колегія суддів Вищого адміністративного суду України в складі:

головуючого-судді: Юрченка В.В.,

суддів: Амєліна С.Є., Головчук С.В., Гуріна М.І., Кобилянського М.Г.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку касаційного письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Республіканського центру медико-соціальної експертизи та реабілітації Відділу охорони здоров’я Ради міністрів Автономної Республіки Крим про визнання рішення незаконним та необґрунтованим за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Київського районного суду м. Сімферополя від 20 липня 2004 року та ухвалу апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 20 грудня 2004 року,

В травні 2003 року ОСОБА_1 звернувся до суду з вказаним позовом .

Свої позовні вимоги обґрунтовував тим, що в зв’язку із захворюванням, отриманим в період проходження служби в органах внутрішніх справ, на підставі свідоцтва про хворобу окружної військово-лікарської комісії від 30 липня 1991 року йому було встановлено рішенням туберкульозної спеціалізованої медико-соціальної експертної комісії від 19 квітня 1999 року 30% втрати професійної працездатності. В порядку контролю зазначене рішення туберкульозної спеціалізованої медико-соціальної експертної комісії було скасоване рішенням Республіканської медико-соціальної експертної комісії № 3 від 20 травня 2003 року. На думку відповідача, він, ОСОБА_1, мав право на огляд з встановлення групи інвалідності в зв’язку з проходженням військової служби в органах внутрішніх справ, проте ступінь втрати професійної працездатності не може визначатися після закінчення трьохрічного строку з моменту настання страхового випадку, який починає перебіг не з моменту огляду медико-соціальною експертною комісією, а з моменту огляду військово-лікарською комісією 30 липня 1991 року. Позивач вважав таке твердження відповідача безпідставним та просив визнати рішення Республіканської медико-соціальної експертної комісії № 3 від 20 травня 2003 року незаконним та необґрунтованим.

Рішенням Київського районного суду м. Сімферополя від 20 липня 2004 року в задоволенні позову ОСОБА_1 було відмовлено.

Ухвалою апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 20 грудня 2004 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 було відхилено, а рішення Київського районного суду м. Сімферополя від 20 липня 2004 року залишено без змін.

Вказуючи на допущені, на думку ОСОБА_1, судами першої та апеляційної інстанцій порушення норм чинного процесуального та матеріального законодавства, що призвело до постановлення неправильних судових рішень, позивач просить скасувати постановлені судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій та постановити нове рішення, яким задовольнити його позовні вимоги.

Заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи касаційної скарги та перевіривши за матеріалами справи правильність застосування судами норм матеріального та процесуального законодавства, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судами першої та апеляційної інстанцій при розгляді справи по суті встановлено, що відповідно до свідоцтва про хворобу окружної військово-лікарської комісії від 30 липня 1991 року ОСОБА_1 в період проходження служби в органах внутрішніх справ отримав захворювання - туберкульоз внутрішньогрудних лімфатичних вузлів, та був визнаний обмежено придатним до військової служби. Позивач був звільнений з органів внутрішніх справ у відповідності до наказу № 85 о/с від 20 серпня 1991 року за підпунктом 1 пункту 67 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ Української РСР (114-91-п) (через обмежений стан здоров’я). За заявою ОСОБА_1 наказом від 31 березня 1995 № 72 о/с було змінено формулювання підстав звільнення, на підпункт "а"пункту 64 Положення (за віком). На підставі направлення фінансово-економічного відділу Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Автономній Республіці Крим від 22 лютого 1999 року відповідно до рішення туберкульозної спеціалізованої медико-соціальної експертної комісії від 13 квітня 1999 року ОСОБА_1 було встановлено 30% втрати професійної працездатності. В порядку контролю зазначене рішення туберкульозної спеціалізованої медико-соціальної експертної комісії було скасоване рішенням Республіканської медико-соціальної експертної комісії № 3 від 20 травня 2003 року у зв’язку з порушенням вимог пункту 3 постанови Кабінету Міністрів України від 19 серпня 1992 року та пункту 13 "а" постанови Кабінету Міністрів України від 4 квітня 1994 року № 221 (221-94-п) .

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суди як першої, так і апеляційної інстанцій прийшли до висновку, що позивач повинен був після звільнення зі служби в органах внутрішніх справ у трирічний термін, починаючи з 30 липня 1991 року, дня оформлення свідоцтва про хворобу окружної військово-лікарської комісії від 30 липня 1991 року, яким ОСОБА_1 визначено діагноз захворювання –туберкульоз внутрішньогрудних лімфатичних вузлів, отриманого в період проходження служби звернутися з вимогою про встановлення ступеня втрати працездатності для виплати страхової суми, а оскільки він зазначений термін пропустив, то підстав для задоволення його позовних вимог немає.

Проте з такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій погодитись не можна з наступних підстав.

Дана справа є справою адміністративної юрисдикції, оскільки спір пов'язаний з проходженням служби в органах внутрішніх справ, що відповідно до положень пункту 15 частини 1 статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України є публічною службою, а спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби пунктом 2 частини 1 статті 17 цього Кодексу віднесено до компетенції адміністративних судів.

Відповідно до положень підпункту "б"пункту 2 Положення про порядок і умови державного обов'язкового особистого страхування осіб рядового, начальницького та вільнонайманого складу органів і підрозділів внутрішніх справ республіки, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1991 року № 59 (59-91-п) , чинної на час існування спірних правовідносин, органи державного страхування виплачують страхові суми особам рядового та начальницького складу органів і підрозділів внутрішніх справ (їх спадкоємцям) у разі загибелі (смерті), поранення (контузії, травми або каліцтва), захворювання, одержаних у період проходження служби, - в розмірах, передбачених постановою Ради Міністрів СРСР від 30 грудня 1990 року № 1393, а в редакції постанови № 627 від 19 листопада 1992 року (627-92-п) у розмірах, передбачених постановою Кабінету Міністрів України від 19 серпня 1992 року № 488 (488-92-п) .

Відповідно до підпункту "б"пункту 6 постанови Кабінету Міністрів України "Про Умови державного обов'язкового особистого страхування військовослужбовців і військовозобов'язаних, призваних на збори, і порядок виплат їм та членам їх сімей страхових сум"від 19 серпня 1992 року (488-92-п) у разі втрати застрахованим працездатності, що сталася внаслідок поранення (контузії, травми або каліцтва), захворювання, одержаних в період проходження служби (зборів), установи Укрдержстраху виплачують страхові суми у розмірі залежно від ступеня втрати працездатності, що визначається у процентному відношенні до загальної суми страхування на випадок загибелі або смерті. Тобто страховою подією, яка має наслідком виплату страхових сум є не просто захворювання, одержане в період проходження служби, а таке захворювання, яке спричинило втрату працездатності, а тому обчислення встановленого пунктом 7 зазначеної постанови трирічного строку розпочинається з дня настання страхової події –встановлення ступеня втрати працездатності.

При цьому чинним законодавством не встановлено часових обмежень щодо встановлення ступеня втрати працездатності, що сталася внаслідок захворювання, одержаного в період проходження служби.

Суди в обґрунтування висновків про відмову у задоволенні позовних вимог посилались на положення пунктів 3 та 13 Порядку організації та проведення медико-соціальної експертизи втрати працездатності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 4 квітня 1994 року № 221 (221-94-п) .

Проте суди першої та апеляційної інстанцій при цьому не зазначили, які ж саме положення зазначеного Порядку (221-94-п) забороняють встановлення позивачу ступеня втрати працездатності.

Згідно з пунктом 3 Порядку організації та проведення медико-соціальної експертизи втрати працездатності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 4 квітня 1994 року № 221 (221-94-п) , направлення для огляду хворого у МСЕК видається лікарсько-консультаційною комісією (ЛКК) відповідного лікувально-профілактичного закладу за формою, затвердженою Міністерством охорони здоров’я, після клінічних досліджень, що підтверджують стійкий чи необоротний характер захворювання, а також у тому разі, коли хворий був звільнений від роботи протягом чотирьох місяців з дня настання тимчасової непрацездатності чи протягом п'яти місяців у зв'язку з одним і тим же захворюванням за останні дванадцять місяців, а хворий на туберкульоз –протягом десяти місяців з дня настання непрацездатності.

Пунктом 13 Порядку (221-94-п) встановлено, що ступінь втрати працездатності військовослужбовців і військовозобов'язаних у період проходження служби (зборів) з метою виплати страхових сум за державним обов'язковим особистим страхуванням встановлюється у відсотках і рішення про це приймається на підставі:

а) копії свідоцтва про хворобу за формою № 8, затвердженою Міноборони, що видане військово-лікувальним закладом або районним військовим комісаріатом у разі визнання військово-лікарською комісією (ВЛК) військовослужбовця або військовозобов'язаного в період проходження служби (зборів) непридатним за станом здоров'я для подальшого проходження служби (зборів) внаслідок поранення (контузії, травми або каліцтва), захворювання. При цьому ступінь втрати працездатності застрахованого встановлюється з дня огляду ВЛК, але не пізніше дати звільнення з військової служби;

б) довідки за формою № 12, затвердженою Міноборони, що видана зазначеним у підпункті "а" цього пункту закладом або військовим комісаріатом, якщо застрахованого визнано обмежено придатним до військової служби (зборів) або професійної діяльності у разі втрати ним здоров'я внаслідок поранення (контузії, травми або каліцтва), захворювання, одержаних в період проходження військової служби (зборів), але не підлягає звільненню з військової служби (зборів). При цьому ступінь втрати працездатності встановлюється МСЕК на підставі поданих ВЛК документів з дня їх розгляду;

в) довідки, зазначеної у підпункті "б"цього пункту, якщо застрахованого визнано ВЛК придатним до військової служби (зборів) у разі втрати ним здоров'я внаслідок поранення (контузії, травми або каліцтва), захворювання, одержаних в період проходження військової служби (зборів). Ступінь втрати працездатності встановлюється МСЕК після закінчення лікування.

Оскільки позивача визнано обмежено придатним до військової служби, то щодо нього повинен застосовуватись порядок прийняття рішення про ступінь втрати працездатності, встановлений підпунктом "б"пункту 13 Порядку (221-94-п) , який також не містить часових обмежень щодо встановлення ступеня втрати працездатності.

Таким чином, оскільки чинним законодавством не встановлено жодних часових чи інших обмежень щодо встановлення ступеня втрати працездатності позивача у зв’язку із захворюванням, одержаним в період проходження служби в органах внутрішніх справ, то висновки судів першої та апеляційної інстанцій про відсутність законних підстав для задоволення позову не ґрунтуються на нормах чинного на час існування спірних правовідносин законодавства.

Оскільки рішення Республіканської медико-соціальної експертної комісії № 3 від 20 травня 2003 року обґрунтоване не медичними показниками стану здоров"я позивача (наявність захворювання та діагноз не оспорюється), а виключно правовими нормами, зокрема, пунктами 3 та 13 Порядку організації та проведення медико-соціальної експертизи втрати працездатності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 4 квітня 1994 року № 221 (221-94-п) , то будь-яких спеціальних знань для вирішення позову не потрібно.

Обставини справи встановлені повно і правильно, але суди першої та апеляційної інстанцій порушили норми матеріального чи процесуального права, що призвело до ухвалення незаконного судового рішення, що відповідно до положень статті 229 Кодексу адміністративного судочинства України є підставою для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалення нового рішення про задоволення позовних вимог позивача.

При цьому, відповідно до положень частини 2 статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України суд вважає за необхідне вийти за межі позовних вимог, оскільки це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів позивача, про захист яких він просить, та не лише визнати оскаржуване рішення протиправним, але і скасувати його.

Керуючись статтями 210, 220, 222, 223, 229, 230, 232 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Рішення Київського районного суду м. Сімферополя від 20 липня 2004 року та ухвалу апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 20 грудня 2004 року скасувати. Ухвалити у справі нове рішення. Позов ОСОБА_1 задовольнити. Рішення Республіканської медико-соціальної експертної комісії № 3 від 20 травня 2003 року визнати протиправним та скасувати його.

постанова набирає законної сили з моменту проголошення і оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених статтею 237 Кодексу адміністративного судочинства України.