Колегія суддів Вищого адміністративного суду України в складі:

Головуючого, судді Панченка О.Н.,

суддів Весельської Т.Ф.

Горбатюка С.А.

Мироненка О.В.

Чумаченко Т.А.

секретар судового засідання Мартиненко А.О.,

розглянувши у касаційному порядку у відкритому судовому засіданні у залі суду адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Управління праці та соціального захисту населення Запорізької районної державної адміністрації (далі - УПСЗН Запорізької РДА) про стягнення грошової допомоги за касаційною скаргою УПСЗН Запорізької РДА на постанову Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 17 листопада 2006 року та ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 31 січня 2007 року,

У квітні 2006 року ОСОБА_1 пред'явив позов до УПСЗН Запорізької РДА про стягнення заборгованості з виплати щорічної разової допомоги як учаснику бойових дій.

В обґрунтування позовних вимог послався на те, що він є учасником бойових дій і відповідно до статті 12 Закону України від 22 жовтня 1993 року № 3551-Х11 "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" (далі - Закон № 3551), щорічно до 05 травня йому повинна виплачуватися грошова допомога у розмірі п'яти мінімальних пенсій за віком.

Проте, у період 2003-2005 років така грошова допомога йому була виплачена не в повному обсязі.

Просив стягнути з відповідача на його користь 3963,45 грн. недоплаченої щорічної грошової допомоги за вказаний період.

Постановою Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 17 листопада 2006 року позовну заяву ОСОБА_1 задоволено частково.

Стягнуто з УПСЗН Запорізької РДА на користь ОСОБА_1 заборгованість з одноразової допомоги до 05 травня у сумі 1410 грн.

В задоволенні решти позову відмовлено.

Ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 31 січня 2007 року апеляційну скаргу УПСЗН Запорізької РДА залишено без задоволення. Постанову Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 17 листопада 2006 року залишено без зміни.

Не погоджуючись з рішенням судів першої та апеляційної інстанції, УПСЗН Запорізької РДА подало касаційну скаргу, в якій вказало на те, що оскаржувані рішення судами у справі прийняті з порушенням норм матеріального та процесуального права, просить їх скасувати та прийняти нове рішення у справі, яким відмовити ОСОБА_1 в задоволенні його позовних вимог.

Заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи касаційної скарги та перевіривши матеріали справи, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.

Судами встановлено, що ОСОБА_1 є учасником війни, у 2003-2005 роках отримав разову допомогу до 05 травня у розмірах відповідно 90 грн., 120 грн. та 250 грн., що відповідає розмірам, встановленим відповідними Законами України щодо Держаного бюджету України.

Відповідно до частини 5 статті 12 Закону № 3551 (в редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин) учасники бойових мають право на щорічну одноразову допомогу до 05 травня в розмірі п'яти мінімальних пенсій за віком.

Статтею 17-1 Закону № 3551 встановлено, що щорічна виплата разової грошової допомоги до 05 травня в розмірах, передбачених статтями 12 - 16 цього Закону, здійснюється органами праці та соціального захисту населення через відділення зв'язку або через установи банків (шляхом перерахування на особовий рахунок отримувача) пенсіонерам - за місцем отримання пенсії, а особам, які не є пенсіонерами, - за місцем їх проживання чи одержання грошового утримання.

Однак, Законом України від 26 грудня 2002 року № 380-ІУ "Про Державний бюджет України на 2003 рік" (380-15) , Законом України від 27 листопада 2003 року № 1344-ІУ "Про Державний бюджет України на 2004 рік" (1344-15) , Законом України від 23 грудня 2004 року № 2285-ІУ "Про Державний бюджет України на 2005 рік" (2285-15) учасникам бойових дій, до яких відноситься позивач, установлено виплату цієї допомоги в розмірі у 2003 році - 90 грн., у 2004 році - 120грн., у 2005 та 2006 роках - 250грн.

Зазначені закони України у відповідних частинах в період з 05 травня по 30 вересня відповідних років, протягом якого позивач міг отримати грошову допомогу (частина 4 статті 17-1 Закону від 22 жовтня 1993 року № 3551-ХІІ), не були визнані неконституційними. Тобто, в даному випадку на період виникнення спірних правовідносин, які є предметом спору в цій справі, були чинними законодавчі акти, які мають однакову юридичну силу, але по-різному встановлювали розмір щорічної допомоги до 05 травня учасникам бойових дій.

Отже, для вирішення цього спору судам попередніх інстанцій необхідно було визначитись, який з цих законів є пріоритетним та підлягав застосуванню у спірних правовідносинах.

Згідно зі статтею 75 Конституції України Верховна Рада України є єдиним органом законодавчої влади в Україні. Конституція України (254к/96-ВР) не встановлює пріоритету застосування того чи іншого закону, в тому числі залежно від предмета правового регулювання. Немає також закону України, який би регулював питання подолання колізії норм законів, що мають однакову юридичну силу.

Водночас Конституційний Суд України у пункті 3 мотивувальної частини рішення від 03 жовтня 1997 року № 4-зп у справі про набуття чинності Конституцією України (254к/96-ВР) зазначив, що конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному. Звичайною є практика, коли наступний у часі акт містить пряме застереження щодо повного або часткового скасування попереднього. Загальновизнаним є й те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не передбачено самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, який діяв у часі раніше.

За змістом частини третьої статті 150 Конституції України рішення Конституційного Суду України є обов'язковими до виконання на території України.

Отже, за наявності декількох законів, норми яких по-різному регулюють конкретну сферу суспільних відносин, під час вирішення спорів у цих відносинах суди повинні застосовувати положення закону з урахуванням дії закону в часі за принципом пріоритету тієї норми, яка прийнята пізніше.

Виходячи з наведених положень Конституції України (254к/96-ВР) та рішення Конституційного Суду України, а також враховуючи, що вищезазначеними Законами України щодо Державного бюджету України на 2003-2005 роки фактично змінено положення Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" (3551-12) , який діяв у часі раніше, пріоритетними в даному випадку є норми Законів України від 26 грудня 2002 року № 380-ІУ "Про Державний бюджет України на 2003 рік" (380-15) , від 27 листопада 2003 року № 1344-ІУ "Про Державний бюджет України на 2004 рік" (1344-15) , від 23 грудня 2004 року № 2285-ІУ "Про Державний бюджет України на 2005 рік" (2285-15) .

Тому, підстав навіть для часткового задоволення позову ОСОБА_1 у судів не було.

Відповідно до частини першої статті 159 Кодексу адміністративного судочинства України судові рішення повинні бути законними і обґрунтованими.

Суди попередніх інстанцій не виконали вимоги вказаного процесуального законодавства та постановили незаконні рішення, які підлягають скасуванню.

Разом з тим, суд касаційної інстанції вважає, що обставини у справі встановлені повно та всебічно, а тому, є підстави для ухвалення нового рішення.

З огляду на викладене та керуючись статтями 210, 220, 230 КАС України, колегія суддів,

Касаційну скаргу Управління праці та соціального захисту населення Запорізької районної державної адміністрації Запорізької області задовольнити.

Постанову Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 17 листопада 2006 року та ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 31 січня 2007 року в адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до Управління праці та соціального захисту населення Запорізької районної державної адміністрації Запорізької області про стягнення грошової допомоги скасувати та постановити нове рішення.

В задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити.

Постанова набирає законної сили з моменту проголошення, може бути оскаржена у випадку та з підстав, передбачених статями 236, 237 Кодексу адміністративного судочинства України, до Верховного Суду України лише за винятковими обставинами, протягом одного місяця з дня відкриття таких обставин.