваний із запасу, до його забезпечення зараховується раніше отримане речове майно.

Вказаний нормативно-правовий акт не мав зворотної дії у часі.

На день видання наказу про звільнення зі служби в листопаді 2006 року позивач мав право на одержання грошової компенсації замість неотриманого речового майна в порядку, встановленому Положенням. Задовольняючи вимоги про стягнення грошової компенсації суди попередніх інстанцій з урахуванням приведеного та положень статті 99 Кодексу адміністративного судочинства України, не встановили за який період підлягає захисту порушене право і виходячи з цього розмір грошової компенсації.

Допущені судами порушення норм матеріального і процесуального права призвели до неправильного вирішення справи і не можуть бути усунені судом касаційної інстанції, що відповідно до частини 2 статті 227 Кодексу адміністративного судочинства України є підставою для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд.

Керуючись статтями 223, 227, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Вищого адміністративного суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Ленінського районного суду міста Луганська від 03 квітня 2007 року та постанову Донецького апеляційного адміністративного суду від 27 березня 2008 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржена до Верховного Суду України за винятковими обставинами протягом одного місяця з дня їх відкриття.