Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

Головуючого Сергейчука О.А.

Суддів Ланченко Л.В.

Нечитайла О.М.

Пилипчук Н.Г.

Степашка О.І.

секретар судового засідання Остапенко Д.О.

за участю представників:

позивача: Король С.Г., Гаджибеков М.Ш.;

відповідача: Буря О.О.;

розглянувши касаційну скаргу Державної податкової інспекції у м. Ужгороді Закарпатської області

на постанову Господарського суду Закарпатської області від 04.04.2006р.

та ухвалу Львівського апеляційного господарського суду від 08.06.2006р.

у справі №5/38-А

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Дар"

до Державної податкової інспекції у м. Ужгороді Закарпатської області

про визнання протиправним податкового повідомлення-рішення

Товариство з обмеженою відповідальністю "Дар" (далі по тексту – позивач, ТОВ "Дар") звернулось до Господарського суду Закарпатської області з позовом до Державної податкової інспекції у м. Ужгороді Закарпатської області (далі по тексту – відповідач, ДПІ у м. Ужгороді) про визнання недійсним податкового повідомлення-рішення.

Постановою Господарського суду Закарпатської області від 04.04.2006р. у справі №5/38-А (суддя Йосипчук О.С.), яку залишено без змін ухвалою Львівського апеляційного господарського суду від 08.06.2006 р. (головуючий суддя Юрченко Я.О., судді – Процик Т.С., Галушко Н.А.), позовні вимоги задоволено повністю; визнано нечинним податкове повідомлення-рішення ДПІ у м. Ужгороді від 08.02.2006р. №435/23-0/32215960/2811.

ДПІ у м. Ужгороді, не погоджуючись з постановою Господарського суду Закарпатської області від 04.04.2006р. та ухвалою Львівського апеляційного господарського суду від 08.06.2006 р. у справі №5/38-А, звернулась з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення присутніх в судовому засіданні представників сторін, розглянувши надані письмові докази в їх сукупності, Вищий адміністративний суд України вважає, що касаційна скарга ДПІ у м. Ужгороді підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Так, судами попередніх інстанцій встановлено, що 08.02.2006р. ДПІ у м. Ужгороді прийнято податкове повідомлення-рішення: №0000072341/0 (435/23-0/32215960/2811), яким виявлено завищення позивачем суми бюджетного відшкодування з податку на додану вартість за листопад 2003р. на суму у розмірі 1646 677, 00 грн. та застосовано штрафні (фінансові) санкції в сумі 823338,50 грн.

Вказане податкове повідомлення-рішення від 08.02.2006р. №0000072341/0 (435/23-0/32215960/2811) прийнято на підставі акту "Про результати позапланової виїзної документальної перевірки з питання достовірності нарахування бюджетного відшкодування податку на додану вартість Товариством з обмеженою відповідальністю "Дар" за листопад - грудень 2003 р." від 27.01.2006р. №8/14-011/10/32215960 (далі по тексту – Акт перевірки).

Відповідно до висновків Акту перевірки встановлено, що позивачем в порушення вимог п.п. 1.6, 1.7, 1.8 ст. 1, п. 4.8 ст. 4, п.п. 7.4.1, 7.4.4 п. 7.4, п.п. 7.7.5 п. 7.7 ст. 7, п. 8.1 ст. 8 Закону України "Про податок на додану вартість" неправомірно включено до податкового кредиту податок на додану вартість за листопад 2003 року в сумі 1650650 грн., в результаті чого податковим органом встановлено завищення суми бюджетного відшкодування з податку на додану вартість в розмірі 1646 677 грн.

За даними Акта перевірки, позивач протягом листопада 2003 р. здійснив придбання товарно – матеріальних цінностей (дві мікрозварювальні автоматизовані установки) на загальну суму 9903 900 грн. (в тому числі ПДВ у розмірі 1650 650 грн.) без фактичної оплати їх вартості. Так, за листопад 2003 року оплата за придбаний товар була здійснена у вексельній формі на суму 9905 280 грн. При придбанні товару ТОВ "Дар" не були сплачені суми податку на додану вартість продавцям, як і вартість товарів. Тобто не підтвердився факт надмірної сплати податку на додану вартість, а тому й не існує бюджетної заборгованості перед позивачем на суму 1646 677 грн.

Задовольняючи позовні вимоги, суди першої та апеляційної інстанцій виходили, зокрема, з того, що факт проведення позивачем господарських операцій з ТОВ "Вектор" щодо придбання Товару підтверджується документально, а саме накладною та податковою накладною. Крім того, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що в законодавчих актах з питань оподаткування не міститься вимог щодо здійснення відшкодування сум податку на додану вартість платнику податку тільки після сплати відповідних сум податків до бюджету його контрагентами та неможливості здійснення відшкодування у разі несплати податку контрагентами платника.

Проте, суд касаційної інстанції не може погодитися з такими висновками судів попередніх інстанцій, оскільки вони зроблені без повного та всебічного з’ясування обставин справи.

За змістом п.п. 7.4.1 п. 7.4 ст. 7 Закону України "Про податок на додану вартість", в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин, податковий кредит звітного періоду складається із сум податків, сплачених (нарахованих) платником податку у звітному періоді у зв'язку з придбанням товарів (робіт, послуг), вартість яких відноситься до складу валових витрат виробництва (обігу) та основних фондів чи нематеріальних активів, що підлягають амортизації.

На думку суду касаційної інстанції, наявність податкової накладної дійсно є обов’язковою обставиною для визначення правильності формування податкового кредиту та відшкодування податку на додану вартість з бюджету, але не вичерпною.

Згідно з п.п. 7.3, п. 7.5 ст. 7 Закону України "Про податок на додану вартість" датою виникнення податкового кредиту визначено дату здійснення першої з подій, що сталася раніше: або дату списання коштів з рахунку платника або дату одержання податкової накладної. Датою виникнення податкових зобов’язань визначено дату, що припадає на податковий період, протягом якого виникає будь-яка з подій, що сталася раніше: або дата зарахування коштів від покупця (замовника) на банківський рахунок платника, або дата відвантаження товарів, а для робіт (послуг) – дата оформлення документа, що засвідчує факт виконання робіт (послуг) платником податку.

Відповідно до п. 1.8 ст. 1 Закону України "Про податок на додану вартість" бюджетне відшкодування – сума, що підлягає поверненню платнику податку з бюджету у зв’язку з надмірною сплатою податку.

Як встановлено судами першої та апеляційної інстанцій, позивачем здійснено розрахунки векселем за отримані товари на суму 9903 900 грн., про що свідчить Акт прийому-передачі векселя від 30.01.2004 р.

За змістом Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" (334/94-ВР) цінні папери, в т.ч. і векселі, можуть виступати в якості засобу платежу, розрахункового документу або товару.

Отже, в тому разі, якщо вексель в операції виступає в якості розрахункового документа, така операція не є об’єктом оподаткування податком на додану вартість. Коли ж вексель виступає в якості товару, то при здійсненні бартерних операцій на вартість, оплачених не коштами, векселів податок на додану вартість повинен нараховуватись згідно з пп. 3.1.1 п. 3.1 ст. 3 Закону України "Про податок на додану вартість".

В даному випадку судами попередніх інстанцій належним чином не було з’ясовано, чи підпадає вексель, який переданий за вказаною господарською операцією, під ознаки розрахункового документу або товару в розумінні ст. 1 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств". Також судам слід було з’ясувати, чи пред’являлися вказані векселі до оплати і чи були вони фактично оплачені на час здійснення розрахунків.

Судами попередніх інстанцій при розгляді справи не були враховані приписи частини 1 статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України щодо здійснення розгляду і вирішення справ в адміністративних судах на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно, частинами 4 та 5 цієї статті на суд покладається обов’язок вживати передбачені законом заходи, необхідні для з’ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи; зобов’язує суд запропонувати особам, які беруть участь у справі, подати докази або з власної ініціативи витребувати докази, яких, на думку суду, не вистачає.

Судами попередніх інстанцій не була надана належна правова оцінка угодам, укладеним позивачем з його контрагентами, хоча відповідач в обґрунтування своїх заперечень проти позову посилався на їх протиправність.

Довід контролюючого органу про безтоварність господарських операцій взагалі не досліджувався судами першої та апеляційної інстанцій в установленому законодавством порядку.

При підтвердженні доводів податкового органу про безтоварність операцій, визначення податкового кредиту було б безпідставним та податок з бюджету не підлягав би відшкодуванню, не дивлячись на наявність у платника податку – позивача у справі податкової накладної, яка за формою відповідає вимогам чинного законодавства, та доказів сплати продавцю вартості товару з податком на додану вартість.

Суд касаційної інстанції вважає, що наявність у покупця належно оформлених документів, які відповідно до Закону України "Про податок на додану вартість" (168/97-ВР) необхідні для віднесення певних сум до податкового кредиту, зокрема, виданих продавцями податкових накладних, не є безумовною підставою для відшкодування податку на додану вартість, якщо податковий орган доведе, що відомості, які містяться в таких документах, не відповідають дійсності, як у випадку не здійснення самих операцій. Також суд в кожному конкретному випадку має перевіряти факт надмірної сплати податку на додану вартість платником, який підлягає встановленню в судовому процесі, як юридичний факт, оскільки з ним Закон пов’язує виникнення права платника податку на отримання бюджетного відшкодування.

Першою та апеляційною інстанціями не було з’ясовано та встановлено, чи мали операції з реалізації товарно-матеріальних цінностей реальний товарний характер, яким чином перевозився і зберігався Товар (чиїм транспортом, за чий рахунок), можливість здійснення господарських операцій з урахуванням віддаленості контрагентів один від одного.

Крім того, згідно з ч. 1 ст. 138 Кодексу адміністративного судочинства України предметом доказування є обставини, якими обґрунтовуються позовні вимоги чи заперечення або які мають інше значення для вирішення справи та які належить встановити при ухваленні судового рішення у справі.

Проте, судами всупереч приписам ч. 1 ст. 138 Кодексу адміністративного судочинства України не встановлено предмет доказування у справі, не зобов’язано податковий орган надати в необхідному обсязі докази на обґрунтування своїх доводів та не витребувано необхідних і достатніх доказів з власної ініціативи.

Зазначене неповне встановлення обставин справи є суттєвим порушенням ст. 86 Кодексу адміністративного судочинства України та виключає можливість висновку суду касаційної інстанції щодо правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права при вирішенні спору, оскільки передбачені ч. 1 ст. 220 Кодексу адміністративного судочинства України межі перегляду справи в касаційній інстанції не дають їй права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені попередніми судовими інстанціями.

Відповідно до вимог Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судове рішення" (v0011700-76) рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а при їх відсутності - на підставі закону, що регулює подібні відносини, або виходячи із загальних засад і змісту законодавства України. Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, які мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Згідно з ч. 2 ст. 227 Кодексу адміністративного судочинства України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи і не можуть бути усунені судом касаційної інстанції.

Вищий адміністративний суд України зазначає, що оскільки допущені судами першої та апеляційної інстанцій порушення норм матеріального та процесуального права призвели до неправильного вирішення спору та не можуть бути усунені судом касаційної інстанції, то всі винесені судові рішення підлягають скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду слід врахувати викладене та вирішити спір відповідно до закону.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 210 - 232 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) , суд –

Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у м. Ужгороді Закарпатської області на постанову Господарського суду Закарпатської області від 04.04.2006р. та ухвалу Львівського апеляційного господарського суду від 08.06.2006 р. у справі №5/38-А задовольнити частково.

Постанову Господарського суду Закарпатської області від 04.04.2006р. та ухвалу Львівського апеляційного господарського суду від 08.06.2006 р. у справі №5/38-А скасувати.

Справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і оскарженню не підлягає, крім випадків, встановлених статтею 237 Кодексу адміністративного судочинства України.