Колегія суддів Вищого адміністративного суду України в складі:

розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державного комітету України у справах національностей та міграції про визнання рішення протиправним, зобовязання надати статус біженця, яка переглядається за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову апеляційного суду Одеської області від 25 жовтня 2006 року

У березні 2006 року ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до Державного комітету України у справах національностей та міграції про визнання рішення протиправним, зобовязання надати статус біженця.

Зазначав, що є громадянином Афганістану, проте не може і не бажає користуватися захистом цієї країни внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками національності та політичних переконань.

Рішенням Державного комітету України у справах національностей та міграції від 05 травня 2005 року №451 в наданні статусу біженця йому відмовлено.

Посилаючись на непроведення відповідачем повної перевірки наданої ним інформації стосовно ситуації, що склалась в Афганістані, причин, які змусили його покинути країну громадянської належності, просив рішення суб'єкта владних повноважень про відмову в наданні статусу біженця визнати неправомірним, скасувати та зобов'язати відповідача надати йому статус біженця в Україні.

Постановою Малиновського районного суду м. Одеси від 23 травня 2006 року позов задоволено.

Новою постановою апеляційного суду Одеської області від 25 жовтня 2006 року рішення суду першої інстанції скасовано, в задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_1, посилаючись на порушення апеляційним судом норм матеріального та процесуального права, просить оскаржуване рішення скасувати і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Заслухавши доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги, матеріали справи, колегія суддів вважає, що скарга підлягає частковому задоволенню.

Судами встановлено, що ОСОБА_1 є громадянином Афганістану, уродженцем провінції Хост. За віросповіданням позивач мусульманин-суніт. З 1970 року - член Народної демократичної партії Афганістану (НДПА).

Після революції в 1977 році ОСОБА_1 направлено навчатися в Університет "Арбіпуантун" (військоий інститут). З 1980 року позивач служив в армії в м. Хост, а з 1981 року працював у шифрувальному відділі на посаді шифрувальника в КХАДі. У 1987 році ОСОБА_1 переведено до м. Кабул, а в 1989 році присвоєно звання полковника.

Після повалення у 1992 році режиму Наджибули в країні почались переслідування осіб, які повязанні з комуністичним режимом, зокрема, які були членами партії НДПА та працювали в державних устиновах.

Позивач переїхав до м. Хост, але у звязку з тим, що йому почали погрожувати змушений був з 1997 року переховуватися в Пакистані, а в подальшому в різних селах Афганістану.

Після приходу до влади Хаміда Карзая ОСОБА_1 у 2002 році повернувся додому, але оскільки ситуація не змінилася, змушений був у серпні 2004 року покинути територію країни громадянської належності.

З Афганістану позивач на підставі паспорту країни проживання, за допомогою посередників, переїхав до Узбекистану, потім до м. Москви, а звідти - до м. Одеси.

Рішенням Державного комітету України у справах національностей та міграції від 05 травня 2005 року №451 з мотивів недоведеності підстав для надання статусу біженця позивачу у такому статусі - відмовлено.

Задовольнивши позов, суд першої інстанції виходив з того, що рішення Державного комітету про відмову у наданні ОСОБА_1 статусу біженця прийнято на підставі висновку цього ж комітету, які не відповідають фактичним обставинм справи, а саме, що позивач перебуваючи у членах НДПА при режимі Наджибули бів відомим чоловіком та користувався авторитетом, а з 1992 року знаходиться в бігах.

Скасувавши рішення районного суду та відмовивши в позові апеляційний суд зазаначив, що позивач не надав доказів свого переслідування за національними ознаками чи політичними переконаннями.

Проте з такими висновками судів погодитися не можна.

Так, правовий статус біженця в Україні, порядок його надання, втрати та позбавлення цього статусу, а також питання державних гарантій захисту біженців регулюються Законом України "Про біженців" від 21 червня 2001 року №2557-III (2557-14) (Закон №2257).

Біженець, відповідно до абзацу 2 статті 1 Закону - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Виходячи із змісту Конвенції про статус біженців 1951 року і статті 1 Закону №2257 поняття "біженець" включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця.

До таких підстав відносяться :

знаходження особи за межами країни своєї громадянської належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання;

неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження;

наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;

- побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме :

а) расова належність,

б) релігія,

в) національність (громадянство),

г) належність до певної соціальної групи,

д) політичні погляди.

Якщо встановлення факту знаходження особи за межами країни своєї національної належності або за межами країни свого колишнього місця проживання не викликало у судів першої та апеляційної інстанцій труднощів, то з'ясування інших підстав для надання статусу біженця апеляційним судом зроблено поверхово.

Що ж до обґрунтованого побоювання стати жертвою переслідувань, то воно є ключовим у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін.

Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з'ясування у першу чергу суб'єктивних обставин є досить важливим.

Слід зауважити, що суб'єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути невиносним. Термін "побоювання" означає, що особа не обов'язково постраждала від дій, які змусили її покинути країну, а відтак побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи, тощо).

Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть утримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.

Ситуація у країні походження при визначенні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням в країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

Також слід зазначити, що свідчення особи, яка бажає отримати статус біженця, і докази, що їх підтверджують відносно загрози переслідування, повинні задовольняти тому, що є прийнятним вважати "можливим у розумних межах" або правдоподібним, тобто заявник не повинен обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця.

Що стосується підтверджуючих доказів, то їх наявність підсилює вірогідність зроблених заявником тверджень, але не може бути обов'язковим елементом його доказової бази. Так, приймаючи до уваги особливе положення осіб, які шукають статусу біженця, їм немає потреби надавати усі необхідні докази. Треба визнати, що досить часто особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не повинно перешкоджати в прийнятті заяви чи прийнятті позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру.

Також слід звернути увагу на те, що побоювання бути переслідуваним може бути цілком обґрунтованим незалежно від того, хто є суб'єктом переслідування - державні органи, чи ні. Підпункт 2 пункту 1 статті 1 Конвенції про статус біженців (995_011) 1951 року не зазначає, що дії повинні бути державними або здійсненими державною владою.

Так, пункт 65 Керівництва УВКБ ООН пояснює, що часто на практиці переслідування є результатом діяльності осіб, які не контролюються органами державної влади і від яких держава не в змозі захистити. Відмова особі в захисті за Конвенцією про статус біженців тільки тому, що вона переслідується не тими особами або органами, породжує невідповідність закону.

Таким чином, біженець має довести, що його подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок переслідування цієї особи за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома.

Ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в іноземній державі, через деякий час після від'їзду з країни походження (тобто ситуація в країні походження змінилася після від'їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від'їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Але таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати в теперішній час.

У цілому, "обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідування" є лише припущенням, яке має об'єктивні підстави, але перевірити його без ризику для життя чи особистої свободи людини майже неможливо. Тому на підставі принципу гуманізму, який закладено перш за все в основу Конвенції про статус біженців (995_011) 1951 року, цей вислів слід тлумачити широко, тобто на користь того, хто звернувся за наданням статусу біженця.

За таких обставин, судом першої інстанції неповно встановлені всі фактичні обставини справи, які мають значення для її правильного вирішення.

Апеляційний суд, задовольняючи доводи апеляційної скарги помилок суду першої інстанції не усунув, обставин, якими спростовується твердження позивача щодо діючого політичного режиму Афганістану, який тільки починає застосовувати заходи до врегулювання питань миру та стабільності в зазначеній країні, тобто те, що держава не може гарантувати відсутність переслідувань Мангіл Гавар Малі у разі його повернення на батьківщину зі сторони третіх осіб - не навів.

Наведені порушення вимог законодавства, що допущені судами попередніх інстанцій є підставою для скасування ухвалених рішень та направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки суд касаційної інстанції не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, а оскарженні рішення не відповідають вимогам статті 159 Кодексу адміністративного судочинства України щодо законності та обґрунтованості.

На підставі викладеного, керуючись статтями 220, 222, 223, 227, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Малиновського районного суду м. Одеси від 23 травня 2006 року й постанову апеляційного суду Одеської області від 25 жовтня 2006 року скасувати.

Справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення і може бути оскаржена до Верховного Суду України лише за винятковими обставинами у строк та у порядку визначеними статтями 237 - 239 КАС України.